Нашого цвіту – по цілому світу

Іван Ромах: хірург не за професією, а за покликанням

Федір Углов, професор хірургії з Ленінграду, потрапив у Книгу рекордів Гіннеса як найстарший практикуючий хірург, – він оперував до ста років. Якщо б він працював на Донбасі, в місцевості, де тяжко працюють шахтарі і повітря забруднене, то, напевно, такого рекорду не осягнув би.

Галина Ромах має повне право так вважати – її чоловік, Іван Ромах, лікар-хірург вищої категорії, який так само рятував людей і також повністю віддавав себе роботі, три роки не дожив до пенсії. Він відійшов раніше, ніж мав би. “У мене залишилася тільки праця і його могила…”

Іван Ромах народився 25 травня 1932 року в селі Лучинці Івано-Франківської области. Спочатку вчився у місцевій школі, пізніше – в  Бережанській гімназії. У 1948 р. вступив у Станіславський (тепер Івано-Франківський) медичний інститут. У його підгрупі – десять людей, котрі завжди і всюди були разом, – знайшлась одна, якій у майбутньому судилось розділити з ним і радість, і труднощі не тільки в сімейному житті, але й у праці. Галина Іванівна приїхала в інститут з Хмельницької области і вибрала офтальмологічний профіль. Але після закінчення інституту – 1954 рік – у рідне містечко Городок не повернулась, разом з Іваном вони за розподілом вирушили у Свердловськ. Та й так більше вже нікуди звідти не виїжджали – роботи вистачало.

Молодого лікаря відразу ж після приїзду на робоче місце вислали ліквідовувати епідемію дизентерії у селищі Володарському. Кілька місяців він туди їздив, поки із поставленим завданням не справився. Іспит, який призначила сама доля, він склав на відмінно – спочатку його призначили завідуючим Свердловської міської поліклініки, а потім – завідуючим хірургічним відділенням. До 1959-го все відділення це був один поверх, тридцять ліжок. Але лежали на цих ліжках всі – хірургія, травматологія, ЛОР, офтальмологія... Відділення було переповнене, лікарі просто падали з ніг. Бувало, викликали одночасно і хірурга, і офтальмолога – на таких операціях Іван і Галина працювали пліч-о-пліч. Її відділення – офтальмологія, ЛОР і неврологія одночасно – знаходилось усього на поверх вище.

Поступово лікарня розросталась, добудовувались нові корпуси, і один з них повністю віддали під хірургію. (У ньому ж це відділення знаходиться і дотепер). Тут було вже сто ліжок, а ротація хворих – 30 чоловік на день! І коли дружина ображалась через постійну відсутність Івана Дмитровича вдома, він просто говорив: “У тебе всього тридцять чоловік у відділенні, а в мене тридцять – лише ротація”. Так що розмови залишались розмовами, а життя – життям. І текло воно далі у тому ж самому руслі.

Він був прекрасним діагностом і багатьох вберіг від хірургічного втручання. Був чудовим хірургом – робив усі операції на грудній та черевній порожнині; разом з Віктором Тихоновичем Некриловим, тодішнім головним лікарем і добрим приятелем, вперше у Свердловську зашивав поранене серце (пацієнт вижив!). Був він і зразковим організатором не тільки як завідуючий відділенням, але й як тричі депутат міської ради. Але він не був Богом – він не міг врятувати всіх. “Не можна кожного ховати у своєму серці, – хитає головою Галина Іванівна. – Інакше просто не можна бути на цій роботі! А він її любив. Любив, вмів, знав і робив...”

Якісь окремі випадки він зі своєї практики не вирізняв – усі операції були однаково значними і важливими. Адже робота хірурга взагалі – це щоденний подвиг. А ось Галині Іванівні один все-таки запам’ятався: “Тоді він лежав у кардіології – тільки-тільки з реанімації перевели. Зайшла провідати – а він увесь мокрий, ледве дихає і шепоче:

–       Я тобі все розкажу, тільки нікого не треба сварити...

Привезли жінку у відділення. Вона на будові отримала травму проміжности, а лікарі у месиві нічого не можуть зрозуміти. Запросити хірургів з Луганська – багато часу займе, а хвора вже на операційному столі і під нарокозом.

Він встав і тихесенько пішов – з кардіології в хірургію.

– Куди ж ви йдете, Іване Дмитровичу, ми вас ледве-ледве врятували, – безрезультатно просили в реанімації.

Все одно дійшов, переодягнувся, у всьому розібрався, прооперував і повернувся назад.

І кого мені сварити? Стою, на нього дивлюся, і слів нема.

А жінка та – вижила...”

Така самовіддача в роботі дуже позначалась на здоров’ї лікаря – кілька криз, інсульт, ІІ група інвалідности, два інфаркти. Але так звана “хвороба хірурга” його не діткнула – руки в Івана Дмитровича ніколи не тремтіли.

Місто гордилось хірургом Ромахом, кавалером ордена “Знак пошани” і медалі “Ветеран праці”, а також численних грамот, якого знали і поважали в області, запрошували на союзні та республіканські з’їзди хірургів. А троє його діток – Світланка, Іра і Дмитро – зовсім не бачили тата Івася. “Так і говорили, – розповідає Галина Ромах, – мовляв, тебе, мамо, ми бачимо хоч, коли хворіємо, а тата зовсім не бачимо. Пам’ятаючи, як працювали мої батьки-лікарі і як працювали ми з чоловіком, я відмовила дітей іти в медицину. Хоча таке бажання у них було”.

Разом сім’я Ромахів пропрацювала у Свердловській поліклініці 90 років: він – 35, вона – 55.

Вагомий вклад, який не міг і не повинен би залишитися непоміченим. “А мене ваш чоловік лікував”, – вдячно говорять сьогодні пацієнти офтальмолога Галини Ромах. “Дякую, що ви пам’ятаєте”, – стримано дякує вона.

Двадцять років, як нема вже поряд надійного чоловіка і колеги. Двадцять років – 29 жовтня – збираються на могилі друзі і колеги, згадують учні. Один із них – Геннадій Михайлович Бурмістров – став спадкоємцем свого вчителя, посівши посаду завідуючого хірургією. І двадцять років Галина Іванівна сама підтримує на відповідному рівні авторитет сім’ї лікуючих лікарів Ромахів. Оскільки лікар – це лише професія, а лікуючий лікар – покликання. На все життя.

                                                                                    Світлана Барикіна

Переклад з газети “Восточный экспресс”, ч. 44 за 28.10.2009