Іванна Зельська (1910-2009)

Відійшла від нас у вічність на 99-му році життя Іванна Агафія Зельська з дому Гопка – мама, бабуня і прабабуня, педагог, громадська діячка, знавець української вишивки, автор книжки “Українська вишивка”, численних статей на тему вишивки, української культури, як також споминів з подорожей по світі. Спомини з життя під заголовком “Відгомін” вийшли друком окремою книжкою 1989 року.

Залишила в смутку одиноку дочку Дарію з мужем Юрієм Даревичем, внуків Данила, Романа з дружиною Оленою і Ладу з мужем Кіреном МaкМілленом, сестрінок і братанків в Америці та племінників в Україні. 

Іванна Гопка народилася 2 березня 1910 р. у Львові в родині Агафії з Ґотів та Іллі Гопки. Батько, родом з Романова, працював конструктором на залізниці у Львові, а мама дбала про господарство і виховувала трьох доньок. Найстаршою була Іванка, молодші – Іруся та Стася. Іванка ходила до початкової школи сс. Василіянок і мріяла стати лікарем. Але коли мала десять літ, помер тато на 37-му році життя, і почалися злидні, бо родина не мала за що вижити. І так Іванка зі сестрами опинилися в сиротинці сс. Василіянок, а їх мама дістала там приміщення в кутику кімнати при входовій брамі, де мешкали сестра двірничка і ще одна жінка. Дістала працю чистити у вагонах пасажирських поїздів і так заробляла на життя та часткове удержання у школі дітей, хоч сама була неграмотна.

Іванна закінчила учительську семінарію 1929 року і до 1937 року працювала як учителька на Волині. Одружилася з колеґою учителем Іваном Зельським 28 грудня 1936 року у Львові і восени  1937 року переїхала учителювати до Влоцлавка в Польщі, де мав посаду чоловік. У Влоцлавку народилася донечка-одиначка. Під час війни, у 1943 році, подружжя повернулося в Україну, до Станіславова, де жили мама і сестри з родинами. На весну 1944 року переїхали до Сянока, а тоді далі на захід через Біліц і Знойм до Пасдорфу біля Відня і наприкінці війни до Берґгаму біля Нітенав у Баварії. Були коротко в таборах переселення: в Боденвері і довше в Реґензбурґу. Перебуваючи в Реґензбурґу, закінчила медсестерські курси і працювала у шпиталі. До Канади приїхала разом з родиною 13 жовтня 1948 року кораблем “Скитія” до Галіфаксу, а тоді поїздом до Пайн Ривер і Давфин, Манітоба. Після короткого перебування в Давфині, Манітоба, прикінці січня 1949 року переїхала до Вінніпеґу, де прожила понад 30 літ. 

У Вінніпезі довгі роки працювала у фабриці шиття плащів, а, крім того, була активна в українській громаді: в управі новозаснованого Пластприяту, Лізі Українських Католицьких Жінок (ЛУКЖ), де від 1962 року займала різні пости в місцевому Відділі та Головній Управі, в Управі Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), де від 1962 до 1992 року в секції журналісток була скарбником і вела архів статей понад сто членкинь з цілого світу. Після тридцяти років передала упорядкований архів до Національного Архіву Канади в Оттаві. Дванадцять років, від 1962 до 1973 року, була учителькою Рідної Школи при Українському Національному Об’єднанні (УНО) у Вінніпезі, де також сім років була директоркою. Від 1965 року була в Управі Крайового Центру Українських Шкільних Рад на Канаду, від 1974-1977 – головою Української Шкільної Ради у Вінніпезі, а від 1979 року – головою Організаційної Шкільної Комісії Манітоби.

Постійно дописувала до жіночої і загальної преси. Разом написала 513 статей на різні теми – найбільше про вишивку і подорожі по світі. В журналі “Жіночий Світ” вела куток української вишивки впродовж 20 літ, а пізніше подавала взори до журналу “Наше Життя”. Дописувала до українського католицького журналу “Світло”, до жіночих журналів “Наша Дорога” та “Українка в Світі”. Пішовши на емеритуру, працювала в редакції “Вісника”, видання консисторії Української Греко-Православної Церкви у Вінніпезі.

Багато подорожувала по світі. У 1971 році була з чоловіком в Україні. Після смерти чоловіка в 1974 році двічі відбула прощі до Люрду, Риму і Святої Землі. Подорожувала по Південній Америці – була в Арґентині і Перу, відвідала українські поселення в Бразилії, де довгі роки вдержувала контакти з українськими школами. Відвідала Австрію, Грецію, Єгипет, Еспанію, Німеччину, Портуґалію, Югославію, Японію, Сінґапур, Тайландію, Філіппіни і Францію.

Переїхала до Миссиссаґи, Онтаріо, 1981 року, кілька років після смерти чоловіка, і поселилася близько дочки зі зятем і внуків. Відразу записалася до української католицької парафії Успення Пресвятої Богородиці, зголосилася до Відділу ЛУКЖ і два роки провадила програму занять для дітей перед і після навчання в цілоденній школі Св. Софії в Миссиссаґа. Продовжувала дописувати до газет і упорядкувала архів Секції журналісток СФУЖО, щоб передати його до Національного Архіву Канади в Оттаві. У 2001 році була нагороджена почесним членством СФУЖО.

Була активною і продовжувала писати аж до осени 2000 року, коли інсульт відібрав цю можливість. Після першого інсульту наполегливо працювала над собою, щоб вповні відзискати мову і бути самостійною. Упорядкувала свій особистий архів та альбоми світлин. Останні роки, після другого важкого інсульту, прожила в Пансіоні ім. Івана Франка в Торонті.

Хоч пережила лихоліття двох світових війн, скитальщину, еміґрацію до Канади і смерть чоловіка, все була доброї гадки і не піддавалася труднощам і перепонам. До кінця була неймовірно спокійною, терпеливою, не нарікала. Відійшла у вічність у п’ятницю вечером, 16 січня 2009 року після одержання Єлеєпомазання і Святих Тайн Євхаристії з рук о. Василя Цимбалістого, її знайомого редактора “Світла”.

Пам’ять про неї житиме в наших серцях і споминах. Вічна Їй пам’ять!

Дарія Даревич, дочка