Галичина була і залишається українським П’ємонтом   

Приїзд до Торонто Міхаеля Мозера – це завжди велике свято для української громади. Доктор Мозер є професором слов’янської філології Віденського Університету, так само як і Українського Вільного Університету в Мюнхені і Католицького Університету ім. Петера Пазманія (Пілшчаба/Будапешт). Видатний славіст, автор численних праць у ділянці східнослов’янського мовознавства, він сам визнає, що українська мова посідає особливе місце в його житті. Саме сьогодні, коли українська мова перебуває в сумній, якщо не критичній, ситуації в Україні, глибоко наукові, об’єктивні дослідження проф. Мозера мають надзвичайну вагу для її захисту. Останніми роками проф. Мозер вже двічі виступав в НТШ у Торонто. У 2007 році він доповідав на тему ролі Галичини у формуванні української літературної мови, а в 2009-му – про мову Тараса Шевченка. На цьогорічній доповіді, яка відбулася 9 листопада в галереї КУМФ, що на Блюрі в Торонто, проф. Мозер знову повернувся до улюбленої галицької теми.

Властивою причиною візиту проф. Мозера до Торонто була презентація двох нових книг, присвячених розвиткові української мови в підавстрійській Галичині. Перша з них – “Українська мова в Галичині: історичний вимір” – це збірник розвідок, опублікований 2011 року на основі конференції, проведеної у Львові в березні 2008 року. Збірник залучив широке коло науковців з України, Польщі, Австрії та висвітлив найрізноманітніші аспекти проблеми розвитку української мови на галицьких теренах. Оскільки за браком місця годі охарактеризувати всі 11 матеріалів збірки, коротко зупинимося бодай на кількох із них. Так, у статті М. Мозера “Русини” й “русинська мова” в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст.” досліджується мовна свідомість галицьких інтелектуальних еліт на основі перших граматик руської мови, написаних І. Могильницьким, Й. Левицьким, І. Вагилевичем, Й. Лозинським та Я. Головацьким. Розвідка Тетяни Ястремської (Львів) подає детальну карту українських говірок у Східній Галичині. Цікава стаття Януша Ріґера (Варшава) розглядає впливи української мови на польську. Пилип Гофенедер (Відень) обрав предметом свого дослідження мову галицьких проповідників ХІХ ст. Вивченню формування української філософської термінології присвячена праця Марини Гьофінгофф з Відня, а медичну темінологію дослідила Ганна Дидик-Меуш зі Львова. Назагал матеріали збірки переконливо доводять надзвичайно важливе, якщо не вирішальне, місце Галичини у розвитку української мови і, як наслідок, у формуванні української національної свідомості.

Властиво, утвердженню цієї ідеї цілковито присвячена і друга книга, презентована проф. Мозером, – його монографія “Український П’ємонт?”, опублікована цього року Львівським Університетом ім. І. Франка в серії “Університетські діалоги”. Почавши свою розвідку з питання “Чи була Галичина українським П’ємонтом?”, проф. Мозер спочатку досліджує історію поширення цього гасла. Своїм походженням воно, імовірно, завдячує Володимирові Антоновичу, а утвердженням – Михайлові Грушевському, котрий у 1906 р. у статті “Український П’ємонт” писав про Галичину як “...ту всеукраїнську фабрику, де мусить вестися національна робота для цілої України...”

Далі проф. Мозер переконливо доводить, що Галичина таки була українським П’ємонтом, і стала вона ним не лише на поч. ХХ ст., а набагато раніше – від 20-х років ХІХ ст., від вже згаданих раніше перших руських граматик. Відтоді галичани розпочали свідому і цілеспрямовану працю над придатною кодифікацією мови, розбудовою словництва та функціональних стилів, творення загальновизнаного у всіх регіонах “високого” різновиду національної мови та поширення її серед всіх членів української спільноти. Навіть такі завзяті “великоукраїнські” критики галичан, як Борис Грінченко та Іван Нечуй-Левицький, як виявилося, в більшості своїх закидів не мали рації: як показала сучасна мовна практика, багато, на їхню думку, галицьких “неоковирностей” (серед них – слова звертатися, людство, дійство, явища, попит, підприємство, свідомість, розпач, настрій, відродження – і таких слів є сотні!) стали органічною часткою української нормативної мови. У 1920-х роках, коли гасло П’ємонту перехопили в радянській Україні під час т. зв. “українізації” і нарком освіти Микола Скрипник опублікував статтю “УРСР – П’ємонт українських трудящих мас”, галичани продовжували грати значну роль у розвитку української мови. Так званий “скрипниківський” правопис, затверджений 1928 року, був наслідком певного компромісу великоукраїнських і галицьких правописних традицій.

Коли ж у 1930-х Сталін згорнув всі процеси українізації і розпочав нещадний терор проти  української інтелігенції, галичан одразу заклеймили як “буржуазно-націоналістичних шкідників”, що свідомо займалися “засміченням” української мови та відриванням її від “братньої російської мови”. Фактично така політика продовжувала вестися в Радянському Союзі аж до його розвалу. На жаль, ведеться вона і сьогодні, і не лише у “братній” Росії , але й у незалежній Україні, де при владі стоять відверто антиукраїнські політики, що войовничo ворожe наставлені до галичан як уособлення “австрійської” чи “німецької”, чи “американської”, чи якоїсь іншої інтриги. Однак, як би не оцінювали галичан українофоби, вони, галичани, справді зробили величезний внесок у всі аспекти української мови, і це переконливо довели ґрунтовні дослідження проф. М. Мозера. На його глибоке переконання, Галичина таки була – а з огляду на теперішній мовний простір України, де лише на галицьких теренах українська мова продовжує функціонувати “у всіх царинах щоденного життя і у всіх прошарках суспільства” (М. Мозер), – і залишається й сьогодні незборимим українським П’ємонтом.

 Даґмара Турчин-Дувірак,

пресовий референт НТШ

PHOTO

Професор Міхаель Мозер