“Дитинство, заметене часом”
В затіненому саду
за колючим дротом ожин,
за дикою рожею,
за роками даремно шукаю
малу дівчинку
з білими косами.
Ліда
Палій
Українська літературна традиція досить
бідна на спогади у їх властивому сенсі. Якщо такі і є, то переважають
екстравертивні, хронікальні, натомість мало інтровертивних, інтимних. Спогади
Ліди Палій, україномовної поетеси з Канади, “Дитинство, заметене часом”
належать до рідкісного в нашій літературі приватного різновиду. Це спогади про
30-ті роки XX ст., про її дитинство у передвоєнному Львові.
Ліда Палій народилася в
національно свідомій українській інтелігентській родині: батько, Андрій Палій,
був відомим громадським і кооперативним діячем, директором знаменитого
галицького “Маслосоюзу”, чи не найуспішнішого українського економічного проекту
XX ст.; мати – активісткою Союзу Українок, заснованого Міленою Рудницькою.
Спогади Ліди Палій є
власне спогадами про Львів її дитинства. Звісно, є там і розповідь про село
Терпилівку під Тернополем, куди вона дитиною щоліта приїздила до своїх дідуся і
бабусі по матері, Карпати, куди виїжджала з батьками відпочивати, як і інші
родини української (і польської) інтелігенції того часу. Але топос її дитинства
передовсім пов’язаний зі Львовом. Саме Львів був центром світу – раю – її
дитинства, а тепер – світу створеного, віртуального.
Минуле у спогадах Ліди
Палій, як і в її поезії, – це “сон-країна”, “рожево-кучерява, пропахла ай
страми”, едем, виснуваний “на кінці уяви, на кінці молиов, де сходяться
паралелі” і де “в затіненому саду / за колючим дротом ожин, / за роками”
залишилася “мала дівчинка з білими косами”. Подібно як у поезії, Ліда Палій
відтворює світ минулого з окремих фрагментів, що запали у пам’ять, переважно
пов’язаних з кольорами, звуками, запахами. Це світ ілюзій, у який можна пройти,
як крізь дзеркало, “погасивши тремтливе світло реальности”. Мабуть, все-таки не
реальне, документальне є найціннішим у жанрі спогадів, бо ніколи не можна
відділити давноминулі події і факти від їх інтерпретацій, уникнути тиску
традиції олітературнення як людського життя, так і самого минулого, а
віртуальне, фікційне, образне, бо тільки так можна упіймати-відтворити
невловиме – як тінь на стіні печери. Тому спогади Ліди Палій, попри
достеменність зображених подій і людей, є передовсім художнім текстом про жінку
із складною, як у всього її покоління, долею, про тугу за Батьківщиною, за
красою і гармонією світу, які, як і “мала дівчинка з білими косами”, як місто
її дитинства, залишилися у далекому минулому.
професор, зав.
кафедрою української літератури
Люблінського
Католицького Університету (Польща)