Рідне шкільництво

Наш Великий Кобзар

В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського поета Тараса Григоровича Шев­ченка. Весь свій могутній талант він присвятив служінню народові. “Історія мого життя, – писав поет, – становить частину історії моєї Батьківщини”. Ім’я Великого Кобзаря увійшло в історію рідної України золотими літерами. В усьому світі цього поета, художника, митця знають, шанують, величають та називають Генієм і Пророком.

Особливою датою є 200-ліття від дня народження Великого Кобзаря. Важливо не пропустити нагоди познайомити дітей із цим великим співцем народу, слово якого має моральну силу одвічної народної пісні. Запросім Шевченка до наших родин та читаймо його вічний “Кобзар”.

Дітям про Великого Тараса

Щороку весною українці відзначають свято Шевченка. Ті, що живуть в Україні, і ті, що перебувають в інших, часом дуже далеких країнах, відзначають той день урочисто, щоб звеличати пам’ять незабутнього Тараса, який народився в селі Моринцях на Черкащині в кріпацькій родині. Він рано втратив батьків. Однак доля послала Тарасові щасливі зустрічі з гарними людьми, які допомогли йому звільнитися з кріпацтва, здобути освіту в Петербурзькій Академії Мистецтв. Поет мав намір стати вчителем малювання в Київському Університеті, але здійснитися мрії не судилося, оскільки життя готувало велике випробування. За участь у таємній політичній організації – Кирило-Мефодіївському Товаристві – Т. Шевченка заарештували та заслали рядовим солдатом у далекі оренбурзькі степи. Він відбув за це в неволі цілих десять років. Йому заборонили писати й малювати. Та поет не скорився долі і за свого життя зробив для України багато добра. Так, як Тарас любив свою землю – Україну, можна любити тільки свою рідну неньку. Шевченко силою слова свого відродив прадавнє ім’я рідної землі – повернув своїй Батьківщині законне ім’я, що довгий час перебувало під великодержавними заборонами. Він повернув ім’я своєму народові та засвідчив його історичне право на рідну землю. Творчий спадок Т. Шевченка надзвичайно великий і багатосяжний. Його твори вічно будитимуть у серцях людей благородні великі почуття. В часи найбільшого поневолення нашої Батьківщини він відверто виступив проти тих, хто катував Україну. А український народ він закликав до науки і до любові рідної землі. Його заклик розносився по цілій широкій Україні, як голос великого дзвона, що будив поневолений народ до нового життя. Багато українців пішли за прикладом Шевченка і віддали для добра і волі України свою працю і навіть життя. І хоч він жив давно, та в серці кожного українця залишилася його пам’ять, гордість і щира любов до рідної землі, яка передається з покоління у покоління.     

Дитинство Шевченка                                                                                    

Степан Васильченко                                                       

(скорочено)

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда. То й повість починається, як починаються казки: “За широкими морями, за лісами дрімучими, ще й за горами кам’яними... був колись веселий край, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями”.

З 27 на 28 лютого старого стилю в селі Моринцях на Звенигородщині, у хаті кріпака пана Енгельгардта, Григорія Шевченка, народився син Тарас.

Батько й мати на панщині, то й доглядала за малим Тарасом старша сестра Катерина, яка й сама ще була дитиною. Хочеться їй самій ще з подругами погуляти, то посадить малого в ямку на вигоні, накаже не вилазити та й майне до гурту. Згада про малого тільки тоді, як із поля покажеться череда. Вітром летить до ямки, а воно сидить. Як побачить Катрю, з плачем викидає рученята. І картає себе Катря, що покинула дитину саму на вулиці. Ідуть вони за село виглядати маму й татка.

Минають роки... Росте Тарас... Тільки зіп’явся на ноги, почалось дитяче бурлакування, бо батьки на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі... І мандрує дитина то на леваду, то до ставу, то за сад на могилу...

Сад темний, густий, бур’янами зарослий. Невесела й хата Шевченків зимою та восени – кривобока, стара, стіни повигинались, солома потемніла, потрухла, мохом узялась, дірки світять голими латами. А весною зацвіте садок, посіє Катря квіти під вікнами, і суму мов не було. Вперше по весні Шевченкова родина розташувалась коло хати надворі вечеряти. Але невесела та вечеря: зморений батько свариться, мати заклопотана, зажурена, дочка заплакана. Зайшов звичаєм сусід погомоніти й дивується, що так пізно вечеря. То мати й розповіла про їх клопіт: Тарас десь дівся. Скрізь обшукали, та так і не знайшли. Вирішили після вечері знов іти шукати.

Зарипіли десь вози; вдарила луною багатоголоса пісня. Всі забули на деякий час про хлопця, заворушились – чумаки! – повиходили назустріч. Аж тут Катря побачила Тараса. Почали допитуватись, де був. Хлопець і розповів, що заблукав у полі, стрів чумаків, вони посадили його на віз, дали батіг у руки та й привезли додому. А як повкладала мати дітей спати, а сама з сусідами сіла на призьбі, почав Тарас тихим голосом розповідати брату та сестрі, що ходив туди, де сонце заходить, і бачив залізні стовпи, що небо підпирають. Крадькома прислухалася мати:

– Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує... Ой Тарасе, що з тебе буде?

– Всі на кутку кажуть, що з Тараса, мабуть, щось добряче вийде, – промовив сусід.