До всіх, кому це відати годиться

Леся Храплива Щур

Останні події в Україні глибоко сколихнули почуття усіх свідомих українців як на рідних землях, так і по всіх діаспорах. Особливо залякуюче звучить обіцянка „другої державної” – російської мови, яку дав прем’єр-міністр України Віктор Янукович президентові Російської Федерації В. Путіну. Загально бо відомо, що мова – це паспорт нації на її самобутність.

А при тому не таємниця, що становище української мови в Україні на початку шістнадцятого року незалежности просто загрозливе. В основному завдяки настирливим старанням північного сусіда. У відповідь – брак визначеного становища нашого уряду в цій життєво важливій справі. Болючим парадоксом, нечуваним у цивілізованих країнах, мова чужої, ніяк не приязної нам держави опановує щораз сильніше всі ділянки українського життя, включно з державно-урядовою, аж до Кабінету Міністрів та Верховної Ради. Становище справді більш загрозливе, ніж за часів колоніального застою!

Такий стан не дозволяє свідомій громадськості мовчки приглядатися, як українство поступово знову котиться у бездонну прірву давно віджилих і проминулих, здавалося б, трагедій, просто назустріч своїй згубі. Тим більше що рішення про державну мову приймає остаточно в демократичних державах не хто інший, а більшість громадян, які самостійно вибирають собі свою рідну мову, вживаючи її в особистому та прилюдному побуті; мову, яка стає знаряддям їх мислення й почуттів. Згідно з сучасними Хартіями свободи людини та іншими міжнародними договорами найбільш промовистий і вирішальний – референдум!

Тому, на нашу думку, свідомому українству треба звертатися до народу, щоб саме народ засвідчив свою волю бути зрілою, повновартісною нацією, тим більше що за нашими правами стоїть щонайменше тисячоліття високорозвинутої мовної культури, набагато старшої й вищої від російської. Це ж наше міжнародно визнаване право, щоб Україна справді заговорила мовою Шевченка, Голоскевича, Стуса, Тихого і тисяч тих, хто вважав рідну мову гідною найвищих жертв.

Наша невеличка патріотична громада в Лондоні, Онтаріо, Канада, намагається зарадити наступаючому лихові нашими скромними засобами. Ми відшукали картину покійного вже мистця з Канади Володимира Беднарського, ще з часів брежнєвського застою, 1978 року. Ця картина, на жаль, боляче й реально змальовує становище нашої мови. Може, навіть ще реальніше сьогодні, бо не знати, що було більш небезпечним – колючий табірий дріт застійних років чи сьогоднішня байдужість не лише нашої влади, але й більшости громадськости до своїх власних життєво необхідних справ. “Безталанна обезмовлена Україна”, змальована промовисто мистцем, пригадує, що необхідно утримувати нашу мову живою і що це завдання кожного громадянина!

Цю картину ми роздаємо з проханням вкладати її у приватні листи, розтиражовувати, поширювати, роздавати й поміщувати у виданнях, на програмах телебачення, інтернету тощо.

Ми віримо, що цей наш скромний почин, за Вашою ласкавою
співпрацею, зворушить не одного „непевного українця” та дасть поштовх до ширших громадських акцій. Бо було б важкою провиною – сприймати мовчки ворожі затії, спрямовані проти дару Божого – нашої власної мови.

Щасти ж нам, Боже!