І спів веселий коляди...

Богдан Михайлишин, член УНО Торонто-Захід

Мені видається, що більшість членів Філії УНО Торонто-Захід і членок однойменного Відділу Об’єднання Українок  Канади – і католиків, і православних – мають добру нагоду відчути непередавану урочистість Святвечора навіть не двічі, а тричі. Перший раз 24 грудня, коли це відзначає майже весь католицький світ, другий – 6 січня, зі своїми рідними, а третій раз – у Домівці, такою собі великою українською християнською родиною. Традиція мати Святу Вечерю у Домівці Філії зберігається десятиліттями.

Цьогоріч традиційну у нашій Домівці Спільну Кутю відкрила Валентина Горовенко – голова Відділу Торонто-Захід Організації Українок Канади. Вона привітала усіх присутніх і попросила отця Ігоря Панчишина з церкви Святої Покрови поблагословити трапезу. Якщо традиційних страв і не було дванадцять, то до цього числа небагато бракувало. Але хто б їх рахував – усього усім вистачало. Важливішим, вважаю, було те, з якою любов’ю кілька членок ОУК приготували наїдки і з яким смаком були сервіровані столи. 

Різдво, а особливо Святвечір, завжди приходить, як казка. Його чекають, щоб наблизитися до таїни народження Ісуса, відчути його силу і щоденну підтримку, зробити ще один крок до християнського вдосконалення. Розпочала культурну програму ведуча Святвечірньої трапези Ванда Михайлишин. 

Рецепт різдвяного калача подала Валентина Горовенко. Для нього, виявляється, потрібні, чистість думок, щирість серця, тепло душі, чемність, ніжність, усмішка і ще кілька складників, що їх повинен би мати кожен християнин.

Люба Денека ознайомила нас з історією та роллю дідуха в українській різдвяній культурі. Тепер цей класичний атрибут української Святвечірньої містерії, що сягає ще язичеських часів, витісняють модерніші елементи святкування, але свого часу він був дуже популярний. По селах ще й тепер люди собі не уявляють Різдва без дідуха.

Відтак ведуча відсвіжила у пам’яті присутніх увесь назагал досить типовий сценарій Cвятого Вечора – від так званої Вифлеємської зірки,  яку шукали на небі, щоб розпочати трапезу, до рохкання, мекання і бекання дітей під столом. Це теж поганський елемент культури, свого роду задобрювання божків, який плавно перейшов у символіку християнського Святвечора. Діти, яких дорослі просять це робити, таким чином випрошують у вищих сил, аби добре велося господарство наступного року.  

Який Святвечір без коляди? Пам’ятаючи цю традицію, орга-нізатори Спільної Куті запросили бандуристку Лесю Яциківську. Відразу скажу, що більшість коляд співала не лише Леся (вона радше починала), а весь зал. Такий злагоджений унісон наша домівка чує хіба раз у році. 

Гадаю, до серця кожного у залі достукалося оповідання “Коло любови”. Його простий сюжет міг би слугувати прекрасним підтвердженням повчань Ісуса Христа, описаного в Євангелії від Луки: “І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само”  (Лука, 6, 31).

З цим оповіданням прекрасно переплелися слова подяки людей з України, які отримали різдвяні подарунки від Відділу ОУК. Про це розповіла Ірина Ващук – голова комітету “Поміч Україні”. Як відомо, інвалідні візки для більшости калік в Україні – це нездійсненна мрія. Можна собі уявити, як зраділи ці нещасні, яким вони дісталися.

Перш ніж пустити учасників Спільної Куті у вільне різдвяно-пісенне плавання, голова Філії УНО Торонто-Захід Петро Ковальчик подякував усім присутнім за підтримання українських християнських традицій, участь у Спільній Куті та колядуванні і побажав знову зустрітися з цієї прекрасної нагоди наступного року.

Особлива подяка прозвучала на адресу Тетяни Прокопів і Гані Колоди, які готували страви для Спільної Куті, та багатьох членок Відділу ОУК, зокрема Галі Ринденко та Єви Базилевич, які їм допомагали. Окремої подяки заслужили жінки, які спекли і принесли або просто пе-
редали щось солодке до Святвечірньо-
го столу. Цьому спільному урочистому святкуванню, як і завжди, передувало довге і старанне приготування.

Ще одне Різдво позаду. Але духовне очищення, навіяне чистими дитячими спогадами, прекрасними колядами і просто глибокими розмір-ковуваннями над сенсом життя, три-ває. Ми знову чекаємо наступного Різдва.