ОУН як феномен нації
До 80-річчя створення Організації Українських
Націоналістів
В історії
українського національно-визвольного руху чимало славних сторінок: походи
київських князів з метою розширення володінь Київської Руси; виступи проти
поляків гетьмана Богдана Хмельницького; війна з Росією під проводом гетьманів
Івана Виговського та Івана Мазепи; легендарні рейди вояків армії Української
Народної Республіки.
Якщо неупередженим поглядом глянути на політичний дискурс України в
минулому сторіччі, то можна побачити лише дві політичні сили із майже вісімдесятилітньою
історією. Це, безумовно, ОУН та більшовицький рух у різних його модифікаціях. Два
ідейні та політичні антагоністи із протилежною метою. Одні змагалися за
Українську Самостійну Соборну Державу; другі – за панування пролетаріату у
всьому світі. Вже у цьому сторіччі – одні можуть пишатися, що їх мета
досягнута; другі – стали політичним маргінесом. Ось так невблаганний час усе
розставляє на свої місця.
У чому ж феномен ОУН?
Насамперед треба зазначити, що ОУН, яка була заснована у Відні в 1929
році, була створена не завдяки історичній, політичній, міжнародній та
соціально-економічній кон’юнк-турі, а всупереч їй. Ґенезу постання ОУН слід
шукати в добі УНР, а точніше – в наслідках її поразки. Тоді, на початку
двадцятих років минулого сторіччя, багатьом видавалося, що історія буття
української нації завершилася: втрачено державність, територія України
розділена між чотирма суміжними країнами-окупантами.
За таких обставин, здавалася б, не може виникнути нічого, що б створило
реальний опір дійсності. І все ж
спочатку під проводом полковника Євгена Коновальця створюється Українська
Військова Організація (УВО), яка вважає себе спадкоємницю Армії УНР, а згодом
інші українські, здебільшого молодіжні, націоналістичного спря-
мування структури, всередині яких вирує ідея нового походу на Україну. Таким
чином, на еміграції сформувалося
середовище, яке поразку УНР сприйняло не як епілог, а пролог боротьби
українського народу на національну державність.
Без сумніву, велика заслуга у постанні ОУН належить насамперед Євгенові
Коновальцю. Як ніхто інший, він відчув потребу у створенні потужної
революційної політичної сили, яка продовжить боротьбу за Українську державу. Він
був один з перших, хто зрозумів, що така сила може бути успішною лише тоді,
коли візьме на озброєння ідеологію українського націоналізму.
Уже з перших днів свого існування ОУН зруйнувала всі усталені на той
час стереотипи.
Перший стереотип: мовляв, не можна вести боротьбу на всі фронти. ОУН
таку боротьбу вела. Земля під окупантами горіла на українських землях тодішньої
Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Ра-дянського Союзу.
Другий стереотип: без союзників нe можна сподіватися на перемогу. ОУН фактично не
мала союзників в особі інших країн. Голова ОУН Євген Коновалець, члени Проводу
ОУН були змушені постійно змінювати місце свого перебування, бо жодна
європейська країна не толерувала боротьби українців за свою державу й не хотіла
псувати взаємин із Радянським Союзом, який набирав сили і становив реальну
загрозу для тодішньої Європи.
Третій стереотип: національно-визвольна боротьба не може бути
всеохопною, оскільки розмаїття форм і методів розпорошує ресурси й ослаблює
рух. ОУН вела тотальну боротьбу із використанням усіх можливих на той час форм
і методів – починаючи від збройних сутичок і атентатів і закінчуючи здобуттям
політичних впливів на парламенти європейських країн. А ще створювалися
громадські організації з українських емігрантів у США, Канаді, Австралії, які
надавали фінансову допомогу підпільній боротьбі на українських землях.
Творцям ОУН вдалося вирішити найважчу проблему національної еліти:
проблему її єдности. ОУН, можливо, один із найуспішніших політичних проектів
минулого сторіччя, який вдалося не лише “запустити”, а й зробити його
ефективним. ОУН не постала на порожньому місті, а сформувалася в результаті
об’єднання кількох організацій, кожна з яких мала свого лідера, свої принципи і
амбіції. Проте 80 років тому ніхто не збирався нікого “кидати”, обхитрювати чи
підставляти. А тому установчий Конгрес Українських Націоналістів завершився
створенням якісно нової української політичної сили, рівної якій за своєю силою
і авторитетом не існувало у вітчизняному політикумі.
Правда, тут треба наголосити, що процесові ідейного об’єднання
передував процес ідейного роз’єднання. Характерною ілюстрацією можуть бути
взаємини і доля ОУН та УНДО – Українського Національно-Демократичного
Об’єднання, найбільшої галицької демократичної партії, яка всіляко засуджувала
“революційні дії ОУН”. Крапку у запеклих суперечках поставив час. ОУН стала
символом боротьби за незалежність, а про УНДО згадують тільки політичні та
історичні гурмани.
Було б неправильно ідеалізувати Організацію Українських Націоналістів. Вона
пережила низку важких розколів, найболючіший з яких припадає на 1940 рік, коли
націоналісти поділилися на “прихильників полковника Андрія Мельника” та
“прихильників Степана Бандери”. Очевидно, що розкол послабив два крила ОУН та
додав аргументів опонентам Організації, які й сьогодні намагаються очорнити
минуле націоналістичного руху.
Тим часом причини цього розколу втратили будь-яку актуальність. А з
висоти сьогодення очевидним стали справжні чинники, які призвели до розламу
монолітної організації. По-перше, у ситуації національної катастрофи, перед
якою постала нація у 20-40-их роках, тривав інтенсивний пошук шляху, який зможе
вивести народ із “глухого кута”. Андрій Мельник бачив один шлях. Степан Бандера
– інший. Але кожна дорога вела націю до однієї мети – національної свободи. І
це – неможливо заперечити.
По-друге, ОУН була об’єктом дії практично всіх європейських спецслужб,
не кажучи вже про НКВС. Лідер Організації Євген Коновалець напередодні розколу
був ліквідований суперагентом радянських
спецслужб Судоплатовим за прямою вказівкою Сталіна. Треба визнати: ОУН не
встояла перед тиском чужих агентур, яким вдалося розколоти, але не знищити ОУН.
Вважається, що свого піку слави ОУН досягла під час Другої світової
війни, коли відігравала суттєву роль у театрі бойових дій, який відбувався на
території України. Очевидно, що немає сенсу ставити під сумнів такий висновок.
Однак, на мою думку, справжній тріумф ОУН пережила раніше, у 1939 році, коли
домоглася проголошення державности на Карпатській Україні.
Починаючи з 1929 року, коли утворилася ОУН, не припиняються намагання
її дискредитувати. Якщо відкинути “аргументи” радянської доби, які
напрацьовувалися як пропагандистські штампи, то можна побачити, що існує два
начебто серйозних зауваження до ОУН. Перше, що ОУН – це тоталітарного типу
організація, яка відкидала демократичні й ліберальні принципи, а тому не може
бути зразком для нинішнього покоління громадян України. Друге: ідеологічна база
ОУН – це інтегральний націоналізм, який слід відкинути й засудити, оскільки він
майже “ксенофобія” і “шовінізм”.
З цього приводу необхідно зазначити таке. ОУН у принципі не могла бути
ані “демократичною”, ані “ліберальною”
організацією. Адже вона створювалася не для вирішення політичних проблем, а для
здобуття Української держави. ОУН була “тоталітарною”, бо змушена була діяти в
тоталітарному середовищі, яким на той час була Європа, не кажучи вже про СССР. Це
була єдина запорука того, що ОУН буде не лише фактом, а й фактором новітньої
історії. Врешті, крім ОУН, жодна інша “демократична” чи “ліберальна”
організація того часу так і не змогла стати авангардом національно-визвольної
боротьби. А тому “тоталітарний характер ОУН” – це не якась вада, а досягнення,
яке свідчить, що українська нація не пленталася у хвості Європи, а давала гідні
відповіді на виклики часу.
Те,
що деякими критиками ОУН видається за “інтегральний націоналізм”, це насправді
незмінні та інваріантні світоглядні, ідеологічні, духовні, культурні та
політичні істини, що становлять основу, фундамент національної держави. ОУН вперто їх відстоювала, бо розуміла, що це
більше нікому робити. Так і сьогодні, коли політична кон’юнктура змушує
комуністів бути соціалістами, а соціалістів – комуністами, коли
націонал-демократи стають лібералами, а ліберали – націонал-патріотами, коли
“помаранчеві” стають “синьо-білими”, а “синьо-білі” – “помаранчевими”, в
суспільстві має бути достатньо “інтегральних націоналістів”, щоб така політична
коломийка на завела Україну у провалля.