Боже, дякую Тобі, що я живу в Україні

Як умру, то поховайте мене

на могилі,

Серед степу широкого

На Вкраїні милій...

Почитала з синочком сьогодні Тараса Шевченка і вкотре всім своїм єством відчула геніальність поета. Згадалось мені, як колись на зорі встановлення незалежної України одна моя співробітниця безапеляційно в розмові зі мною заявила, що в Україні не було і немає поетів, рівних Пушкіну. Прикро мені було. Я була молодшою і за віком, і за авторитетом у колективі, несміло спробувала захистити українську поезію. Наводила приклади Шевченка, Сосюри, Ліни Костенко, та дарма. Це при тому, що моя співробітниця не була російськомовною особою, вона все життя розмовляла на українській мові. Минуло два десятки років, а й досі пам’ятаю той прикрий осад у душі від цієї розмови.

Я, знаєте, ось про що нині подумала, що трактувати дану ситуацію можна було б з різних ракурсів: і що менталітет український, і що життя нас такими зробило і т. д.

А недавно мені Інтернет у квартиру проводили, працював молодий хлопчина. Коли в розмові я обмовилась, що приміщення університету – це колишнє приміщення обкому партії, він подивився на мене здивовано. Можна було б обуритись невіглаством молодого чоловіка, але в даному випадку я була рада. А рада я була тому, що обком партії – це уже історія.

Спитаєте, як пов’язані ці два випадки?

Гадаю, просто. Навряд чи наше молоде покоління спробує уже порівнювати Пушкіна та Шевченка. Для них це елементарно просто: це російський поет, а це наш геній, це свій Тарас Шевченко. Хоча справедливості ради треба сказати, що більшість молоді при згадці прізвища Шевченко згадають футболіста нашого славетного, але я зараз не про те, а про поетів, про історію, про ментальність.

У тому числі і про те, що в розмові з тим же молодим чоловіком, що проводив Інтернет, я запитала про його освіту, бо помітила, що свою справу він знає добре. На моє здивування він сказав, що освіти вищої не має. Так, учився в одному з ВУЗів, але після того, як молодий викладач не зміг відповісти на його питання по спеціальності, проте перед заліком перед усією аудито-
рією заявив: щоб скласти залік, потрібно всій групі у залікову положити по 30 гривень, – він забрав документи з цього вишу. І що ми маємо на сьогоднішній день: ця дитина і без диплому про вищу освіту знайшла собі роботу, а скільки по вулиці ходить дипломованих безробітних. Нарікають вони на всіх: на владу, на закони, на батьків, на обставини, на всіх і все. Тільки не на себе. Так і хочеться сказати: поганому танцюристу завжди щось заважає.

Та до чого я це? Так, розмірковую на папері.

Колишній наш спікер Володимир Литвин, коли не було іншої роботи, щоб прогодувати сім’ю – таксував. Молодець, поважаю. По-перше, за те, що як справжній чоловік (сім’ю треба ж годувати) у скрутні часи не сховався за спиною обставин, а по-друге, відкрито розповідає про цю сторінку своєї біографії.

Тепер багато розмов йде про захист української мови. Не знаю, як на мене, то я не можу зрозуміти, від кого я маю захищати свою мову. Я все життя розмовляла, розмовляю і буду розмовляти у себе в Україні українською.

Моя знайома, дружина військового, майже все життя моталась по світу за своїм чоловіком, в основному служив він в Росії (було це за часів Союзу), але де б вони не жили, вдома розмовляли лише українською. У них навіть питання такого не виникало. На роботі – по-російськи, а вдома автоматично переходили на українську. Коли перебрались в Україну, донька відразу зі своїми друзями розмовляла по-українськи.

А все тому, що свідомість у людей українська.

Ну, я розумію, на перших порах становлення Української держави, але, вибачте, уже 20 років минуло.

Нині закон повинен бути один: у державних установах мають розмовляти українською. Працівники, які розмовляють іншою (нехай навіть сусідньої держави) мовою, не мають права працювати в держустановах. А ставити це питання треба досить категорично. Ось де торгу уже бути не може. А в нас люди керують державою, приймають закони, не володіючи українською мовою. Вони працюють, свідомо чи несвідомо, на ту державу, мовою якої вони розмовляють. Це ж зрозуміло, як білий день.

Ні, я ні в якому разі не ставлю питання про дискримінацію російськомовного населення. Будь ласка – є маса сфер діяльності, де можна працювати, не володіючи державною мовою, але не в державних установах. А якщо йдете в політику, то дуже прошу – вивчіть українську мову. Ну вивчіть ви врешті-решт мову країни, якою ви збираєтесь керувати. Вивчив же Віталій Кличко!

Та у себе в сім’ї розмовляйте хоч турецькою, але в державних установах повинна бути українська мова.

Колись мені по роботі доводилось дзвонити в Київ, то, як правило, зі мною розмовляли по-російськи, але коли я у відповідь говорила на українській, то мої колеги з Києва переходили на українську. Не з першого речення, не з другого, але врешті-решт – переходили. Іноді аж смішно було чути, з якими потугами вони старались висловити свою думку.

Тішить одне – що б ми не говорили, але молоде покоління стоїть більш впевнено на українській мові.

Але найбільше мене обурює, що ми бачимо лише погане в Україні. І корупція скрізь, і продажні депутати, і недолугі закони, от за кордоном... Та, повірте, у них теж вистачає проблем, але вони мають якусь національну гордість – і не вихваляються тими проблемами біля кожного стовпа.

А ми бачимо лише розбиті дороги на периферії, корупцію та бандитів.

Тепер багато наших співвітчизників їде відпочивати за кордон – клімат, сервіс і т. д. У минулому році, зібравши потрібну суму, і я гайнула.

Скажу відверто, сервіс у літаку приємно вразив.

Не знаю, може, зі мною щось не так, але, повірте, не викликав у мене шквал захвату відпочинок у закордонному готелі. Ці штучно вирощені квіти на території готелю, цей нав’язливий сервіс, за який весь час треба платити. На території готелю все чисто, вилизано, я б сказала. А ось коли ми з приятелькою вирішили прогулятись і зайшли за господарські споруди готелю, то від сміття, бруду та смороду тікали куди подалі.

Коли повертались додому, то, дивлячись з ілюмінатора літака на красу краєвидів українських земель, мені сльози розчулення аж горло стиснули. І я, чи не вперше в житті, подумала: Боже, дякую Тобі, що я живу в Україні. Хай тут ще багато безладу, хай тут недолугі закони, але буде колись і в нас порядок. Принаймі, я сподіваюсь на це.

Євгенія Кінах,

м. Луцьк,

Україна