Блакитні незабудки для Миросі

Мирослава Багрій (15.08.1919 – 14.01.2013)

Оксана Бризгун-Соколик

 
Зимного грудневого дня перед самим Новим Роком 1949-го ми приїхали з Європи через Галіфакс до Гамільтону. Наші спонсори (УНО – інж. В. Коссар) нас поселили у панства Малярів, власників хати і морґеджів. Наша кімнатка була на першому поверсі. В сусідній кімнаті мешкало молоде подружжя з рухливою малою донечкою, яку називали “Бараболька”. Молода вродлива пані з усміхненими блакитними очима представила себе і свою родину: Мирослава і Ярослав Багрії з малою Романою. Вони також недавно приїхали з Австрії до Канади. Всі шукали за працею, треба було з чогось жити... Власник аптеки в Торонто, пан Гультяй, мені порадив переїхати до Торонто, старатися скінчити музичні студії та мати “хліб в руках”. Завіз мене до монастиря Сестер Служебниць і дав під опіку сестри Ювеналії, надзвичайної людини, вчителя музики, композитора, яка мені допомогла знайти працю вчителя музики.

По одному переїздили до Торонто всі члени нашої родини, і тут ми остаточно осіли. Коротко після закінчення консерваторії я відкрила свою музичну студію. 

Одного дня до мене телефон. Пані Мирося з Гамільтону. Вона в Європі вчилася гри на піано. Далеко зайшла і хотіла би відновити своє знання, пізнати канадські методи навчання та нові матеріали і остаточно вчити музику в Гамільтоні. Пані Міра регулярно приїздила з Гамільтону автобусом. По якомусь часі відважилася почати вчити. Була успішним та улюбленим педагогом. 

Ми обидві старалися давати дітям якнайбільше творів українських композиторів. А ноти нелегко було дістати. Як ми щось роздобули – мінялися.

Я мала особисті контакти з композиторами Миколою Фоменком та Василем Безкоровайним, i ми діставали від них їхні твори для наших студентів. Як наближалося 80-ліття Василя Безкоровайного, я рішилася поставити силою своїх учнів його оперету “Червона Шапочка”. Всі діти були заанґажовані, мами помагали з адміністрацією та костюмами. Чотири головні ролі ми вивчили подвійно, “на всякий випадок”! Великим помічником була пані Ганна Тагаїв, вона поправляла мову, вчила рухатися на сцені... Запитала я пані Міру, чи можна б поставити “Червону Шапочку” в Гамільтоні. Вона радо згодилася, і це дало нагоду одним виконавцям головної ролі виступити в Торонто, а другим у Гамільтоні. По виставі приготувала велике прийняття для дітей! Василь Безкоровайний приїхав з Бафало на обидві вистави.

Деякий час я вчила донь панства Багріїв: Роману – гри на піано, а молодшу Адю – співу. Привозив їх вже автом пан Багрій – чи дощ, чи сніг! Врешті я переконала панство Багріїв, що дітей може вчити сама пані Міра, що заощадить подорожі до Торонто.

Лекції скінчилися, але не наше знайомство, яке розвинулося у щиру дружбу. До Багріїв у 1951 р. приїхали з Австрії батьки пані Міри, фармацевти. Моя мама і мама пані Міри мали завжди спільні теми! Д-р Кіндрачук любив говорити з малим Всеволодом, їх цікавила філателія. Пані Міра приготовляла не гостини, а бенкети! “Ґурме”-господиня, все у неї було смачне, цікаве та інше. Торти та тістечка завжди закінчували наші зустрічі. Славні горіхові торти мусіли мати свіжі горішки. Лущити горіхи було завданням пана Багрія! Одного разу після обіду пан Багрій хотів похвалитися своїм городом, де росли бурячки, помідори, морква, ... для пані Міри “все свіже”! Пані Міра приготовила на тарілках шматочки торта, а ми помандрували до садочка. Як ми повернулися, мій тарільчик був не тільки порожній, а й докладно вилизаний... З-під стола заглядав песик... А скільки тортів пані Міра напекла на прохання організацій та на базари в подарунку від себе!

Доні були активні у Пласті, пан Багрій – у Пластприяті. А пані Міра робила все, що було потрібно...  Пригадується табір “Синя Чічка” на Ґрефтоні у 1954 р., де вона була сестричкою та вчила співу. Помагала і на кухні! Була на багатьох таборах, завжди готова допомогти, завжди з повними руками праці. Нераз розказувала про свої мандрівки. Народилася в Ланцуті (недалеко Перемишля), де батьки мали аптеку. Десятилітньою пішла до гімназії Українського Інституту для дівчат у Перемишлі. Там вчилася 8 років, перебуваючи у шкільному гуртожитку. Потім університет у Львові, а далі економічний факультет Віденського Університету, де зустріла свою долю, Славка Багрія, також студента університету.

А час летів. Романа почала викладати в Університеті Йорк у Торонто, Адя також в Торонто працювала як “ocupational therapist”. У 2005 р. попращали ми п. Я. Багрія у Вічність. По якомусь часі п. Міра переїхала до Торонто, до Пансіону ім. Івана Франка в Міссіссазі, але залишилася самостійною.  Однак артрит неможливо докучав. До крамниць треба було переходити з ходачком широку вулицю. І до дітей було далеко. П. Міра переїхала до апартаменту у Св. Димитрія на Ля Роуз, де нею заопікувалася доня Романа і де нарешті мала можливість частих зустрічей з родиною і трьома малими правнуками! Далі сама господарила, завжди з турботами: хочу Аді зварити свіжу зупку... їду до Роми помогти, вона така занята на університеті... Турбувалася дітьми, внуками і Україною! Багато читала, любила мінятися думками.  

Ще в жовтні минулого року ми її відвідали. Ходила з ходачком і великими болями, але подала чай і свіжоспечені тістечка, помочі не хотіла... Подивляли ми п. Міру. “Можна дістати перепис?” – запитала я. “Очевидно, напишу”... І не встигла... 

Залишилося багато переписів від п. Міри, які всі вдаються! І залишилися прегарні спомини про довголітню дружбу та щирість, блакитні усміхнені очі, наче весняні незабудки, про людину, яка всім бажала добра...

Св. п. Мирослава Багрій відійшла у Вічність на сам Новий Рік, 14 січня. Відпочиває на цвинтарі в Бурлінґтоні, коло свого Славка.

Вічна Їй пам’ять!