Сергій Гайдук
В українській столиці вже понад три роки відкритий Музей совітської
окупації. Він розташований у приміщенні Київської міської організації
Товариства “Меморіал”. Назва музею певною мірою умовна, скоріше – це об’єднання
різних тематичних експозицій, що правдиво розповідають про жахливі злочини,
скоєні совітською владою проти українців.
Товариство “Меморіал” було створено академіком
Андрієм Сахаровим у роки перебудови, а згодом таку ж організацію зареєстрували
в Україні.
Першою експозицією, яку презентувала 2001 року
Київська організація “Меморіал”, стала “Комуністична інквізиція”, що розповідає
про злочини комуністичного режиму, скоєні проти всіх народів СРСР, а найбільше
– проти українського. Наступною виставкою фотодокументів у 2002 році стала
“Київський мартиролог”, яка свідчить про знищення історичних та культурних
пам’яток Києва, більшою мірою церков. 2003 року відкривається експозиція
“Українські Соловки”, де розміщено документи про долю розстріляного
Українського відродження.
В одному із залів музею розміщено три стенди з
унікальними фотознімками відповідно числу голодоморів в Україні. Чим вони
унікальні? У те лихоліття їх було небезпечно зберігати. Уберегти їх вдалося
завдяки одній французькій журналістці, яка, ризикуючи власним життям, вивезла
їх за кордон. У травні 2007 року ці експозиції вирішили об’єднати однією назвою
– Музей совітської окупації. Поки що – це стартовий майданчик музею, бо на
сьогодні зібрано вже так багато документів, що в даному приміщенні їх
розмістити неможливо.
Нині співробітники музею складають ще одну
експозицію – “Народна війна”. Вона розповість про масові повстання українців,
яких із 1917 по 1932 рр. відбулося близько двох тисяч. Масштаби цих повстань –
від одного села до кількох населених пунктів. Ця експозиція кардинально змінить
уявлення про причини і наслідки голодоморів. Це була не просто винищувальна
акція совітської влади, а заздалегідь спланована програма проти нашого народу
за непокору, за те, що була зірвана колективізація в Україні.
З-поміж багатьох документів у музеї зберігається
архів Романа Шухевича, знайдений в Івано-Франківську Товариством “Меморіал”
наприкінці 80-х минулого сторіччя. У ньому – звіти про діяльність Української
Повстанської Армії. Там записана вся інформація щодо підрозділів УПА: в якому
селі, скільки більшовиків, скільки повстанців, які бойові акції, хто їх
проводив. Архів дав можливість правдиво відновити численні пробіли й неточності
в цьому питанні. Завдяки архіву тепер відомо, як рухались фронти Червоної
Армії, де розташовувались і скільки німецьких воєнних підрозділів, бо сьогодні
про діяльність УПА ми знаємо тільки зі свідчень очевидців. Та, на жаль, ці
свідчення не дають точної інформації. Приміром, один ветеран УПА розповідає, що
в їх підрозділі було 100 вояків, інший у тому ж формуванні називає – 150. І
таких невідповідностей без числа. Цей архів після остаточного вивчення багато
що розставить на свої місця.
Власне, знайомство з експозиціями починається з
карти, на якій вказані управління совітськими концентраційними таборами. Зірочками
позначено 230 управлінь, і до кожного такого відомства входило від 5 до 20
концтаборів. У деяких із них утримувалося 250-260 тисяч осіб. Вони були
зосереджені в районі Хабаровська та Благовіщенська. Були й менші – по 5, 10, 20
тисяч. Усі вони мали спеціалізоване призначення, наприклад, будівельні,
залізничні тощо.
В Україні управління концентраційними таборами
розташовувались переважно на Донбасі, й існували вони від трьох до п’яти років,
конкретно під будівництво відповідних об’єктів, приміром, вугільних копалень,
металургійних комбінатів.
Як стало відомо, у 40-х роках минулого сторіччя, за
підрахунками всесвітньовідомого американського дослідника Роберта Конквеста,
кожен десятий житель СРСР сидів у концентраційному таборі. А після Другої
світової війни статистика стала ще більш жахливою за рахунок військовополонених
червоноармійців, власівців, повстанців УПА, прибалтійських “лісових братів”,
кавказьких абреків.
Також в експозиції є документи, які розвіють усі
сумніви стосовно проголошення наприкінці 1917 року в Києві Української Народної
Республіки й про легітимність Центральної Ради. Факти доводять, що УНР
проголосили близько трьохсот місцевих Рад. А ось “легітимність” харківського
уряду, який був пробільшовицьким, проголосили всього 80 представників Рад. Тобто
там було створено маріонетковий уряд. На переговорах у Брест-Литовському
совітська Росія визнає незалежність України, як і багато країн Європи та
Америки. Та, на жаль, через кілька тижнів починається війна, під час якої
окупується УНР, силоміць нав’язується маріонетковий уряд зі столицею в Харкові,
який згодом переїжджає до Києва.
Далі йдуть стенди, на яких розміщені фотодокументи,
оригінали й копії наказів, що свідчать про три голодомори в Україні. Перший –
1921-1923 рр., другий – 1932-1933 рр. і третій – 1946-1947 рр. У жодному
історичному джерелі не зустрічається згадки чи будь-якої інформації про те, щоб
в Україні будь-коли були проблеми із продовольством. Ні в часи Київської Руси,
ні в Козацьку добу. І несподівано у XX столітті три голодомори?! І списувати ці
красномовні факти, як роблять деякі історики, на засуху чи інші погодні умови,
м’яко кажучи, некоректно. Існує версія, що буцімто Ленін не знав про голод. Та
його цитата переконливо доводить протилежне: “Именно теперь, и только теперь,
когда в голодных местностях едят людей и на дорогах валяются сотни, если не
тысячи трупов, мы можем, и поэтому должны, произвести изъятие церковных
ценностей, и с самой бешеной и беспощадной энергией, и не останавливаясь перед
подавлением какого угодно сопротивления”. (“Неизвестные документы”, Москва,
1999 г., стр. 516). Знав, і в той же час хліб вивозили в Поволжя, де теж
голодували, та влада боялася виникнення там повстань. До слова, у цей час з
України вивозиться 27 млн. пудів хліба.
Одночасно побутує думка, що совітська влада
ощасливила нас “Дніпрогесом” та іншими промисловими гігантами. Але ж треба
знати – якою ціною. До того ж всі ці індустріальні об’єкти були куплені за
кордоном. “Дніпрогес” – американський проект, метрополітен у Москві ім.
Кагановича, згодом ім. Леніна – теж американський, частково німецький. А все
подавалось як високі досягнення соціалістичного ладу. Індустріалізація,
колективізація...
Буквально після відкриття Музею совітської окупації
на його приміщення здійснили напад. Представники однієї політичної сили, яка за
своє існування в суспільстві бореться саме скандальними методами, мабуть,
вважаючи себе продовжувачами традицій революційної боротьби, камінцями розбили
шибки вікон будинку, в якому знаходиться музей...
Достеменних документів, фотографій, різних
артефактів та експонатів у Музеї совітської окупації без числа. Якщо вам цікаво
пізнати правду про життя українців у період з 1917 по 1991 рр., відвідайте
музей, і ви переконаєтесь, яку “правду” нам оспівували раніше.
Розповісти про все побачене й почуте в музеї, на
жаль, неможливо. Та, мабуть, і не варто цього робити. Якщо перефразувати
відомий вислів, то краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати.