Хоч сідай і смійся, якби було смішно...

Walter Cap

 “Сьогодні тяжко бути комедіантом, бо тепер найкращі комедіанти – це політики”, – сказав якось американський політичний комедіант-гуморист Арт Бухвальд.

– А ще в неньці-Україні, – я додав би. – Погляньте на політиків у Верховній Раді: що депутат – то комедіант. Ще й ці слова римуються, як у віршах Руданського.

На цю українську національну рису звернув мені увагу мій приятель, той від політики, почувши новину, що фракції проголосували висловити воту недо­вір’я Кабінетові Міністрів України. Під проводом героїні українських патріотів-помаранчівців Юлії Тимо­шен­ко.

Я звичайно не реагую на коментарі мого приятеля, але цим разом моєю пасивністю він майже образився, запитуючи мене голосно: “Тобі не смішно?”

– З чого я мав би сміятися? – я був збитий з пантелику, хоч вважаю, що маю деякий сенс гумору, яким часом пишаюся. – З Юлі Тимошенко?

– Так, з Юлі Тимошенко! – вигукнув мій приятель.

– Чому? – я здивувався.

– Тому, що вона з януківцями й комуністами голосувала проти Ющенкового уряду. Суперкапіталістка в союзі з “гнаними й голодними” пролетарями! – вигукнув мій приятель.

– А може тому, – я не втерпів, – що їй проїлися помаранчі? А може тому, що їздила до Москви чарувати президента Росії, як колись Клеопатра Цезаря Риму, то, може, їй порадив так робити її новий протектор Пу...

– Ха-ха-ха, – іронічно перебив мене на слові мій приятель.

– Та ж подумай, – мій прия­тель не втихав, – “сфаєрували” уряд України, але не дали права членам зрезиг­нувати з їхніх міністерських постів, бо Верховна Рада не має конституційно­го права на призначення нового уряду.

– То дійсно комедія,– я голосно роздумував. – А чому Президент не оскар­жить Верховну Раду у Конституційному Суді?

– Це ще одна комедія, – засміявся мій приятель. – Тому, що Конституційний Суд не має кворуму, щоб засідати. А Верховна Рада не хоче призначити суддів на вакантні пости, щоб депутатів не оскандалило рішення Конституційного Суду! – підсумував різко мій приятель, якби він був конституційний суддя.

Дійсно кумедна ситуація, хоч нема з чого сміятися, бо це не сватання на Гончарівці. А може? Сватання на велику шкалу?

Пригадалися мені історичні події, які ми переживали в діаспорі, хоч в Україні повторювали нам на кожному кроці: “Не переживайте!” А переживати було чому. Бо тоді ніхто не сподівався, що політики стануть комедіантами.

Чи це не комедія, що президент Кравчук на прем’єр-міністра “знайшов” такого, який на його першій прес-конференції на запитання журналіста: “Що плануєте робити на своєму посту?”  відповів: “Скажіть мені що робити, і я буду це робити”. Тоді я думав, що Кучма має тонке почуття гумору, а то була просто комедія.

Чи десь хтось у світі вчинив би так, як президент Кравчук, котрий зре­зигґнував зі свого президентського поста, щоб знову балотуватися. Тобто, за­мість “будеш, батьку, панувати”, як писав Шевченко, ще два роки, Кравчук після передчасної резиґнації знову ви­су­нув свою кандидатуру на це саме крісло. Проти кого? Проти свого ж прем’єр-­міністра Леоніда Кучми. Хто такий Кучма? У паспорті національність – російська. Дру­жи­на – вболі­валь­ник російської мови й звеличальник великоросійської культури. Ітеде...

Хто так вчинив би? Хіба комедіант...

Для майбутніх поколінь – не відомо, як надовго – розкажу вам анектот. Справжній. Ми, пенсіонери-ветерани, сходимося щосуботи до кафе у парку. Щоб “попла­ка­ти собі до камізельки”. І нашу солов’їну мову почув один прибиральник. Гарний пан. Підій­шов до нас. Він з Києва. Так з суботи на суботу ми довідувалися, що він був дирек­тором найбільшого в Україні електронного заводу, котрий виробляв “мозки” до міжконтинентальних ракет, які продукував найбільший завод у Дніп­ро­петровську. Час від часу він виїжджав з групою фахівців до Дніпропетров­ська на інсталяційні роботи. Коли ракети випробовували в околиці, з ними їхав теж секретар компартії того заводу. І після успішних випробувань ціла група засідала за столи. А по пиво й ковбасу посилали секретаря. Згодом той секретар став директором заводу у Дніпропетровську. І це був Леонід Данилович Кучма.

Коли він хотів балотуватися на президента, йому треба було зібрати стільки-то сотень тисяч підписів народу. Так вимагало законодавство. Тож він нагадав собі про електронний завод у Києві. На засіданні директорів цього заводу всі здивува­лися, що Кучма збирається бути президентом України. Вони його добре знали і... відмовили акредитувати.

І Кучма став президентом на дві каденції, і майже (трошки ще бракувало) і на третю –протиконституційну. Чи не комедія?

Але не для заводу в Києві. Він не дав заводові жодного замовлення, розігнав 29 тисяч працівників на чотири вітри. І сьогодні подвір’я заводу заросло бур’янами. Найвищими у світі...

Який наступний акт українського політичного шоу-комедії?