Спільна кутя – це різдвяна традиція українських громад

Богдан Михайлишин,

член УНО Торонто-Захід

Так уже склалося, що постійним епітетом іменника “дитинство” став прикметник “босоноге” – у публіцистиці це вже майже штамп. Нічого поганого, вважаю, у цьому немає, штампів у мові уникнути неможливо, бо на зміну одним приходять інші. Але річ не про це – навіть сільське дитинство не завжди босоноге з тієї простої причини, що є ще зима, коли босоніж не ходять.

Одним із найочікуваніших зимових моментів мого дитинства був пізній Святвечірній пополудень, коли очі раз за разом шукали у небі першу зірку. Побачивши її, годилося сідати до Святої Вечері. Це було непередаване почуття радости, якогось збентеження, очікування чуда і ще чогось незрозумілого, але дуже приємного і заспокійливого для душі. А ще страви – ось що притягало дітей чи не найбільше. Дорослі, а зокрема літні люди, які мене оточували, мали дещо інші зацікавлення, ніж діти; їм ця зірка передусім звіщала ще одну можливість запричаститися ніким не розгаданою таїною народження Христа. Але і дорослим, і дітям ця зірка заповідала того вечора зібратися разом, переважно у батьківській хаті, і зміцнити свої християнські переконання та родинні почуття.

Гадаю, це не дуже суттєво, що членів УНО Торонто-Захід ця символічна звістителька Рождества завжди скликає дещо пізніше, аніж 6 січня; важливо, що вони зберігають цю прадавню традицію у своїх серцях і щороку збираються у домівці Філії УНО Торонто-Захід, аби мати Святу Вечерю разом – такою собі великою українською християнською родиною.

Цьогоріч традиційну у нашій домівці Спільну кутю відкрила Валентина Горовенко – голова Відділу Організації Українок Канади Торонто-Захід. Вона привітала усіх присутніх і запросила отця Ігоря Панчишина з церкви Святої Покрови поблагословити трапезу. Краплі чудодійної свяченої води, видається мені, не обминули нікого, бо отець Ігор щедро освячував кожен стіл, за яким сиділи люди. Забігаючи наперед, скажу, що столи, без перебільшення, вгиналися від смачних наїдків – подавали навіть узвар. Якщо традиційних страв і не було дванадцять, то до цього числа небагато бракувало. Але хто б їх рахував – усього усім вистачало. Важливішим, вважаю, було те, з якою любов’ю окремі членкині ОУК приготували наїдки і з яким естетичним смаком були сервіровані столи.  Надії Свято...
Біла казка.
Та ніч свята...
Та ніч Різдва!
Сяє зірка золота...
Нова Радість – знов і знов
В душі і віра, і любов, –
В душі до всіх, до всього ласка...

Цим вступом розпочала культурну програму ведуча Свят-вечірньої трапези Ванда Михайлишин. 

Тематично дуже подібними були вірш, що його продекламувала Валентина Горовенко, і короткий народознавчий опис традиційного українського Свят-вечора, який прочитала Віра Сидоренко.

Який Свят-вечір без коляди? Пам’ятаючи цю традицію, організатори Спільної куті запросили бандуристку Лесю Яциковську. Відразу скажу, що більшість коляд співала не лише Леся (вона радше починала), а весь зал. 

Тематично різдвяні славоспіви назагал подібні, оскільки це типові народні пісні, присвячені події народження Ісуса Христа. Водночас кожен народ, як відомо,  має і свої коляди. Переважна більшість їх не має авторства. Мистецька вартість окремих коляд настільки помітна, що у пісенному різдвяному репертуарі багатьох народів вони мало чим різняться  – хіба що мовами. Проте деякі з них мають і автора слів, і автора музики. Саме до таких, без перебільшення, всесвітньо відомих коляд належить “Свята ніч, тиха ніч”. Усі присутні мали змогу послухати коротку історію виникнення цієї коляди, що її кожен народ хотів би мати за свою, але яку майже 190 років тому вперше почали співати німецькою мовою. Відразу по тім Леся Яциковська виконала її під супровід бандури.

Леся Ліщишин зробила цікаву підбірку матеріалів про цьогорічну різдвяну тематику 5-го телевізійного каналу в Україні, згадавши і новорічне звернення Президента до українського народу.

Гадаю, до серця кожного у залі достукалося оповідання “Різдвяний подарунок” – про дівчинку, що зробила подарунок своїй старшій сестрі, яка заопікувалася нею по смерті їхньої матері. Цей простий сюжет міг би слугувати прекрасним підтвердженням повчань Ісуса Христа, описаного у Новому Завіті.

“Підвівши очі, Ісус побачив, як заможні кидали свої дари до скарбнички. Побачив він також і вдову убогу, що кидала туди дві лепти. “Істинно кажу вам, що ця бідна вдова кинула більше від усіх. Усі-бо вони вкинули як дар Божий з їхньої надвижки, вона ж із убозтва свого поклала весь свій прожиток, який мала“ (Лука 21; 1-4).

І вже не один, а кілька уривків із Біблії могли б слугувати свого роду епіграфами до життєвої історії “Різдво”, що її розповіла Ванда Михайлишин. Ця коротка оповідь, вважаю, заслуговує того, аби її знало більше людей, аніж лише учасники Спільної куті. Отже, “Різдво”.

“Була собі родина: хвора мама, старший братик і зовсім маленька сестричка. Рано помeр тато, а тому жили вони бідно. Наближалося Різдво, а в них не було навіть шматка хліба. Одного разу хлопчик узяв папір і стареньким олівчиком написав: “Господи, незабаром Різдво. Кажуть, того дня Ти виконуєш усі бажання. Пошли, дуже прошу Тебе, моїй мамі здоров’я, а сестричці хоча б кілька цукорків на Свята”. Цього листа він поніс до поштової скриньки, але через невеликий зріст не міг до неї дятягнутися, щоб укинути туди свого листа.

Тут повз нього ішов поважний чоловік і запитав: “Що ти хочеш зробити?” На що хлопчина відповів: “Я написав Богові листа, а надіслати його не можу”. Чоловік узяв листа з рук хлопця і буцім кинув його у скриньку. Насправді ж він приніс його до церкви і прочитав там перед людьми. Згодом на адресу, що була на конверті, надійшло багато подарунків: одяг, взуття, забавки, цукерки, печиво. Таким чином Бог через своїх вірних не залишив людей у скруті перед Святами”.

З цим оповіданням прекрасно переплелися слова подяки людей з України, які отримали різдвяні подарунки від Відділу ОУК. Їх зачитала Ірина Ващук. Як відомо, інвалідні візки для більшости калік в Україні – це нездійсненна мрія. Напередодні Нового року їх поїхало до України два; можна собі уявити, як зраділи ті нещасні, яким вони дісталися. Можна вважати, гадаю, що тоді вони були найщасливішими людьми у світі. 

Далі була традиційна весела хвиля, що супроводжує чи не кожну зустріч членів Філії УНО і членкинь Відділу ОУК. Цього разу ми сміялися з дотепних анекдотів і жартів, що їх читала ведуча.

Перш ніж пустити учасників Спільної куті у вільне різдвяно-пісенне плавання, голова Філії УНО Торонто-Захід Петро Ковальчик подякував усім присутнім за підтримання українських християнських традицій, участь у Спільній куті та колядуванні і побажав нам мати змогу та бажання знову зустрітися з цієї прекрасної нагоди наступного року.

Особлива подяка прозвучала на адресу Ірини Батрух, яка готувала страви для Спільної куті, та Галини Ринденко, яка допомагала їй усі дні. Окрім них, подяки заслужили Ольга Вінчур, Люба Денека, Дуня Войцехівська, Дарія Баюс, Галина Копиловська, Тетяна Прокопів, Віра Салючок. Солодке спекли і принесли або просто передали Галина Копиловська, Таня Ліберт, Ніна Малик, Марія Варик і Марійка Голубицька. 

Ще одне Різдво позаду. Але духовне очищення, навіяне дитячими спогадами, прекрасними колядами і просто глибокими розмірковуваннями над сенсом життя, триває. Ми знову чекаємо наступного Різдва.