Інтеграція “четвертої хвилі”

При будь-якому, а тим більше суб’єктивному і, до речі, хиткому аналізі слід подавати джерела, які довели до даного висновку. Тому на початку подаю, що мої зауваги та висновки основані  головно на власних спостережeннях, зустрічах і розмовах з українськими громадами, які я відвідав у 36 країнах української діаспори впродовж десяти років. Я свідомий, що власні очевидні спостереження без чогось більшого аж ніяк не кваліфікуються науковим дослідженням, одначе труднощі завеликі для наукового дослідження – документів є обмаль, доступ до них мають хіба що урядові особи, а формальне писемне опитування складне і недостовірне, тому що більшість „четвертої хвилі” – це нелегали, які в першу чергу не бажають брати участи в опитуванні, а навіть при відповідях говорять тільки те, що, як їм здається, не пошкодить. 

Хто це – „четверта хвиля”? Виїжджаючі з України емігранти, туристи, учні і навіть такі, котрі зовсім нелегально перетнули кордон від середини 80-их років по сьогодні. Правда, в останніх роках цей приплив дещо сповільнений. В основному „четверта хвиля” – це фахові, інтелігентні, тобто з освітою, люди, які вмотивовані виїжджати переважно економічними причинами. Кількість „четвертої хвилі” значно вагоміша, ніж попередні хвилі. Обчислення вказують на 5-7 мільйонів, що підтверджується і спадом населення України від 52 до 46 мільйонів, хоча в Україну прибуває поважна кількість емігрантів з інших країн, наприклад з Вірменії тощо. Вагомість у чисельності та характеристика причини виїзду проявляється у неофіційному аналізі одного речника Національного банку України кілька років тому, який  подав, що річний внесок „четвертої хвилі” в економіку, тобто внутрішній валовий продукт України, неофіційно становить 23%. На той час ця цифра становила понад 30 мільярдів доларів річно.

Зрозуміло, що таку кількісну (до речі, у двадцять разів більшу, ніж „третя хвиля”) та якісну (зокрема, під оглядом освіти) групу бажано інтегрувати в явище, яке ми називаємо українською діаспорою. Чи проходить така інтеграція? Тільки від серпня минулого року два об’єднання „четвертої хвилі” у США, одна організація „четвертої хвилі” в Канаді та дві організації четвертої хилі в Європі вступили у члени Світового Конгресу Українців, що є найвищим юридичним і практичним об’єднанням української діаспори, оформленим ще у 1967 році попередніми трьома хвилями. До речі, на сьогоднішній день до СКУ також належать три організації новоприбулих в Італії, дві організації в Португалії та центральні репрезентації нових українських громад в Іспанії та Греції. У традиційних українських поселеннях Північної і Південної Америки, Австралії, Західної Європи новоприбулі, крім оформлення власних структур, до якоїсь міри включилися також в існуючі структури: у шкільництво, керуючи суботніми школами, в мистецтво, диригуючи хоровими, танцювальними, театральними ансамблями, тощо. Зокрема, новоприбулі заповнили наші церкви і дали нам священиків. Подібно як при СКУ, при Союзі Українок Америки новоприбулі жінки інтегрувалися особливо цікаво, зорганізувавши свої окремі відділи, які, одначе, діють у системі СУА.

Є критики, які вважають, що новоприбулі не повинні оформлювати нові структури, а просто „вливатися” в існуючі організації. Треба пригадати, що кожна хвиля еміграції до США також оформлювала свої особливі структури. В результаті всі вони принесли і багато з них надалі приносять чимало користи.

У зрозумінні нової хвилі треба освідомити також реалії, які впливають на відмінності. Треба зрозуміти, що новоприбулі дуже часто прибувають не до традиційних українських скупчень, а радше туди, де можуть знайти працю. Тому оформились нові громади навіть у США там, де колись їх не було або було дуже мало, – Атланта, Кентакі, Сакраменто, Норт Кароліна, Сіетл тощо. Також між новими емігрантами багато нелегалів, і тому умови праці важчі, а години інколи довші, а то й нетрадиційні. Отже, участь у традиційних імпрезах складніша. Рівно ж у багатьох, які не посідають прав емігрантів чи постійних мешканців, залишається тільки орієнтація на юридичні права з країни походження – України, а Україна інколи ставиться до цього зовсім незрозуміло, наприклад, згідно із законодавством України нелегал, якому вигасає український паспорт, мусить повернутися в Україну, щоб його продовжити. А як тоді знову перетнути кордон?

Врешті, чесно треба сказати, що серед новоприбулих не розвинена концепція суспільно-громадської діяльности, і тому їм потрібно щойно ознайомлюватися із засадою членських внесків, благодійства тощо. Це все було відсутнє за радянських часів або стисло котрольоване партійною владою. До речі, суспільно-громадська діяльність в Україні надалі обмежена, а благодійність майже відсутня. Психологія соціалізму, тобто сподівання на державну допомогу, переважає, хоча виростає нове покоління, яке на владу не надіється. Закони в Україні про благородну діяльність сьогодні відносно примітивні, а закон про фінансування благодійства зовсім відсутній. Найголовніше, мабуть, те, що внаслідок викривлення поняття націоналізму радянськими пропагандистами влади, освітянами тощо витворилося поняття спільного дому, хоча й поганого. „Всі народи терпіли” або „я маю знайомих росіян, яким я більше довіряю, ніж нашим”. Російська мова для представника „четвертої хвилі” – це мова спілкування, тоді як для представника попередніх хвиль, прямого чи навіть нащадка третього покоління – це мова ворога. Не випадково відзначення минулорічної річниці Голодомору в Україні відбулося серед суспільства порівняно з діаспорою не так масово, а деякі провідні речники, як голова Верховної Ради Володимир Литвин, обраний націонал-демократичним табором і комуністами спільно (як це розуміти?), наважився назвати відзначення Голодомору фарсом. Не було поважного зауваження з цього приводу в Україні. У „нормальній” країні, тобто країні, яка знає і шанує свою історію, своїх жертв і героїв, можна було би сподіватися гострої критики, а то й вимоги резиґнації.

Серед таких різноманітностей важливим є оцінити і збагнути слова першого президента Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), який, відкриваючи перший Конгрес у 1967 році в Нью-Йорку, сказав:

„Ми віримо, що українці в діаспорі знайдуть своє стійке оформлення... ми мусимо усвідомити собі свою вартість як великої спільноти й свою спільну відповідальність за добро цієї спільноти... Українська людино, ти не стоїш сьогодні сама й не приступаєш до виконання великих завдань як відокремлена одиниця. Ні, ти є часткою багатомільйонного свого народу. І коли ти відчуваєш, що мусиш уступити перед важким завданням, то пам’ятай, що сильнішою від твоєї волі є воля хоч би всіх тих, які сьогодні зібралися на цьому Конгресі. Ця громада зможе розв’язати завдання, до яких ти не маєш відваги, в яких ти, може, сумніваєшся, у здійсненні яких ти вагаєшся”.

Тобто, таки громада – великий чоловік (чи жінка), і конечна для успіхів та взаємної допомоги. Якщо приймемо повищі слова першого президента СКВУ з вирозумінням сучасної дійсности, то співпраця проходитиме краще, бо буде без упередження або, принайменше, зі свідомістю проблем. Мабуть, така співпраця приведе до кращого вирозуміння і допровадить навіть до інтеграції цілости суспільства діаспори, хоча, може, і не поодиноких організацій. Треба буде трішки звикати до людей, які, напевно, інакше думають і перебувають в інших обставинах. Очевидно, що при цьому необхідно затримати націоналістичний світогляд, тобто орієнтацію добра нації, що не є зовсім радикальною концепцією та тим, чим в модерній нашій історії, мабуть, першим займався український націоналіст Тарас Шевченко. Якраз націоналізм є основою ефективної діаспори.

Аскольд Лозинський