Людина золотої душі

Пам’яті Марії Фішер-Слиж

Я довго не знав, що її звати Марія, оскільки чув у Торонто від її приятелів: “Уся”, “наша Уся”, “пані Уся”. Дивуючись такому несподіваному імені, намагався збагнути його походження. Вже згодом вона розповіла: це ім’я лишилося їй з далеких днів дитинства. Одно з п’яти дітей Ольги й Адольфа Слижів у Коломиї готовно відгукувалося на таке скорочення імені.

На біографії пані Марії також лежить виразний знак історії. 1939 року батьки раптово й не зі своєї волі змінюють місце проживання. Випускні екзамени гімназистка Слиж складає в Холмі, а за кілька місяців, опинившися у списку ворогів народу (так званих), а отже, й радянської влади, родина судді Слижа зуміла втекти з допомогою добрих людей до польського Белза. По війні – табір переміщених осіб у Німеччині...

Марія Слиж зуміла піти по науку на медичний факультет німецького Університету Людвика Максиміліяна. Цим вона завдячує своєму доброму знанню німецької мови, вивченої в гімназії, і любові до німецької літератури.

1950 року стала доктором медицини й емігрувала з родиною до Сполучених Штатів Америки, де пані Фішер-Слиж (таке прізвище тепер мала, вийшовши заміж за німецького лікаря) тривалий час працювала педіатром. Згодом започаткувала приватну практику в містечку за шістдесят кілометрів від Чикаго. Віддала цій практиці 31 рік. Вийшовши на пенсію, переїхала на проживання до Торонто.

У пані Марії ніби почалося друге життя. Хоч вона й раніше була причетна до багатьох благодійних справ у середовищі українців США (важко назвати якусь важливу культурну акцію, до якої вона не приєдналася б саме своєю фінансовою підтримкою), але тут, у Торонто, пані Фішер-Слиж стала душею кількох українських організацій. І, звичайно ж, першою серед них є Товариство Приятелів України.

Одна із пріоритетних програм цієї організації – Канадсько-українські бібліотечні центри. По всій Канаді є чимало важливих українських книг. Все це дуже потрібне тут, бо чимало тих текстів досі не оприлюднено у незалежній Україні, де ми нині щороку видаємо аж по 0,4 книги на душу населення (у той час, коли, скажімо, Німеччина і Франція друкують щороку відповідно 15 і 19 книг на кожну людину в країні).

Навесні кожного року Товариство має кількадесят тисяч томів. І тоді їх переправляють в Україну, де вже готується відкриття чергового Канадсько-українського бібліотечного центру. На сьогодні вони вже є у дев’яти містах: Луганську, Донецьку, Харкові, Севастополі, Сімферополі, Одесі, Чернігові, Сумах і Дніпропетровську. Здається, Марія Фішер-Слиж була на відкритті усіх центрів. А деякі з них мають одного єдиного мецената. І ним є саме вона.

Під час відкриття центрів у Чернігові, Сумах, Дніпропетровську та Криму була і урочиста церемонія вручення премій Фішер-Слиж кращим учителям української мови й літератури. Побувавши в Україні вперше і побачивши нашу ситуацію з рідною мовою, вона взяла на себе зобов’язання постійно підтримувати вчителів мови (в ідеалі це мала б узяти на себе держава, яка хоче стати національною; щоправда, у тому разі, якщо вона справді хоче цього!). В Україні налічується кількадесят її стипендіатів і поміж учительства.

Ще на початку шістдесятих з’явився у США прекрасний двотомник Наталени Королевої. Здається, це було перше книжкове видання, до якого фінансово прилучилася меценатка. Потім було чимало книг (вона не веде їм ліку), власне, ціла бібліотека, яким пані Фішер-Слиж допомогла з’явитися у світ.

...Уперше бачачи пані Фішер-Слиж, ніколи не запідозриш, що в цій тихій, архіскромній жінці стільки енергії. За роки Незалежності України наша пані Уся приїздила до нас майже п’ятдесят разів. Член Ліги Українських Меценатів, Управи Товариства Приятелів України, Наукового Товариства імені Шевченка, Світового Українського Лікарського Товариства, а також голова Історичного Товариства імені Олександра Оглоблина в Торонто – все це вона, Марія Фішер-Слиж, яка, звичайно ж, не колекціонувала посади й товариства. Вони самі знаходили її, бо вона – з тих людей, які до всіх обов’язків ставляться совісно.

Це – справді аскетичне життя, якому, мов сонце, присвічувала висока мета. Все в цієї жінки було присвячено українській справі. Прилетівши черговий раз до Києва, вона розповідала: треба зайти до пана Зінкевича у “Смолоскип”, бо має виплатити стипендії молодим письменникам; збирається до Криму, де фінансує конкурс школярів “Ми – діти твої, Україно!”; показує мені довгий список організацій, які матимуть від неї пожертви; запитує, кому з письменників варто було б підтримати видання книжки (але – щоб тільки справді талановитої!)...

Не можна не захоплюватися ентузіазмом і винятковою щедрістю цієї людини. А ще – ця невтоленна жадоба скрізь бути й усе бачити!

Мені справді важко уявити в Україні якусь місцину, де не побувала пані Уся. Здається, що її надихала й відмолоджувала дорога.

Звичайно ж, її дуже не вистачатиме всім, хто її знав. Так буває тільки з людьми справді золотої душі.

Прощаючися з нею, скажемо: “Дорога пані Усю, дякуємо Вам за всі Ваші шляхетні справи. За Ваші труди. Хай буде Вам пухом далека від України земля”.

Михайло Слабошпицький