Престижний Перший Приз Анрі Ланглуа – Олесю Янчуку

Tреба було аж 18 років чекання, щоб самобутній і неперевершений твір Олеся Янчука “Голод-33” дійшов до французького кіноглядача. Кінокартина прорвалася не у французький кінопрокат, а прямо на кінофестиваль у місто Венсен, що біля Парижа, де 29 січня – 2 лютого відбувся кінофестиваль “Четверті міжнародні зустрічі навколо фільмів про історичну та культурну спадщину”. Ціль фестивалю – показ давніх поновлених фільмів, а також нових творів, які торкаються теми сучасної історії. День 31 січня був присвячений переглядам українських картин “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, “Голод-33” Олеся Янчука та американської стрічки “Жнива розпачу” Славка Новицького. Картину Олеся Янчука відзначено Першим Призом Анрі Ланглуа.

Присутність українського режисера на кінофестивалі, куди також були запрошені Кен Лош, Ів Буасе, Дідьє Мартіні та Тео Ангелопулос, викликала серед глядачів та професіоналів неабияке зацікавлення. Адже саму ідею згуртувати навколо круглого столу названих режисерів було запропоновано президентом фестивалю Кирилом Спітцером та художнім директором Ліонелем Тардіфом, котрим раніше потрапила до рук книга Василя Барки “Жовтий князь” і фільм Славка Новицького. Відштовхуючись від теми правдивого висвітлення Голодомору в Україні та перегляду фільму “Голод-33”, двогодинний круглий стіл під назвою “Справжня історія в історії” торкнувся злободенних питань про Афганістан, Ірландію, Алжир, Україну, колишній Радянський Союз, Центральну Європу та про різні рухи опору. Дуже швидко і спонтанно дискусія зійшла на тему політичної та економічної цензури, яка досі існує в кінематографі. Так, відомий французький режисер Ів Буазе розказав про особисті клопоти, пов’язані з його проектом фільму про колишнього французького прем’єра українського походження П’єра Береговуа, який, на його думку, не чинив самогубства, а був убитий двома пострілами з нагану. Режисер переконаний, що навіть у вільній та демократичній Франції фільму про П’єра Береговуа ніколи не буде запущено у виробництво з політичних причин.

1981 року цензура також стримала вихід книги Василя Барки в поважному французькому видавництві “Галімар”. Це свідчить про наслідки закордонної політики Франції 30-их років, коли тодішній голова Національної Асамблеї Едуар Еріо, подорожуючи Україною, не заперечував існуючого в ній голоду, але хвалив сільське господарство та промислові багатства соціалістичної країни. На прохання і протест, адресований видавцеві послом Радянського Союзу у Франції, книгу Василя Барки було вилучено з книгарень.

 Перипетії навколо фільму Олеся Янчука також свідчать про телефонні залякування, анонімні листи, надіслані режисерові до і після випуску картини, про острах селян, яким показували фільм. Хоч свобода творчости вже панувала в Україні на межі 80-90-их років, знімати картину за сюжетом, на який було накладено табу, можна вважати героїчним на той час вчинком. Картина була знята на одному подиху, щиро, фінансована в незвичний спосіб – завдяки благодійним пожертвам та позиці на суму в мільйон карбованців, наданій “Лісбанком” Ужгорода, а не завдаткові з доходу держави, яка тоді ще не визнала геноциду 1933 року. Героїчним було також рішення режисера транслювати стрічку на українському телебаченні саме 30 листопада, напередодні референдуму про незалежність. Пробуджуючи національну свідомість тих глядачів, які не забули і не пробачили сталінського злочину, вечірній показ фільму, поза сумнівом, спонукав значну кількість нерішучих громадян голосувати за незалежність.

Сенсаційною новиною став не стільки Перший Приз Анрі Ланглуа (європейська номінація), вручений українському режисерові, скільки визначення нагороди: “За винятковий захист та поширення гуманізму в фільмі “Голод-33” – кінотворі, що пристрасно та невблаганно поборює будь-яку форму авторитаризму та екстремізму, але є одночасно і носієм надії”. З-поміж п’ятнадцяти донині отриманих Янчуком призів та дипломів за цю картину Перший Приз Анрі Ланглуа, спільно з Головним Призом Першого Українського Фестивалю в Києві 12 листопада 1991 року, є найпрестижнішими та найважливішими нагородами. По-перше, важливо, що Перший Приз надано Францією – державою, яка понині не визнає Голодомор геноцидом українського народу, а лише злочином проти людства. По-друге, приз носить ім’я Анрі Ланглуа – засновника Французької кінотеки, піонера зберігання та реставрації фільмів, зокрема і українських німих стрічок, натхненника майбутньої Міжнародної Федерації Архівів Фільмів, до якої входить сьогодні й Центр Довженка в Києві. По-третє, лише два перші призи вручено на Венсенському кінофестивалі: Олесеві Янчукові та письменниці-сценаристу Ясміні Реза.

Показ фільму Олеся Янчука, що вразив не одного французького глядача приголомшливими кадрами, глибокою стриманістю операторської роботи та драматургії, нарешті пройшов перший іспит у Франції. Щоправда, в цій країні в останні роки зорганізовано декілька публічних конференцій та університетських колоквіумів навколо Голодомору.

У парламенті депутат Крістіан Ваннест подав на розгляд законопроект про визнання Голодомору геноцидом (йдеться про історичні та юридичні терміни), поставлено тут і там пам’ятні плити. Сама французька преса публікує інформації про політичні, культурні та релігійні заходи навколо Голодомору. Проте в аудіовізуальній площині відчувається велика прогалина на рівні масового інформування суспільства про трагедію, яку пережила Україна в 1932-1933 роках. Цю порожнечу частково заповнив фільмом Олеся Янчука український кінематограф.

Чи то під час обговорення фільму, чи то у приватних розмовах режисер визнав, що французький кіноглядач – найбільш ввічливий та зацікавлений. Глядача цікавив не лише сюжет, але й високий художній рівень кінотвору, який можна неупереджено зарахувати до перлин українського кіно.

На батьківщині братів Люм’єрів Олеся Янчука було представлено як режисера, котрий вибрав за своє творче кредо висвітлення історії України ХХ століття. Ця справа йому насправді до снаги. Залишається побажати митцеві, аби його наступна картина спочатку дійшла до світового глядача, а за тим уже – до вітчизняного.

Любомир Госейко, історик кіно Париж