Богдан Червак
Кажуть, якщо Бог хоче
когось покарати, то відбирає розум. Схоже, що цього разу “Божа кара” зійшла на
депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які у розпал виборчої
кампанії ухвалили рішення про проведення референдуму стосовно надання
російській мові статусу другої державної.
Характерно,
що рішення про “мовний референдум” ухвалювалося не під впливом емоцій, а як
заздалегідь продумана політична акція. Зокрема, скандальному голосуванню
передувала довго-тривала підготовча робота, що її на півострові проводили
Кримський виборчий блок “За Януковича!”, до складу якого входять Партія
регіонів, Руський блок та Російська громада Криму. Вже на початок лютого ці
проросійські сили зібрали триста тисяч підписів на підтримку ідеї референдуму,
що стало “аргументом” для ухвалення відповідного рішення у місцевому
парламенті.
При
цьому слід підкреслити, що усі, хто готував та реалізовував політичний проект
“референдум з надання російській мові статусу державної”, заздалегідь знали, що
користи від цієї затії буде мало, оскільки така “ініціатива” не вписується у
правове поле України. Так і сталося. Прокурор Криму Ігор Шимчук уже вніс на
розгляд кримського парламенту подання про скасування постанови щодо призначення
республіканського (місцевого) референдуму про надання російській мові статусу
другої державної. Недвозначною була реакція “вищого” керівництва держави.
Зокрема, Президент України Віктор Ющенко, перебуваючи в Івано-Франківську,
заявив, що не бачить проблеми з російською мовою, а рішення парламенту Криму,
на його думку, слід трактувати виключно як таке, “що має політичний,
передвиборний характер”.
У
цьому зв’язку виникає логічне запитання: на що сподівалися і сподіваються
ініціатори так званого референдуму? Відповідь може бути одна: завдати чергового
удару українській мові, дестабілізувати ситуацію у країні, а відтак здобути
додаткові політичні дивіденди на виборах. Отже, є усі підстави кваліфікувати
дії кримських депутатів та їх спільників як “мовний тероризм”, спрямований
проти українців та їх держави. Якщо ж глянути на ситуацію у контексті тих
викликів, що постали сьогодні перед Україною, то до “енергетичного”,
“продовольчого”, “інформаційного” та інших російських викликів додався ще один,
найбільш небезпечний – мовний виклик.
Незважаючи
на істерію, що її здійняли представники “п’ятої колони”, дискусія довкола
мовного питання поки що не вийшла за “цивілізовані рамки”. Крім того,
“кримський прецедент” дав підстави для порівняння аргументів двох сторін:
прихильників двомовности та її категоричних опонентів. Як і слід було
очікувати, дуже скоро виявилося, що серйозних аргументів щодо надання
російській мові статусу другої державної не існує. Ухвалений нещодавно
Верховною Радою України закон про Хартію регіональних мов і мов національних
меншин дозволяє в тому числі й росіянам у місцях їх компактного проживання
користуватися прак-тично в усіх сферах життя російсь-кою мовою. І навпаки,
державний статус української мови так і не дозволив мові титульної нації стати
панівною. Щоб у цьому переконатися, не варто навіть наводити якісь статистичні
дані. Необхідно лише відвідати книжкові магазини, газетні кіоски або ж
заглибитися у те, що називають “українським інформаційним прос-тором”, який
фактично в Україні відсутній. Отже, в Українській державі по-справжньому
державною є, на жаль, не українська, а російська мова.
“Кримський
урок” здебільшого сьогодні аналізується із правового боку. Юристи справедливо
зазна-чають, що у відповідності до статті 38 Конституції України та статті
18 Конституції Криму винесення на місцевий референдум питання про державні мови
до відомства Автономної Республіки Крим не належить. Більше того, відповідно до
Закону про всеукраїнський та місцевий референдуми, проведення референдуму
з питань, що не належать до відання автономії та органів місцевого й
регіонального самоврядування не допускається. Результати таких референдумів
визнаються такими, що не мають юридичної чинности. Але при цьому забувається,
що “мовний тероризм”, як і будь-який інший вид тероризму, не визнає жодних
законів. У цьому контексті обурює не лише рішення депутатів кримського
парламенту, які перебувають у жорсткій опозиції до нової влади в Києві, діючи
за принципом “чим гірше, тим краще”, не визнають чинних законів, а передусім
дії окремих представників нової влади стосовно мовного питання.
Так,
вслід за рішенням про проведення референдуму у Криму, фактично з аналогічною за
згубними наслідками для української мови ініціативою виступив “помаранчевий”
міський голова Харкова Володимир Шумілкін, який пообіцяв, що уже в березні
російська мова на терені Слобожанщини стане другою державною. Міську раду
Харкова уже пікетують представники різноманітних українських орга-нізацій. При
цьому в руках вони тримають державні й помаранчеві прапори, що ілюструє одне:
малорос при владі – це набагато
огидніше, аніж відверті антиукраїнські випади ворогів України.
За
яким сценарієм може розгортатися “мовна війна”? Мирним або ж таким, що перейде
у фазу “бойових дій”. У першому випадку все обійдеться гучними заявами, і мовне
питання й надалі перебуватиме у “статус-кво”, а чергове його загострення слід
очікувати напередодні нових виборів.
У
другому – увірветься терпіння тих, проти кого, власне, й спрямовані рішення, що
ухвалюються у Сімферополі та Харкові. А це насамперед національно свідомі й
активні українці, які більше не бажають миритися із перманентною наругою над їх мовою та
державою. Що буде у цьому випадку? Читай поему Тараса Григоровича Шевченка
“Гайдамаки”.
У
будь-якому випадку одразу ж після виборів необхідно буде серйозно взятися за
розв’язання “мовного вузла”. Подальше зволікання із вирішенням “мовного
питання” може призвести до зникнення української мови із повсякденного життя.
Мінімум, що треба зробити, щоб цього не сталося: забезпечити безумовне виконання
статті десятої Конституції, яка гласить, що державною мовою в Україні є
українська мова.