“Олена Теліга: постать на тлі доби.

70-та річниця від дня трагічної загибелі в застінках гестапо”

Виступ першого заступника голови ОУН Богдана Червака на вечорі пам’яті

Шановні подруги і друзі, пані і панове!

 
В українській історії, без сумніву, забагато трагічних сторінок. Українці надто часто приспускають національні прапори, відзначаючи знакові дати свого минулого. Проте в українському історичному календарі є дати, які, незважаючи на трагічний контекст, пробуджують відчуття національної гордості. Скажімо, роковини смерті Симона Петлюри і Євгена Коновальця ніколи не супроводжувалися “плачем Ярославни”. Навпаки, це дні, коли образа і несправедливість поступаються відчуттю героїчності духу, ореолом якого овіяні згадані постаті.

У лютому цього року виповнюється 70 років, як у Бабиному Яру німецькі окупанти розстріляли відому українську поетесу, члена Організації Українських Націоналістів Олену Телігу. Роковини трагічної смерті Олени Теліги – це аж ніяк не роковини смутку. Люди, що в цей день приходять у Бабин Яр, кладуть квіти до Пам’ятного Хреста, сповнені відчуття причетності до образу, який втілює національну честь і благородство.

У чому суть цього феномена? Передусім у цілісності характеру Олени Теліги, силі її поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, незважаючи на його очевидний трагічний кінець.

Чимало дослідників життя і творчості поетеси не можуть збагнути, як “салонна дама”, що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Ще більше, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Майже легендою став епізод з її емігрантського життя, коли на випад проти української мови з боку офіцерів-монархістів вона рішуче відповіла: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”. Однак це – не легенда. Це – зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером.

Творчий спадок Олени Теліги невеликий: трохи більше трьох десятків поетичних шедеврів, одне незакінчене оповідання та низка публіцистичних статей. Стиль її творів – героїчний романтизм. Не випадково вона так часто вживає слово “грань”, яким, з одного боку, означує чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а з іншого – вимагає від своїх героїв переступити грань, відважитися на вчинок, гідний лицаря.

Олена Теліга шукала лицарів у реальному житті. Саме тому прийшла в ОУН – революційну, бойову й безкомпромісну організацію. Так з’являється вірш “Засудженим”, присвячений бойовикам ОУН Василеві Біласу й Дмитрові Данилишину – молодим хлопцям, що загинули від рук польських шовіністів і стали символом національного супротиву окупаційній владі:

І мов гімн урочистостей,

мов визвольне гасло,

Є двох імен нерозривне життя.

Олена Теліга шукала лицарів, і вона їх знайшла.

У складі перших похідних груп ОУН О. Теліга повернулася у зруйнований більшовиками й окупований фашистами Київ. Те, що зовсім недавно було “візією”, мрією життя, стало реальністю. Однак Київ 1941-1942 років був непривітний. Роки радянської дійсності, як і нова влада, вбили в значної частини населення саму віру в можливість національного відродження. Чимало тих, хто думав про швидкий “тріумф перемоги”, розчарувалися. Але тільки не Олена Теліга.

У статті під промовистою назвою “Розсипаються мури” вона написала: “Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації, і хай у протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності”.

Важко переоцінити внесок похідних груп ОУН, Олени Теліги зокрема, у розбудову українського життя у столиці України у 1941-1942 роках. На жаль, вітчизняна історіографія, наукова і громадська думка ще не дійшли до гідного осмислення цих подій. Натомість окупанти дуже скоро збагнули небезпеку слова і дій Олени Теліги та її друзів.

У лютому 1942 року гестапо здійснило масові арешти українського підпілля. В Олени Теліги була можливість покинути Київ. Вона цього не зробила, оскільки такий вчинок вважала зрадою. Тому гестапівський терор її не обминув. Поетесу та інших націоналістів було розстріляно 21 лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що в камері, де перебувала Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху було викарбувано національний, стилізований під меч, Тризуб.

Кажуть, що один з німецьких офіцерів після смерті Олени Теліги казав, що не бачив мужчини, який так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Сьогодні важко уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне – осягнути велич її духу.

Вже двадцять років поспіль українці приходять у Бабин Яр, щоб вшанувати пам’ять “лицаря української революції”, члена ОУН, поетеси Олени Теліги. Кожного разу, коли покладають квіти до Пам’ятного Хреста, розмірковую про уроки Олени Теліги для сучасників.

Думаю, що у цьому році особливо актуальний найголовніший з них – ніколи не розчаровуватися. Навіть тоді, коли діло, за яке ти готовий покласти “душу і тіло”, не має шансів на успіх.

Так було у вересні-лютому 1941 року, коли в окупованому німецькими військами, голодному, холодному і майже вщент зруйнованому більшовиками Києві українські націоналісти, з-поміж яких і Олена Теліга, “творили нове життя” – Українську самостійну соборну державу.

Їхній подвиг у цій ситуації для одних був “авантюрою”, для других “абсурдом”, для третіх прикладом безумства, а то й і марнославства. При цьому одні, другі й треті були майже переконані, що минуть роки, і про Олену Телігу ніхто не згадає, а значить, марною є її жертва.

За таких обставин, як правило, ламаються навіть ті, про яких кажуть: у нього сталевий характер. Олена Теліга не те що не “зламалася”, а й не допустила у своє юне серце і краплини розчарування. Навпаки, до останнього подиху була впевнена, що все, що зробила, про що написала і у що вірила, є правильним і потрібним Богу і Нації.

У цьому році до Бабиного Яру прийшло чимало школярів із київської школи, яка носить її ім’я.

Усі разом читали Господню молитву “Отче наш!”, щоб випросити у Бога сил, яких бракує нам сьогодні і яких ніколи не бракувало Олені Телізі.

Слава Україні!

PHOTO

Олена Теліга