У нас немає Папи

Головне питання: чому зрікся Папа Бенедикт XVI 

– щоб відкрити дорогу змінам чи щоб зупинити їх?

Віталій Портников,

“Главред”

-------------------------

“У нас є Папа” – “Habemus Papam” – ніколи ще за останні шість сторіч ці слова, що проголошуються при обранні нового Глави Церкви, не уривалися зреченням Римського Понтифіка. І вже тому вчинок Бенедикта XVI увійде до світової історії і довго ще по-різному трактуватиметься дослідниками. Людям поза католицьким світом взагалі важко зрозуміти, як сприймають зречення первосвященика самі віруючі, до якого потрясіння основ може привести це рішення людини, яка довгі десятиліття вершила церковну політику. І вже тим більше дивне зречення Папи Бенедикта XVI виглядає на тлі мук, які зазнавав на Папському Престолі його важко хворий попередник, що зберіг за собою обов’язки Глави Церкви до самого останнього дня.

Але вчинок Папи Бенедикта XVI може видатися зрозумілішим, якщо ми пригадаємо, що саме він був головним ідеологом попереднього Понтифіка. Папа Іван Павло II і Кардинал Ратцінгер у буквальному розумінні знайшли один одного – церковні консерватори, вони виступали за активну участь Ватикану в розвитку сучасного світу при одночасному збереженні непорушності того, що вони сприймали як основи віри і релігії.

Результат вийшов видатним для світу – Папа Іван Павло II став одним із символів нескореного духу, готового протистояти тоталітарному атеїстичному режиму, але непростим для самої Церкви, герметичність якої привела до різкого скорочення її впливу. Було б, проте, дивним, якби архітектори цього курсу розуміли, що фактично відкрили дорогу світській Європі, в якій католики – більше не визначальна сила, а одна з груп, що захищають своє світосприйняття. Для Папи Бенедикта XVI головне було продовжити справу свого попередника – і свою власну справу, але тут виявилось, що без харизматичного Папи-поляка, що без його чарівної простоти, без того, хто шукає відповіді на непрості питання життя, проповідника, що став главою Церкви, конструкція просто не працює. Виявилось, як це нерідко буває, що справа не в конструкції, а в силі самої особи.

Видатний інтелектуал і мислитель, Папа Бенедикт XVI, проте, не міг розраховувати на той позацерковний авторитет, яким володів його великий попередник. У результаті політичний вплив Церкви став згасати, а її герметичність і неготовність побачити світ, що змінився, тільки підсилили маргіналізацію громад старого континенту і Північної Америки. І цей процес вже не зупинити – католицизм може захистити свої позиції тільки в новому для себе світі Латинської Америки і Африки, де він все ще не стільки віра, скільки обрядовість.

Тепер головне питання: заради чого відрікся Папа Бенедикт XVI – для того, щоб відкрити дорогу змінам, в яких так має потребу Церква, чи для того, щоб зупинити ці зміни? Він сформулював причину зречення чітко – “для блага Церкви”. Не потрібно пояснювати, що живий Папа, хай і той, що відрікся, має куди більше впливу на результати вибору свого наступника, ніж мертвий. Звичайно, на конклав вплинути ззовні неможливо, але на настрої кардиналів, на їх готовність до консолідованої підтримки тієї або іншої фігури – не так вже складно, тим більше, коли йдеться про людину, що знає про Ватикан усе. Тому зречення Папи Бенедикта XVI може виявитися останньою спробою зберегти той курс, який був вироблений ним та Папою Іваном Павлом II, – курс, який міг здаватися порятунком для Церкви, але в результаті виявився її важким випробуванням.

Вибір був зроблений правильно, але акценти батьки сучасної Церкви поставили по-своєму. У своїх попередниках – Папі Іванові ХХIII і папі Павлові VI – останні понтифіки побачили видатного політика, що впливає на світ, та захисника церковних основ і традицій. Важко тепер уявити, що сталося б, якби вони сприйняли їх інакше – Папу Івана XXIII як видатного церковного реформатора і папу Павла VI як обережного політичного діяча. Так, напевно, світ був би іншим, і Папу Івана Павла II не згадували б як руйнівника тоталітаризму. Але Католицька Церква не перетворилася б на громаду спустошених храмів.

Навіть якщо припустити, що папі Бенедикту XVI все вдасться, що новий Папа прагнутиме так само зберегти результати попередніх десятиліть, як і його попередник, він все одно виявиться перехідною фігурою – скільки б часу не продовжився його Понтифікат. Папа Іван Павло II, як атлант, тримав церковний авторитет на власних плечах. Його відхід знову нагадав про невідкладність і безальтернативність змін у самому сприйнятті світу – і чим довше ці зміни відкладатимуться, тим з меншою кількістю щиро віруючих людей Церква йтиме в майбутнє.