Наступ на Україну й мовчання патріотичних ягнят

Кілька уваг про нашу ситуацію в зимовому пейзажі

Закінчення із числа 6, 16.02.2012

Михайло Слабошпицький

Ясна річ, усе у Вищому адміністративному суді робиться за погодженням (чи, принаймні, без заперечень) із боку керівництва держави, що воднораз є і керівництвом Партії регіонів. То десь у зовсім іншому світі суди є справді цілком незалежні від влади інституції. Теза про незалежну гілку влади – судову – в Україні серйозно не сприймається навіть школярами. У нас суди стоять струнко перед владою й готовно беруть “під козирок” у відповідь на будь-яке її повеління.

Відверто кажучи, жодна з національно-демократичних сил не веде із суспільством діалогу про нинішню ситуацію в Україні. Є чимало емоційних вигуків про злочинну владу, але немає спокійного аналізу можливих шляхів виходу з винятково драматичної ситуації. Скажімо, суспільство навіть до пуття не поінформоване про те, скільки вже на сьогодні заборгувала Україна і які борги додадуться їй з волі влади вже завтра.

Так, лунають голоси про те, що владу треба міняти. Все правильно. Але це ми вже “проходили”, коли повстали проти “команди” Леоніда Кучми. “Команда” Віктора Ющенка не мала жодного натяку на якісь конструктиви саме у сфері економіки. Ситуація там за 2005-2010 роки значно погіршилася. І, як її підсумок, – зішестя на політичний Олімп “команди” Віктора Януковича.

Тут усе – саме за нашими мірками – нормально. Ненормальність у нас давно прийнята за норму. Тому все це належиться пояснювати людям, які, здається, геть знеохочені до розмов про політику. Так буває у двох випадках. Або суспільство переживає піднесення, й у ньому майже все гаразд. Або ж воно поринуло у прірву соціальної депресії і зневірилося в усіх і в усьому. Чи ж треба уточнювати, який із них маємо в Україні?! 

Можна при цій нагоді чимало говорити про російську загрозу (вона є, і вона щодень зростає), про “газові атаки” з боку північного сусіда, про інші зовнішні загрози українській державності. Але найбільша сьогодні загроза – внутрішня. Йде вона від тих, хто мав би стати силою, оплотом і гарантією державної незалежності України. Йде вона від перманентно розсварених національно-демократичних сил, де запанувало діляжництво, торгашевство, взаємопоборювання, потворний корпоративний егоїзм. Усі ці давно зна-йомі обличчя здебільшого набридли масам. За багатьма з них – довгий шлейф негативу. У багатьох – свої “скелети в шафі”. В суспільстві є просто ностальгійна потреба на нові обличчя, на свіжу політичну кров. Але нових дійових осіб ветерани та інваліди національно-патріотичного фронту не пускають на сцену. Вони зайняли проти них кругову оборону. Вони бояться політичної молоді більше, аніж своїх опонентів. Вони по чотири-п’ять разів “ходили” у парламент – і знову туди йдуть. Вони очолюють упродовж тривалого часу політичні партії, котрі програли все, що можна програти, і давно дишуть на ладан, але не поступаються місцем керівників нікому, бо живуть за принципом: нехай там хоч небо рушиться, а я – вождь на віки вічні. І їм підспівують їхні міні-кліки (за всякі дрібні преференції), а люди від них одходять і одходять – і часто ці партійки можна назвати диванними, бо їхніх членів можна вмістити на одному дивані. І хіба ж можна чогось сподіватися од таких політичних сил?!

Ще ніколи – за всі двадцять літ Незалежності – не було в Україні такого сум’яття й безладу в національно-демократичному середовищі. І це особливо небезпечно в контексті похмурої суспільної депресії та економічної кризи.

Ще ніколи виклики перед Україною не були такими серйозними і тривожними.   

Що лишається звичайній українській людині?

Їй лишається надія. Надія на те, що після цьогорічних парламентських виборів, на яких вимальовується невесела картина програшу національно-демократичних сил, розпочнеться нарешті процес перезавантаження. На зміну зажирілим від комфорту тиховоддя ветеранам прийдуть люди з молодою групою крові й оновлять увесь політичний пейзаж. І разом з тим осінь гряде небувалими протестними акціями у відповідь на тотальні фальсифікації результатів виборів (а вони неодмінно будуть, бо влада знахабніла до непристойного). Будуть, бо наші патріотичні ягнята мовчать і вдають, що все йде нормально.

Отже, в Україні – не тільки тріскучі морози та розчарування.

В Україні – політичне міжсезоння.

Але після нього розпочинається новий сезон. А ще перед ним народжуються не тільки надії на зміни, а й передчуття змін.