Св. п. генерал-полковник Віктор Роєнко

Я все зробив, що міг,

І все, що мав, Тобі віддав,

Бо ти нескорена і вічна, Україно!

16 жовтня 2010 року в лікарні Св. Йосифа у Гамільтоні упокоївся генерал-полковник Збройних Сил України, кавалер канадського лицарського ордена Св. Архистратига Михаїла, граф Віктор Роєнко, залишивши у невимовному смутку дорогу дружину Галю, синів Святослава та Ростислава, улюблену невістку Галю, доню д-ра Юрія та Орисі Лисиків, як також своїх онуків Любу, Ларису та Григорія. Похований св. п. Віктор Роєнко на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквіллі. Похоронну відправу довершив у церкві Св. Юрія у Гримсбі о. М. Пограничний.

Св. п. Віктор Роєнко народився 18 березня 1919 р. в селі Антонівці Київської області. “Ні дитинства, ні юності я не спізнав, здається, що з’явився на світ вже дорослою людиною. Свідомість і серце переповняли жахи колективізації і найстрашнішої трагедії – Голодомору 30-х років. Батька засуджено на 10 років, бо був офіцером Армії УНР, тому всі турботи про родину взяла на свої плечі мати Катерина Яківна. Не знаю, яким Божим дивом вона нас, а було нас дев’ятеро, зуміла прогодувать і уберегти. На формування мого світогляду мав вплив мій дядько Логвин Роєнко, який був петлюрівським офіцером, але якимсь дивом врятувався від арешту.

Моя праця в українському визвольному русі, тобто як революціонера-державника, розпочалася в липні 1941 року, під час Другої світової війни. У липні 1941 року, як молодий юнак, вирушив зі свого села Антонівка, що на Черкащині, з похідними групами ОУН (навіть не знаючи, чи це були мельниківці, чи бандерівці) на схід України, в напрямку на Донецьк (тоді Сталіно). Приблизно від мого села 90 км у селі Вишнопіль я прийняв присягу перед Богом і Українським Народом, що я буду боротися за Українську Незалежну Державу, оберігати свій народ і рідну Українську Церкву. Боротися і не зрадити таємниць своєї боротьби до тих пір, поки Господь Бог буде тримати мене у Своїх обіймах. Свою присягу я підписав власною кров’ю, пробивши на лівій руці отвір, з якого потекла моя кров. Аж після присяги я довідався, що вступив у ряди підпільної організації ОУН –  мельниківців. Моє ім’я було змінене на псевдонім Боєслав Гонта, і під цим іменем мене знали, коли і кому це було потрібно. Починаючи працювати для свого народу з 1941 року по сьогодні, я не відпочивав і не відпочиваю. Потрібно було у своїй професії заховатися у глибоке підпілля, і, на жаль, від своїх, бо ж найбільш небезпечні для українських підпільників свої нерозумні язики. Сказав геликий Гетьман України: “Боже, обережи мене від моїх приятелів, бо з ворогами я дам сам раду”.

З моїх очей по сьогодні не зійшли і не сходять страхіття мого розп’ятого, хоч ніколи не скореного народу, спричинені нашими ворогами: москалями, поляками, мадярами, румунами та всіма зайдами, що топталися по нашій святій українській землі. Найбільші спустошення вони принесли з німцями у Другій світовій війні. Цей святий Хрест свого народу я без ніяких нарікань несу гордо по сьогодні”.

“Моральне кредо життя для генерал-полковника Віктора Роєнка – “Україна або смерть!”. Він ніколи не жив для себе, ніколи не шукав вигоди, легких шляхів вирішення проблеми. Не раз він дивився прямо в очі смерті, тому може собі дозволити дивитися прямо в очі Президентові України, голові Уряду і Парламенту. Від кожного громадянина України, а передовсім від вищих посадових осіб держави, народних депутатів він вимагає лише того, чого вимагає від себе, – відданості Батьківщині, відданості своєму обов’язку, відданості людям. Але відданості такої, коли честь дорожча за життя” (Міністр оборони України).

“Я народився і помру вільною людиною”. В цих словах В. Роєнка годі було шукати бодай натяку на якесь хизування чи щось подібне, ...це високий дух людської гідності!.. Він український патріот, своїм духом, своєю незламністю, своїми конкретними справами – разом із сімейством Лисиків він уже привіз два транспорти з ліками і медичним обладнанням до лікарень Уманського району і міста Києва, підтримує українських художників і видавців, сприяє розбудові незалежної України, зміцнює скрижалі її державності. Саме такі люди, такі українські патріоти, як Віктор Роєнко, своїм духом, своєю незламністю, своїми конкретними справами сприяють розбудові незалежної України” (Володимир Краснодемський, Київ, Україна).

Генерал-полковник В. Роєнко був членом: Організації Українських Націоналістів (М); Спілки Офіцерів України; Українського Національного Об’єднання; Стрілецької Громади в м. Торонто; Української Православної Церкви в Канаді; заступник міністра військових справ Уряду УНР в екзилі; член Секретаріату Світового Конгресу Вільних Українців; член Генеральної Управи Бувших Українських Вояків у Канаді; з 1980 р. голова Бувших Українських Вояків у Канаді; президент Української Світової Спілки Професійних Учителів; свідок штучного Голодомору 1932-1933 рр.; в’я-зeнь фашистської тюрми “Кацештал” у місті Ауґсбурґу, Німеччина; доставка за власний кошт допомоги Збройним Силам України (комп’ютери, принтери, копіювальні прилади, устаткування зв’язку, комп’ютерний папір – на 1 млн. доларів); пересилання тисяч власних книжок для бібліотек в Україні; доставка гуманітарної допомоги на 3/4 мільйона доларів для лікарень, школи-інтернату для дітей-сиріт з допомогою лікарів з Ошави д-ра Юрія і Орисі Лисиків; президент нотаріальної контори у м. Гамільтоні; з 1993 р. голова громади церкви Св. Юрія Переможця у м. Грyмсбі, Онт.; автор книжки “Україна або смерть”.

Відійшов від нас великий патріот, борець за волю України. Нехай пам’ять про нього буде вічною.

Слава Україні!

М. Маслівець

Віктор Роєнко

               * * *

Як почуєте дзвони Софії

І  Славути-Дніпра течію,

То згадайте мене на Вкраїні,               Бо я скоро від вас відійду.

Рідна мати моя, Україно!

Все, що мав, я для тебе віддав:

Юні роки, блукання по світу,

І ворожі знущання приймав.

Бог дав силу, і розум, й завзяття,

Свого ангела навіть послав,

Меч в руки дав і промовив:

“Борись, бережись, щоб в бою не упав”.

Любов до Вкраїни, Мазепи, Шевченка й Петлюри

Дядько Логвин мені в душу вклав –

І сказав: “Сину мій! Україна чекає на тебе,

Йди борись! Слушний час вже настав”.

У волинських лісах і горах Карпатських,

У фашистів страшному запіллі,

Я мечем не щадив ворогів,

а все приближав

Кінець московсько-фашистського свавілля.

Я боровся, як лев, лилась кров

з моїх ран,

Але болю не чув, тільки біль України.

А в очах – всі страждання народу мого –

Села спалені, розіп’ятий народ і руїни.

І бувало таке, що меча вже не міг я тримати,

І не міг ворогів подолати.

Закрадалася думка страшна,

Що прийдеться в чужині вмирати...

І почувся з небес грізний голос мені:

“Збирай сили свої для походу.

Піднімайся, тримай меч, йди у бій,

Ще повернешся ти у країну казкову”.

Ангел Божий промовив до мене:

“ХРЕСТ важкий за народ свій несеш,

Молись Богу і вір в перемогу –

Честь і славу собі збережеш”.

Я заплакав, подякував БОГУ,

Клятву дав – падать духом не буду.

Гордо й грізно карав ворогів,

Я ніколи про це не забуду.

Як скінчилась війна, большевицька орда

Полювала за нашим народом

в чужині.

Знову меч знадобився, я в підпілля пішов,

Щоб московські кати опинились в могилі.

В цій кривавій борбі побратими мої

Ворогам не давали спокою

Й на своєму шляху, як косар на лану,

Ворогів так рубали косою.

Майже всі, як один, за свободу, в борні

Голови буйні свої положили.

А народ так нічого й не знає про них,

Лиш Бог знає, де їхні могили.

Слава Вам, юнаки, за служіння Вітчизні своїй.

Ваші подвиги я забираю в могилу з собою,

Щоб не знали кати, що чекає на них,

Коли встане нове покоління до бою.

Хоч зоря моя ясна поволі згаса,

Та не згасне слава народу.

Прости, Україно кохана моя,

Я весь вік свій боровсь за свободу.

Пролетіли літа, дочекався народ –

Україна стає Самостійна.

Але справа була не така вже проста,

Бо в країні весь час неспокійно.

Мої друзі з УПА, що в бою полягли,

Зустрічайте мене, бо я тут

задержався.

Але доля у нас незавидна тепер,

Бо народ наш від нас відказався.

Не народ, а байстрята оті,

Що кормили їх нашою кров’ю,

Надіймось на те, що нове покоління гряде,

І всіх нас воно прийме з любов’ю.

Всьому є початок і кінець.

Сповідаюсь в останній годині,

Видно, Бог напророчив таке,

Щоб померти мені на чужині.

То ж тремтіть, яничари і всі вороги!

Не радійте моєму відходу,

Прийде знову той час і нащадки мої

Покарають всіх вас за муки ВКРАЇНИ й народу.

Написано в лікарні Святого Йосипа в Гамільтоні, Канада, 23 жовтня 2005 року, а упокоївся 16 жовтня 2010 р.