Катерина
Кіндрась, Нью-Йорк
В цю історію надзвичайно чистої й трагічної любові
посвятила мене блаженної пам’яті Надія Світлична. Катерина Зарицька й Михайло
Сорока прожили разом лише чотири місяці, а пронесли свої високі й чисті почуття
через 59(!) років таборів.
У них також був свій святий Валентин – отець
Тарнавецький. Він провадив “малою семінарією” при Станіславському Єпископаті й
водночас був сповідником у місцевій в’язниці. В тій самій, де зустрілися в’язні
Михайло Сорока й Катерина Зарицька.
Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці,
а Катерина, Катруся, як її всі називали, ходила туди на богослужіння. В обох
них попереду був п’ятирічний термін ув’язнення “за націоналістичну діяльність”.
Перемовлятися між собою в каплиці політичним
арештантам заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі й безмовні уста. А
посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький – Катруся й Михайло
передавали через нього одне одному записки.
Після звільнення з в’язниці Катерина чекала Михайла
у Львові, де 5 листопада 1939 року вони взяли шлюб у церкві Святого Юра. Здавалося,
настали щасливі дні їхнього подружнього життя. У 1940 році Михайло вступив до
Львівського Університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси,
разом вони насолоджувалися життям.
Однак 22 березня чотири безхмарних щасливих місяці
закінчилися. Вони ще не знали, що закінчилися назавжди.
Нова совєтська влада, довідавшись про
неблагонадійність Катерини в часи польської окупації Галичини, постукала в
їхній дім, щоб “викликати на розмову”. Чим закінчувалися такі “виклики”,
Михайло вже чув, тому заступився за дружину. Його арештували також й,
звірившись із польськими архівами, відправили “націоналіста” в 2-гу Львівську
тюрму, а “націоналістку” – у сумнозвісні “Бригідки”.
“Якось одного ранку ми почули плач дитини. Спочатку
подумалося, що вчувається: дитина, плач, немовля у в’язниці – це було поза
реальністю, – розповідала мені у своєму нью-йоркському помешканні Люба Прокіп,
яка була засуджена до смертної кари й перебувала на той час також у
“Бригідках”. – Пізніше ми довідалися, що то плакав син Катрусі Зарицької, який
народився тут же, у в’язниці, але більшовики не змилостивилися над матір’ю й
після цього”.
Михайло довідався про народження сина у Воркуті –
попереду в нього було 34 (!) роки концтаборів. Він мріяв почути перший крик
свого сина й побачити теплий усміх своєї безмежно коханої дружини, встелити
ложе щасливої матері квітами й прихилити для них безхмарне небо, але
натомість... натомість... натомість...
Катерина ж несла свій хрест у Владімірській і
Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, й вони
спілкувалися лише через своїх батьків і сина Богдана. У в’язниці її примушували
працювати у пральні й виводили на роботу дещо раніше.
І ось, коли, підштовхувана сторожею чоловіча
теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, всі,
немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива
висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й
на долю її чоловіка.
Вони далеко одне від одного, але вони завжди разом,
у них була Голгофа на двох. Одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій
любові тисячі кілометрів величезної й жорстокої імперії.
І тоді всі – українці і литовці, євреї і росіяни,
молдавани і вірмени – салютували цій любові. Одні знімали шапки, інші віддавали
почесть по-вояцьки, взявши руку під дашок...
“...Ми з Катрею тремтіли від радости під Жовтими
Водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина... Це нас
обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали й знову піднімалися. Ми
були далеко одне від одного, але ми скрізь і завжди були разом”.
16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-му році
свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася навіть не
за кілометр, а всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму,
куди перевели Катерину Зарицьку.
Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб
попрощатися з чоловіковим тілом. Але їй не дозволили.
На Михайловій могилі хлопці посадили кущ дикої ружі
й братики, цвіт з яких брали з собою додому ті, хто повертався до своїх
обійсть, на рідну Україну.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької. А
28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Михайла Сороки. Й
нарешті вони зустрілися. У Львові, на Личаківському цвинтарі...