Як ми навчаємось і як відпочиваємо

Віктор Савенко,    
м. Нижнєкамськ,    Республіка Татарстан, Росія

Мене звуть Віктор, мені 15 років. Більшу частину свого свідомого життя я вчусь в українській недільній школі м. Нижнєкамська, де вчителькою Людмила Найденко. Вперше мене привів до школи тато, коли я ще ходив у дитячий садок. Я вже не мислю свого життя без української школи. У ній я навчився говорити українською мовою, читати, писати, а оскільки ми часто виступаємо з концертними програмами, я досить вільно почуваю себе на сцені. Я дуже вдячний нашій школі, яка відкрила для мене всю красу культури моїх пращурів.

Спершу наші виступи про-ходили у Нижнєкамську. Згодом, набираючись досвіду, ми почали їздити з виступами по Татарстану, далі виступали вже у численних містах Росії та України.

Завдяки цим поїздкам я познайомився з багатьма цікавими і незвичайними людьми. Наприклад, Василь Верига – вчений-історик, віце-президент Світового Конгресу Українців, Михайло Горинь – голова Української Всесвітньої Координаційної Ради, видатний політичний і громадський діяч України, Микола Плав’юк – останній президент Української Народної Республіки в екзилі. Нещодавно мені довелося зустрічатися навіть з діючим Президентом України Віктором Ющенком.

Я побував у численних цікавих і унікальних місцях України. Наприклад, був на могилі гетьмана Дорошенка під Москвою, сидів за партою Миколи Гоголя в Ніжинському Університеті, бачив пам’ятник Івану Підкові у Львові, побував в Києво-Печерській Лаврі та ще в багатьох цікавих місцях.

У нашій школі багато уваги приділяється літньому відпочинку дітей. У 2003 році УССПУ Філадельфії (голова пан Зеновій Квіт) нам було влаштовано від-починок в україномовному таборі м. Львова. Там ми прекрасно відпочили, відвідали численні старовинні музеї міста, були в театрах і храмах, їздили на екскурсії в Карпати, зустрічалися з сином генерала УПА Романа Шухевича Юрієм. Він багато цікавого розповів про життєвий шлях свого батька і діяльність Української Повстанської Армії. Саме про ці події було знято фільм “Нескорений”, який ми дивилися після розмови.

А ще ми зустрічалися з Митрополитом Греко-Католицької Церкви Любомиром Гузарем. Він так тепло зустрів нас, його проповідь була так схожа на дружню розмову. Ми всі погодилися з ним, коли він розповідав, що між людьми різних віросповідань повинно бути взаєморозуміння, терпимість та взаємоповага.

Влітку 2005 ми знову відпочивали в Україні. Цього разу влаштувати вакації нам допомогла голова Всеукраїнського Жіночого Товариства ім. О. Теліги Ольга Кобець (основним нашим спонсором була пані Наталка Іванів). Жили ми в Червоному Урочищі Тернопільської области.

Спершу дві доби добиралися до Києва. Там зустрілися з нашою керівничкою пані Ларисою і вирушили до Заліщиків. Дорогою до нас приєдналися нові групи дітей з численних куточків України: з м. Києва і м. Борисполя (Київської обл.), м. Змійова (Харківської обл.), м. Бару (Вінницької обл.), і ми, з російського Нижнєкамська. Було нас 19 дітей і 4 керівників.

Наша оселя була розташована поруч з руїною старовинного польського замку XVIІ століття. Мене здивувало, що сам замок і будівлі навколо були з незвичайного червоного каменю. А під час зустрічі з викладачем геологічного інституту я дізнався, чому це так. Він пояснив, що в палеозойську еру ця місцевість повністю була дном величезного моря, а червоного кольору набула від залишків морських істот. Уявити собі це зараз важко, тому і цікаво!

Вмивалися ми ранками з джерел, яких було досить багато навкруги, часто ходили купатися у найвищому водоспаді Поділля (16 метрів висоти!). Це було дуже незвичайно і захоплююче. З цього водоспаду починається річка Джурин, яка потім впадає у Дністер. На Дністер ми ходили подорожувати. Купалися, відпочивали, палили багаття, варили смачну юшку.

Програма нашого відпочинку була ретельно спланована і пройшла конкурсний відбір у Всеукраїнському Жіночому Товаристві. Наприклад, треба було відповісти, з якої мови прийшло твоє ім’я, чому тебе назвали саме так, чи відповідає твій характер імені? Кожний конкурс проводився лише один раз. Ніколи в житті мені не забути ці вечори біля багаття!

Одного разу ми писали диктант (українською мовою). Хлопчик з нашої групи, Ігор Нагорнов, який лише два роки ходить до української недільної школи і не дуже добре знає мову, зробив у диктанті 60 помилок. Але одержав приз за сміливість і велике старання! Ми всі були горді за його хоробрість.

Ми були присутні і навіть брали участь у двогодинній Службі Божій у греко-католицькій церкві. Для багатьох з нас це було вперше, тому незвично і цікаво.

Україна – земля моїх дідів. Для мене вона теж рідна! Саме в Україні мені щастило на незвичайні і неповторні зустрічі. Коли я вперше відвідав Україну – це було під час святкування 10-річчя Незалежности в серпні 2001 року, – я готувався до виступу на форумі УВКР перед Михайлом Горинем (ми виступали майже всім класом). Їхали ми з татом у метро, я поступився місцем одній жіночці. Вона подякувала і ласкаво, з посміхом сказала: “Навчайся гарно, хлопчику, будь чемним, можливо, колись ми виберемо тебе Президентом України”. Тато розговорився з нею, виявилося, що то саме була дружина Михайла Гориня, виступати перед яким мені передувало за півгодини. Я й думаю, може, її слова були пророчими, тому стараюсь навчатись сумлінно.

А цього літа ми були в історичному музеї міста Заліщик. Їхали довго, близько двох годин. Я не дуже добре переношу дорогу, тому коли зайшли до музею, стомлено присів відпочити в кінці залу, куди екскурсія ще не дійшла. Поруч з панорамою і моїм стільцем вже сиділи два дідусі. Один з них (з орденами на піджаку) щось пояснював другому. До мене долинули слова: “Правдива панорама... Саме тут стояв кулемет... А отут були окопи...” Я зрозумів, що він був учасником зображеного бою. Зацікавлено запитав його, чи це так. Дідусь сказав: “Так, я ветеран Червоної Армії і воював проти німців”. Тут, усміхаючись, приєднався до нас другий наш співрозмовник: “А я ветеран УПА, і можна сказати, ми воювали один проти одного”. Перший додав: “Сам я з місцевих, тому після війни був відправлений воювати не з УПА, а на кордон, на Далекий Схід. Але я відчуваю себе ветераном УПА, тому що воював за свободу рідної землі і за свою Батьківщину”. Ці слова і сама зустріч мене дуже вразили!

За два тижні перебування в таборі я одержав масу неповторних вражень, у мене з’явилося багато нових друзів в Україні, багато дізнався з минулого і сучасного України, навчився спілкуватись і знаходити спільні інтереси з незнайомими людьми, вдосконалив українську вимову. Ці незабутні спогади я збережу у своєму серці на все життя.