Концентрація влади в Україні схожа на путч.

Інтерв’ю з Олександром Мотилем

Про підсумки 2010 року, позитивні й негативні тенденції в політичному житті України, проблему консолідації української нації, історичні гострі кути, а також про вплив української діаспори на політику США “Новинар” поспілкувався з Олександром Мотилем, відомим американським політологом українського походження, професором Ратгерського Університету і директором програми з вивчення Східної та Центральної Європи.

– В Україні зараз влада концентрується в руках однієї політичної сили. Наскільки це правильно з точки зору сучасних світових тенденцій?

– Тут кілька аспектів. Якби ця концентрація відбулась законним способом, тобто через вибори, то це було б не те що правильно чи неправильно, це було б нормально, і, в принципі, кожна партія хотіла б цього.

Тобто в Україні існує не так проблема концентрації влади, як те, що ця концентрація відбулась дещо сумнівними способами. І тут є проблема, бо це дещо схоже на путч. У кожному разі, це вже не є цілком конституційним.

Я дещо більше занепокоєний тим, що влада сконцентрувалася навколо президента. І тут є велика загроза. Мені здається, що Янукович створив такий собі султановський режим, в якому він є султаном. Він сидить на всіх радах, він сидить на всіх комітетах. І це само собою не є ефективною моделлю врядування сучасною державою. Створення цієї султановської системи, по-моєму, – це нездоровий феномен. Тим більше, беручи до уваги те, що інтелектуальний рівень султана можна поставити під сумнів.

Мене вразило в останніх подіях на Майдані, коли підприємці підійшли до Адміністрації Президента і запитали в Ірини Акімової про Податковий кодекс (вона відповіла, що він його ще не читав. – ред.). Це жах. Це те саме, якби Обама, коли уряд США дав трильйон доларів банкам, коли б його запитали про це, відповів би: “Я ще не читав”. Адже Податковий кодекс – це головний елемент економічної реформи, як же він міг цього не читати?

– Дії влади й опозиції не задовольняють народ, зумовлюючи активізацію різноманітних громадських рухів. Як Ви вважаєте, це поступ до народовладдя?

– Те, що відбулося останніми місяцями, другий Майдан – це, по-моєму, дуже позитивний, вирішальний момент української історії.

Було стільки апатії і зневіри після президентських виборів і того “бульдозера”, що почав спрацьовувати у березні, аж тут раптом не демократи, не націоналісти, а зовсім звичайні люди, чоловіки й жінки, які, в принципі, не мали бути на Майдані, не мали б брати участі у будь-яких маніфестаціях, не тільки організовували акції по багатьох містах, але врешті-решт приїхали на Майдан і там два тижні мітингували.

Люди почали розуміти, що влада просто знущається над ними, а порятунку від опозиції теж немає. І тут є позитивний момент – ця депресія перетворюється на розуміння, що наша доля в наших руках.

– Чи може цей рух прийняти якусь якісно іншу форму?

– Наступний крок – це мала б бути якась політична форма: чи політична партія, чи рух. Якби я був політтехнологом БЮТ чи НУНС, то я б їм порадив викинути їхні програми і стати партією захисту малого та середнього бізнесу, робітників і селянства. І тут були б підстави для національної ідеї.

Бо що мене дуже вразило – на Майдані виступали різні люди: з Криму, з Донбасу, зі Львова, з Києва, говорили українською, російською, суржиком, прапори були переважно синьо-жовті. Люди відчували якусь солідарність, засновану на певних економічних інтересах, які згодом переродилися і в політичні гасла.

– Під час свого президентства Віктор Ющенко постійно шукав формулу консолідації української нації і так і не зміг її знайти. Яке Ваше бачення такої формули? Чи можлива така консолідація в принципі?

– Можливо, це вияв мого американського менталітету, але мені здається, якщо менше говорити про такі формули, то вони будуть більш ефективними.

Янукович правий, коли говорить, що має бути якийсь економічний ріст. Я погоджуюсь з “Регіонами”, коли вони кажуть, що без економічного росту національна ідея не спрацює. Це не означає, що все може бути побудоване виключно на економічному рості, у цьому я вже з ними не згоден. Має бути якась культурна чи то національно-етнічна складова.

Бідні люди, які відчувають, що вони можуть стати ще біднішими, ніколи не будуть відчувати лояльності чи прихильності до цієї нації чи держави, натомість, як уже зробили 6,5 мільйона українців, будуть шукати вихід до Португалії, Італії чи Америки. Це прямий доказ того, що національна ідея поки що не спрацьовує.

Я прихильник того, що українська має бути єдиною державною мовою. По-моєму, це важливо. Але цілком зрозуміло, що російська теж є важливою мовою спілкування в Україні. І це змінити не можна. Певні елементи закону про регіональні мови можна було б навіть і впровадити. Хочете у певних регіонах спілкуватися або навіть вести певні офіційні документи місцевої адміністрації тією чи іншою мовою, то будь ласка. Але державні інститути, університети і, головне, я б на цьому наголосив, армія мають бути україномовними.

– Як Ви ставитеся до ідеї написання спільного українсько-російського посібника з історії?

– Щодо героїв, історії і міфології, то тут, мені здається, звичайно, є спірні пункти, але вони не такі вже важкі до розв’язання. Я б взагалі ліквідував поняття “Герой України”. Це поняття трохи дике для сучасного світу.

Але якщо вже вибирати героїв формальних чи неформальних, то тут я не погоджуюсь з Ющенком. Я б не вибирав Бандеру і Шухевича. Я критично ставлюся як до одного, так і до іншого. Звичайно, не так критично, як “Регіони”. Я би сказав позитивно-критично.

Чому не вибрати героєм, скажімо, Грушевського, Винниченка, Хвильового? Є стільки людей, які не були б аж такими дразливими. А щодо інших, то можна було б зачекати 20-30 років, цього часу цілком вистачає. Так що тут були певні критичні помилки, але їх можна виправити.    

Усі ці дискусії про ОУН-УПА, радянських партизанів – це все не так важко. І тут, і там були хороші люди, і тут, і там були погані люди. І тут, і там робили речі, які є морально підозрілими, але й перші, і другі належать до історії.

Як кажуть американці: “it’s time to move on”, можливо, просто варто поставити крапку і піти далі. Добре, якщо ці дискусії ведуться професіоналами, хай історики дискутують з істориками.

Але це не  завдання міністра освіти дискутувати з приводу історичних питань, його завдання – створити ефективну систему освіти, яка б давала учням та студентам сучасне якісне навчання. Це його робота. А нав’язувати державі і народові свої погляди і переконання щодо певних історичних питань – це не є його роботою.

– Питання до Вас як до представника української діаспори. Який вплив вона має на політику США?

– Ви не повинні переоцінювати важливість діаспори. Коли я розмовляю з українцями з України, особливо це відчувалося раніше, то завжди виникає враження, що діаспора – то така могутня сила, яка натисне кнопку, і Обама одразу ж встає і салютує. Це не зовсім так.

Людей, які мають українське походження, у США десь півмільйона, але українців, як були б готові щось підписати або кудись поїхати, не так багато. Може, 50 тисяч, може, 20 тисяч. Українці не проживають настільки компактно, щоб їх можна було вважати якимось електоральним блоком.

У Нью-Йорку проживає 80 тисяч людей, які мають якийсь зв’язок з Україною. Навіть якби це були шалені патріоти, готові голосувати за якісь сили, все одно, 80 тисяч – це ніщо у місті на 7,5 мільйона населення. Немає особливої електоральної сили, немає особливої фінансової сили.

У певних випадках вони мають вплив. Якщо Україна претендує – а Янукович заявив, що Україна претендує на членство в Раді Безпеки, – звичайно, без американської згоди цього не буде. І тут, якщо українська діаспора буде постійно наголошувати, що в Україні порушуються права людини, національні і демократичні права, навряд чи Україні вдасться отримати це членство. То ж діаспора могла б вплинути на таке відносно вузьке рішення, бо американцям у принципі все одно.

Мирослав Гришин,

для “Новинаря”

PHOTO

Олександр Мотиль