“Творча спадщина Володимира Івасюка”

Так вже склалося, що поняття “Червона рута” у кожного українця назавжди асоціюватиметься з іменем Володимира Івасюка. Він – один із найбільших міфів, і разом з тим – одна з найбільших наших таємниць. Міфів – бо всі експерти визнають, що в його музиці закодована душа української пісні, й понині на найпрестижніші конкурси українці виходять з піснями Івасюка. І таємниць за сімома печатками – оскільки й досі не поставлено крапки у справі його зникнення, загибелі й подальших спробах накласти на його пісні табу.

Тож не дивно, що до рук мені потрапила книга, яка викликала на Форумі видавців’2007 величезний інтерес. Називається вона “Творча спадщина Володимира Івасюка”. І сьогодні маємо змогу поспілкуватися з її автором Олегом Василишином.

 – У чому полягає унікальність Вашої книги?

– Насамперед мушу сказати, що це перша у світі книга, де є практично все те цікаве, що стосувалося Володимира Івасюка. Книга дає можливість детально ознайомитись (на основі першоджерел та спогадів рідних і друзів) з життям і творчістю Володимира Івасюка; дослідити феномен Івасюка на тлі тогочасної політичної ситуації; повернутися до кримінальної справи і спробувати знайти відповіді бодай на деякі запитання загадкової смерті; простежити роль фестивалю “Червона рута” у пробудженні національної свідомости українського народу.

– А як Вам на думку спало написати про Івасюка? І чому саме про Івасюка?

– Все починалось ще під час мого навчання на історичному факультеті у Львівському Університеті ім. І. Франка. На другому курсі нам роздали теми курсових робіт. Усі теми були одноманітні, вже сотні разів переписані студентами, нецікаві. А хтось із викладачів обмовився, що ми можемо запропонувати якусь свою тему, якщо нічого цікавого не зможемо підібрати із запропонованого списку. А оскільки на той час я саме брав участь у відбірковому турі фестивалю “Червона рута” (я доволі серйозно займався музикою), то й вирішив написати щось про цей фестиваль. Так я й зацікавився Івасюком.

– А як до Вашого вибору поставились викладачі?

– Ви знаєте, мені певний час навіть забороняли писати про Івасюка. Ні, жодної політики тут не було: просто казали, що це не тема для історика – над такими темами працюють у консерваторіях. Але я відстояв свою точку зору. Більше того, коли за кілька років я захищав дипломну роботу по Івасюку – її визнали кращою на факультеті і запропонували надрукувати у науковому журналі. Правда, до цього діло так і не дійшло. Зібраний матеріал я відклав до кращих часів.

– І ці часи настали! Чому Ви вирішили видати книгу про Володимира Івасюка, адже, як я розумію, дипломна робота – це лише мізерна частка того, що Ви подали у своїй книзі.

– Справді так. Після університету я працював вчителем історії та правознавства у середній школі № 63 м. Львова. І був глибоко вражений тим, що левова частка учнів й гадки не має, хто такий Володимир Івасюк. Його пісню “Червона рута” всі справно знали напам’ять, а про автора й не чули. Я тоді написав кілька статей про композитора і про фестиваль “Червона рута” у газеті “Народне слово”. Однак це був мізер... А коли за кілька років я перейшов працювати до Української Академії Друкарства, то отримав пропозицію видати щось про Івасюка. Але минув час, матеріал застарів... І закачавши рукави, взявся до роботи. Як виявилось, інформації було небагато. Її практично не було. Із книг – лише спогади батька Володимира, Михайла Івасюка, та роздуми над кримінальною справою журналіста Івана Лепші. Тож довелося опрацьовувати те, чого історики часто цураються і рідко використовують у своїх роботах. А дарма. Я веду мову про газетні та журнальні статті, спогади рідних, друзів, сучасників, ворогів. Таким чином я зібрав масу цікавої, унікальної інформації... До речі, у всіх фільмах та передачах про Володимира Івасюка не було сказано і половини того, що я відшукав і помістив у своїй книзі.

– А як же відомий архів Івасюка?!

– Звісно! Архів – це перше і найважливіше джерело. Його зібрав і упорядкував батько Володимира – Михайло Григорович Івасюк. Неохоче переданий у Львів Чернівецьким архівом, спецфонд Володимира Івасюка містить листи та телеграми до Володимира і його батьків, а також ті, які так чи інакше стосуються Володимира (наприклад, на телепередачу “Ви нам писали”), спогади батька, найрізноманітніші газетні та журнальні статті, листи-подяки, інтерв’ю... Варто сказати, що робота в архіві складала певні труднощі, оскільки цей фонд не до кінця опрацьований. Наприклад, аркуші не пронумеровані... А зважаючи на те, що я був лише третьою людиною, якій вдалося попрацювати над архівом, – книга моя взагалі унікальна. Робота в архіві протікала доволі цікаво: спецфонд В. Івасюка не видавався у читальний зал, адже не був опрацьований, про що я вже згадував, і був... секретним. Мене зачиняли у кімнатці 4х4 метра, де було два письмові столи і дві друкарські машинки. І так я працював до обіду. А нещодавно голова Львівської обласної організації Спілки письменників України Марія Якубовська зізналась, що свого часу її взагалі не допустили до архіву Івасюка. Тож мені у деякій мірі навіть пощастило...

– Чи мали Ви якісь контакти з родичами Володимира?

– Ні. Я чомусь вирішив, що їм, напевно, набридло давати постійні інтерв’ю про смерть Володі і відповідати на безглузді запитання журналістів. Та й у книзі я писав речі, які б могли їм не сподобатися. Зрештою, будь-яке втручання рідних у книгу виключає власну думку як таку.

Розмову провела Світлана Борисенко