Будапештський вузол українських проблем

Богдан Червак,

Київ – Будапешт – Київ

Думаю, що кожен українець, який приїжджає до Будапешту, одразу ж пригадує історію Карпатської України, коли у березні 1939 року депутати українського сейму в Хусті, на першому ж його засіданні, дізналися, що у столиці сусідньої країни – Угорщини віддано наказ окупувати молоду Українську державу. Правда, у пам’яті також виринають інші спогади. Саме офіційний Будапешт один із перших визнав Незалежність України у 1991 році. У 2003 р. парламент Угорщини одностайним голосуванням визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. А у 2007-му тут встановлено величний пам’ятник Т. Шевченкові. Отже, розібратися у власних почуттях не так просто, але необхідно.

Добрим приводом для цього стала участь у засіданні Змішаної українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, яка відбулася у Будапешті.

Сказати, що над членами комісії висів тягар спільних історичних проблем, – це нічого не сказати. Складна, драматична, а подекуди трагічна доля двох народів міцно переплелася в сучасний вузол українсько-угорських проблем.

Очевидно, що в епіцентрі уваги перебуває питання національних меншин – українців в Угорщині та угорців в Україні.

За переписом 2001 року в Україні нараховувалося 156,600 угорців. Майже всі вони проживають на території Закарпатської області й становлять добре організовану, хоч і не монолітну меншину, яка активно добивається максимального задоволення своїх культурних, освітніх та релігійних прав, а віднедавна політичних вимог.

Не секрет, що українські угорці, як в Україні, так і за її межами, декларують принаймні дві, не прийнятні для Української держави вимоги: утворення на території Закарпаття окремої адміністративної одиниці – району угорців та надання преференції угорцям на виборах, зокрема до Верховної Ради України. При цьому вони мають повну підтримку в Угорщині, і не лише в окремих політичних колах, а й з боку угорського уряду і парламенту.

Така підтримка стимулює інші вкрай небезпечні для суверенітету України угорські “ініціативи”, зокрема будівництво на Верецькому перевалі монумента з нагоди 1100-ліття завоювання угорцями “нової” батьківщини, тобто території сучасної України, і саме в тому місці, де з угорськими фашистами воювали воїни Карпатської Січі; вивішування на державних установах Закарпаття угорських національних прапорів; виконання угорського гімну на сесіях місцевих рад; запровадження подвійного громадянства тощо.

Зрозуміло, що “угорський прецедент” вкрай небезпечний, а будь-які поступки української сторони можуть дестабілізувати ситуацію не лише на Закарпатті, а й у цілому в Україні. Проте саме цей “прецедент” має стати уроком для всіх українців, які проживають за межами своєї історичної Батьківщини. Виявляється, що можна, проживаючи в іншій державі, обстоювати не лише свої культурні, а й політичні права. Цього українці, як правило, не роблять з різних причин, але в основному через брак відповідних національних амбіцій.

Українська меншина в Угорщині скромна. На території цієї держави проживає понад 5 тисяч наших земляків. Серед існуючих етнічних меншин українська перебуває на шостому місці з тринадцяти наявних. Тут діє Товариство Української Культури в Угорщині, а також Державне самоврядування українців. Річ у тім, що в Угорщині запроваджена цікава і, на мій погляд, доволі ефективна система, яка, з одного боку, дозволяє задовольняти бодай мінімальні культурні права національних меншин, а з другого – тримати ці меншини під угорським державним контролем.

Так, чинне законодавство Угорщини передбачає, одночасно з виборами органів місцевого самоврядування, вибори органів самоврядування національних меншин, у тому числі українців. Вперше наші земляки взяли участь у виборах Державного самоврядування українців у 1998 році. Участь у таких виборчих кампаніях дозволяє сформувати самоврядні керівні органи та отримувати незначне, але стабільне бюджетне фінансування на проведення своїх заходів. А тому не треба дивуватися лояльності українців до угорської влади. Варто подумати, чи не можна подібний досвід запровадити у нас.

Несподівано на перший план вийшла церковно-релігійна проблематика. Тут слід зазначити, що Угорщина – в основному католицько-протестантська країна, але в Будапешті також діють православні і греко-католицькі церкви.

Справжня окраса Будапешту – Базиліка Святого Іштвана, де зберігаються мощі першого короля Угорщини Іштвана (Стефана) з династії Арпадовичів. Щодня цей величний собор відвідують тисячі туристів з усього світу. А тому приємно було дізнатися, що в головному католицькому храмі країни з великим успіхом виступила Державна академічна чоловіча хорова капела зі Львова “Дударик”, яка в буквальному розумінні цього слова підкорила вибагливу європейську публіку.

Українці в основному відвідують греко-католицькі і православні церкви. При цьому треба наголосити, що йдеться передусім про Угорську Греко-Католицьку Церкву, яка перебуває у повній духовній і літургійній єдності зі Святим Престолом. Оскільки Богослужіння у цій Церкві здійснюються угорською і церковнослов’янською мовами, українцями час від часу порушується питання про Богослужіння українською. Як стверджує голова Державного самоврядування ук-раїнців Ярослава Хортяні, це питання принципове для української громади, а тому вона вітає домовленість між Главою УГКЦ Патріархом Святославом та Предстоятелем Угорської Греко-Католицької Церкви Єпископом Фюлепом Кочішем про те, що у деяких храмах Будапешту Богослужіння будуть відбуватися українською мовою. Здається, що на сьогодні це найрадикальніша “вимога” українців Угорщини.

Прийнято вважати, що серйозні проблеми міжнаціонального характеру існують лише в Криму. Не менш серйозні вони на Західній Україні, зокрема на Закарпатті. Але як у першому, так і в другому випадках їх вирішення на користь України залежить виключно від послідовної і принципової позиції Києва.