ВР України – не передвиборча трибуна ПР
Йосиф Сірка
Відсутність професіоналізму та небажання розуміти і дотримуватись Конституції – найбільша проблема партії влади в Україні.
Відколи в Україні політикою стали займатися люди капіталу, люди, які протягом короткого часу стали мільйонерами, але не за рахунок праці чи успадкування, люди, які й у минулому належали до репресивної комуністичної системи, то провину за низькі платні (а тим самим і низький рівень життя населення – не олігархів), за неякісні дороги, за безправ’я, за свавілля міліції та податківців – почали звалювати на державну мову. Вірніше, у всіх негараздах країни „винною” стала державна мова.
Гадаю, що у світі нема аналогів поведінки декотрих депутатів у ВР України, коли йдеться про державну мову. Відомо, що в демократичних суспільствах, де країна складається з кількох національностей, тобто коли країна федеративна, як, наприклад, Швейцарія, Бельгія, Канада, які добре відомі українським депутатам, у парламенті користуються мовами, визнаними державними. Інша справа з Російською Федерацією – тут успадкували ще совєтську систему щодо мови, і мови національних республік у Думі не дозволені.
Це лише до прикладу українофобам у ВР України, які засліплені ненавистю до всього українського. Найкращим прикладом нерозуміння закону про державну мову є висловлювання молодого регіонала М. Левченка, який потрапив у ВР, але Закону про державну мову не дотримується і проголошує, що й не буде дотримуватися, бо, мовляв, буде говорити тою мовою, якою говорить до своїх виборців.
В інтерв’ю пана Левченка, яке було проведене відомим журналістом М. Найємом на сторінках “Української правди” (Микола Левченко: “Свобода” – це пережиток минулого, відрижка початку 20 ст., УП, 25.1.13), молодий депутат заявив: “Я нікому не зобов’язаний говорити з трибуни Верховної Ради якоюсь конкретною мовою. Я повинен говорити мовою моїх виборців”. Можете собі уявити таке проголошення у Державній Думі РФ? Я б хотів побачити реакцію російських депутатів, коли б у Думі виступали татарською, даґестанською, чеченською чи якоюсь іншою мовою федеративних республік!
Справа в тому, що пан Левченко переплутав трибуну перед своїми виборцями і трибуну законодавчого органу країни – Верховної Ради України. Україна не федеративна, і в Основному Законі сказано чітко, що державною мовою є українська. Отже, до виборців пан Левченко може звертатися хоч китайською чи якось мовою африканських або індіанських племен, а у ВР України Закон його зобов’язує виступати українською.
Молодий депутат заплутався не тільки щодо вживання державної мови, але й у звинуваченні “Свободи” щодо націоналізму, мовляв, той вже давно „перевівся” і належить до 20-х рр. минулого століття. Читачам залишиться загадкою, звідки пан Левченко черпає свої знання, бо саме тепер національний рух керує насамперед Європою, свідченням чого і є існування ЄС як союзу незалежних національних держав, – окремо взятим загрожувала б небезпека з боку агресивних країн, котрі ще не позбулися імперських звичок.
Справа цілковито не в тому, що “Свобода” націоналістична, але в тому, що зрусифікований Левченко вихований на ненависті до українського і не може змиритися з тим, що рідною мовою його може бути російська, але державною є українська!
Чому б українським парламентарям не повчитись у ще досить молодої держави Ізраїль, яка зуміла запровадити у себе іврит, яким мало хто розмовляв, і сьогодні у Кнесеті іншої мови не чути. В Ізраїлі існує одна державна мова, і ніхто не забороняє людям вживати вдома мову, яку хочуть. В Україні отакі колесніченки, бондаренки, левченки не здатні зрозуміти, що таке бути громадянином країни і що таке бути політиком. Тобто нездатність і небажання вивчити мову країни, в якій ти не тільки живеш, але й хочеш бути політиком, переходить у вперту тупість – не рахуватися з Основним Законом, який є обов’язковим для всіх!
Тут слід звернути увагу й на той факт, що коли Москва так вперто хоче затягнути Україну в нове ярмо під назвою Митний союз, то навіть сам Левченко визнає, що Україна незалежна держава. “Но я живу в Украине. ... И для меня не важно, о каком гражданине Украины идет речь – грузине, еврее, жителе Галиции, Донбасса или Юга Украины. Я не уступлю его интересы в обмен на компромисс с гражданами другого государства”.
Може, читач помітить, що Левченко перераховує громадян України за національністю, але чомусь українців Галичини, Донбасу, Півдня України називає лише “жителями”, притім саме вони становлять понад 77% населення країни. До чого може українофобство допровадити!
З іншого боку, пан Левченко таки визнає українську мову, бо можна було сподіватися, що він скаже “есть два языка”. Це дає надію, що молодий депутат, може, з часом зрозуміє, що мова для нього єдина державна, якщо він хоче залишитися політиком в Україні.
Скільки разів партія Левченка вже намагалася українцям накинути проблему мови не тому, що хтось через українську мову терпить, але тому, що таким чином можна відвернути увагу від проблем, які наростають в Україні. Непрофесійні міністри (на зразок Д. Табачника) запроторюють українську науку в совєтські часи, податкову систему “творят” так, щоб задушити середній бізнес, а уможливити вивести капітал в офшорні фірми на Кіпрі чи на якихось екзотичних островах. Медичну опіку зведено до того, що коли у хворого нема грошей, то краще помирати. Зростання витрат на прожиття і зменшення заробітку або заборгованість у виплаті бюджетників та свавілля вибіркової юстиції є лише підтвердженням того, що влада не зацікавлена у дотриманні Конституції.
Конституція повинна бути дороговказом не тільки для населення, але й для політиків усіх рангів, але партія влади за підтримки комуністів докладає зусиль, щоб в Україні боялись не справедливого суду, але несправедливої влади! Інакше не можна пояснити антиконституційні дії, які ПР вже не раз демонструвала у ВР України. Президент, з одного боку, робить заяви, що боротиметься з тоталітарними ідеологіями, а наступного дня його партія просуває через ВР закони та людей на важливі державні посади (голова НБ, віце-прем’єр і т. ін.) лише завдяки представникам тоталітарної ідеології, яку КПУ не тільки захищає, але й застосовувала понад 70 років в Україні.
Справжні професіонали, на яких тримається країна, – лікарі, вчителі, інженери, фахівці різноманітних професій трудяться за місячну платню, яка не завжди дорівнює платні депутата ВР України за один день – 2039 гривень! А що вже казати про дрібніших службовців, про пенсіонерів, які б і тисячці раділи!
Отож, не у мові причина, що влада порушує Конституцію, що депутати систематично і безкарно зневажають Основний Закон, що судді можуть виправдати вбивцю, якщо він член родини чи пов’язаний якимись родинними коренями з людиною, що належить до партії влади, або т. зв. “більшості”.
Знущання над Луценком та Тимошенко є яскравим доказом того, що в Україні панує не легальність та справедливість, про які щодня можна чути, але помста “небезпечним” опозиціонерам. Перетворення ВР України на клуб любителів російської мови зі щоденним порушенням Закону про державний статус української мови та на оркестр, якому диригує ділок без музичної освіти і котрий замість музичних інструментів орудує “законотворчими картками”, є лише яскравим доказом примітивної тактики звертати увагу на те, від чого досі не потерпів жоден російськомовний громадянин України. А коли вже перекласти на пряму мову, то наскільки “пакращала” життя російськомовним після прийняття Закону про мови?!
Звичайно, що люди вже зрозуміли гру пануючих, але зрозуміти – ще не означає змінити, а щоб змінити, то слід подати знак, що ви не тільки розумієте, але й не будете чекати, поки позбудетесь сили і волі. Коли б у 1931 році лише одна третя із тих понад 10 мільйонів жертв Голодомору 1932-1933 рр. вчасно стала на захист своїх прав, то Україна сьогодні б інакше виглядала. Тоді ще ніхто для українців не вигадував законів про “регіональні” мови, бо українська в той час не підлягала сумніву. Але ж про це добре знають не тільки представники тоталітарного режиму КПУ як провладної партії сьогодні, але й ті, що намагаються відновити в Україні дух страху через суди, через податкові залякування, через рейдерство, через капітал, який нагромаджується в обмеженого кола “власть імущіх”.
Зрештою, погляньте на “демократичні” вибори Громадської ради при КМДА, де “Беркут” та міліція були вирішальними чинниками “демократичного вибору” ради, і то в країні, де свободівцям закидають фашизм через мову, а самі послуговуються методами, якими могли похвалитися хіба нацисти!