З НОВИХ ВИДАНЬ  Роздуми над книгою Любові Василів-Базюк “У вирі тоталітарних режимів”

Ця книга, хоч і написана звичайною інтелігентною людиною, а не професійним істориком, є неоціненним скарбом, важливим документом історії нашої держави, адже вона написана Очевидцем (а може, й Очевидцями, адже там подано розповіді про долі багатьох людей) тих тепер уже далеких подій. Цінність книги ще більша від того, що не багато знайшлося у нашій Україні людей, які б так сміливо і відверто розповіли про пережите – люди в цім краї справді були дуже залякані тими голодоморами, репресіями, отим тоталітарним режимом. Можливо, подібні книги з’являлися в українській діаспорі за кордоном, але до нас вони не доходили.

Я народилася і виросла в центрі України, на Кіровоградщині, де чорноземи сягають глибиною до     2-х метрів, де 70 центнерів пшениці з гектара – то рядовий врожай. Так от і тими благословенними землями добре погуляв голодомор. Добре пам’ятаю, як мене, тоді ще дитину 10-12 років, цікавило, чому це в центрі нашого містечка, де школа, будинок культури, лікарня, автобусна зупинка – суцільні пустирі, а вулиці забудовують тільки на околиці. “То від голоду повимирали цілі сім’ї, хати повалилися, і люди не хочуть на тім місці будуватися”, – пояснила мені тьотя. “Який голод? Чому голод?” – школярці з піонерським галстуком, вихованій на пісні “Как харашо в странє совєтской жить”, це було незрозуміло і страшно. Запитала у мами-вчительки, а вона мудро перевела розмову на інше.

І тільки вже студенткою Київського Університету, після хрущовської відлиги, у неспокійні 60-ті, я вперше почула, що був такий голод, котрий забрав людських життів з України більше, ніж Друга світова війна. Що вимирали цілі вулиці, цілі села, що люди від голоду втрачали глузд і їли своїх дітей. Від нас же просто ховали історію – і на сторінках підручників, і у спогадах рідних. Рідні просто боялися говорити вголос, залякані тим терором.

Тому книга Любові Василів-Базюк – мов струмінь чистої води, мов подих свіжого повітря, що очищають тумани забуття.

Так, одна справа – центр України, дещо інша – Волинь і Холмщина. Але і там, і тут люди терпіли від тієї ж самої тиранії, спрямованої на винищення українського народу.

Не можна сказати, що про життя людей Волині і Холмщини не знала нічого. Спасибі київським університетським професорам: у  60-ті, 70-ті роки вони вже не боялися нам говорити, що від українського відродження       20-х років до Ва-силя Симоненка української літератури не було. Що в 1936 вся Дарниця-то-
варна була забита товарними еше-лонами: готувалася депортація в Сибір усіх українців. Стримало тільки те, що нація була велика – поїздів не вистачило... А потім війна... Тоді ж розповідали нам і про життя на західних теренах, і про Акцію “Вісла”...

Не раз згадувала про те, буваючи в сусідній Польщі вже тепер. Але одна річ  – читати підручники чи слухати професора або робити свої власні висновки над власними спостереженнями, і зовсім інша – читати сповідь про пережите учасника тих подій.

Тож спасибі Вам, пані Любо, за Вашу книгу. За Ваші спогади, і біль, і працю, перелиті в ті дру-
ковані рядки.

Крім усього, Ваша книга є ще й важливим політичним документом, вагомою відповіддю тим політикам, які сьогодні твердять, що Східна Україна – то одне, а Західна – зовсім інше, і таким чином намагаються розділити Україну.

Але ж насправді це не так: ми – народ, з однією мовою (на моїй Кіровоградщині, і на Київщині, звідки родом мій чоловік, і на Волині – знаю те достеменно, бо студенткою була там півроку на практиці в обласній газеті, – розмовляють однаково). З однією долею – хіба що з малюсінькими відмінностями.

Тож хотілося б, щоб цю свою книгу Ви, пані Любо, надіслали і в наукові бібліотеки
Києва, щоб там, серед важливих історичних документів, вона зайняла належне місце. Кілька екземплярів можна подарувати і в бібліотеки Донецька, Одеси: а що, і там є допитливі, думаючі люди – хай знають нашу історію.

А наразі – спасибі велике Вам ще раз, і дай Вам, Боже, доброго здоров’я ще на довгі
літа. Може, з’явиться ще не одна така Ваша книга.                              

 Зі щирою пошаною  Людмила Натикач, Заслужений журналіст України