Упродовж
20 років втратимо 10 мільйонів
Галина Миць
Щороку з карти України зникають 50 населених
пунктів.
Не
треба бути фахівцем-демографом, аби зрозуміти, що проблема народжуваности
постала дуже гостро. Україна втрачає населення. Закриваються класи, а у деяких
селах – цілі школи, бо не підростають діти. Незабаром, кажуть фахівці, перед
проблемою закриття постануть вузи.
Чи
можна зупинити фатальний процес вимирання? Чи стане пана-
цеєю від усіх бід збільшення допомоги при народженні дитини? Відповісти на
запитання погодилася заступник директора Інституту демографії та соціальних
досліджень Національної Академії Наук, член-кореспондент НАН Елла Лібанова.
–
Елло Марленівно, демографи прогнозують втрати?
–
Так. Упродовж 20 років нас залишиться від 34 до 37 мільйонів – залежно від
того, який демографічний сценарій реалізується. Це станеться насамперед тому,
що наше населення різко постаріло. Коли говорять про збільшення смертности, це
не зовсім так. Справді, кількість померлих більша, ніж років з 10 тому. Однак
зрозуміло, що старе населення частіше вмирає і не народжує дітей.
– А
від чого ж тоді старіння?
–
Головна причина – зниження народжуваности на початку 60-х років до рівня, що не
забезпечує відтворення поколінь. У нас кожне наступне покоління кількісно
менше, ніж попереднє. Сьогодні в Україні 5-річних дівчаток менше, ніж 75-річних
жінок. Друга причина – те, що уже впродовж 45 років ми маємо низьку
народжуваність. Третя – інтенсивна міграція. Ця міграція сформувалась, всупереч
поширеній тезі, не від часу проголошення незалежности. І раніше українці
виїжджали на різні “будови комунізму”.
Вони
будували Магнітогорськ, Комсомольськ, Братськ, освоювали Тюмень, дуже багато
працювали в Москві – інтелектуальна еліта вимивалася до столиці колишнього
Союзу. Сальдо міграції було невелике – 50 тисяч. Але... виїжджала молодь, а
поверталися люди похилого віку, пенсіонери. Значно приємніше було жити в
Україні і отримувати “північну” пенсію, ніж, скажімо, в Тюмені.
Щодо
смертности, то, безумовно, вона в Україні вища за стандарти європейських країн,
таких навіть, як Угорщина, Чехія. За рівнем смертности фахівці Всесвітньої
організації охорони здоров’я зараховують Україну до групи європейських країн з
найвищим рівнем смертности – це так званий регіон “С”. У цьому регіоні за
тривалістю життя Україна випереджає тільки Росію.
–
Високий рівень смертности – наслідок економії на медичному обслуговуванні?
–
Не тільки. До 60-х років смертність у Радянському Союзі (і в Українській
Республіці) приблизно дорівнювала показникам економічно розвинутих країн світу.
На середину 60-х років смертність в Україні була нижчою, ніж у Росії і Союзі
загалом. Такі добрі показники ми мали за рахунок того, що тоді все практично
залежало від держави. Держава забезпечувала знезараження питної води, контроль
за якістю харчових продуктів, вакцинацію і щеплення, боротьбу з інфекційними
епідеміями тощо. Після того, як смертність, яка залежить від зовнішніх дій,
взяли під контроль, почала прогресувати смертність, яка залежить від поведінки
самої людини. Отоді дуже негативну роль відіграло те, що приватне в ідеології
радянського суспільства завжди було підпорядковане суспільному. Людина як
окрема одиниця нічого не прагнула для себе робити – вона очікувала, що за неї
усе зробить держава. Стандартів так званого здорового способу життя взагалі не
було започатковано ні в Україні, ні в цілому Союзі. Тому на цей період припадає
формування істотного зростання рівня смертности.
–
Великою проблемою в Україні є смертність молодих чоловіків…
–
Найбільше ми втрачаємо людей у віці від 40 до 60 років. Чоловіки працездатного
віку – це взагалі своєрідний бермудський трикутник України. Ми їх втрачаємо
через алкоголь, погані умови праці, травматизм, куріння, невміння вести
здоровий спосіб життя, відсутність традицій нормального харчування, нормальної
поведінки і таке інше. І, звісно, через туберкульоз.
–
Чи можемо покладати надії на те, що збільшиться народжуваність внаслідок
збільшення виплат при народженні дитини?
–
Безумовно. Через рік-два матимемо досить високу, за українськими мірками,
народжуваність. На 2006 рік ми заклали 1,3-1,4 дитини на одну жінку.
–
Чи можемо щось зробити, аби не втрачати населення?
–
Нічого. На жаль, потенціал демографічного зростання населення повністю
вичерпано в Україні. Ми можемо тільки боротися за те, аби населення жило довше.
Аби та людина, яка прийшла у цей світ, не вмирала так рано, як вона помирає, а
жила принаймні до 75-80 років.
За даними ООН, українці живуть менше, ніж громадяни більшости африканських
країн. Середня тривалість життя в Україні – 68 років. Для чоловіків – 62, для
жінок – 74 роки. Ще у 1990 році ця цифра була на 10 відсотків вищою. У
середньому до пенсійного віку в Україні не доживає майже половина чоловіків.