Чистий
туалет – чиста країна
Ярослав
Харчун,
Монреаль
І ось нарешті вихлюпнулась вона на
поверхню – туалетна тема. Я давно задумував написати щось про це, але вагався:
куди ж, адже, над Україною кружляють круки Кучми, держава продає кримські
здравниці москалям, російський Чорноморський флот розпустив по Севастополю свої
патрулі, як собак по чужому обійсті, – а ми про туалети пишемо. Але ось настав
час, і треба й про туалети слово сказати. Тим більше що пані О. Малиновська
нарешті не витримала і вибухнула гнівом проти цих антисанітарних місць
громадського користування в Україні (Vol. 76, № 29-30).
Як сприймається
громадський туалет в Україні? Та так само, як і в Росії: це місце, потрібне в
крайньому випадку, але про нього краще не говорити. Це щось бридке і осоружне,
краще було б людині просто їсти й пити і ніяк не випорожнюватись. Тьфу, хай
йому грець, а якщо вже воно вкрай необхідне, це місце, то зробім його таким,
щоб до нього соромно було заходити. Зробім його якнайменш комфортабельним,
понаписуймо на стінах усілякі дурниці, поламаймо двері, напаскудьмо на підлогу
замість “чорної діри”, зробім усе так, щоб наступний клієнт відчув, що він –
свиня. Зневага до ближнього і глибоко закорінене “огірчення” (як кажуть
галичани) лежать в основі туалетної культури в Україні.
Звідкіля ж воно, це
“огірчення”? Відомо, звідкіля. Коли людину мнуть і труть від самого народження
і пхають носом туди, куди вона інстинктивно не хоче лізти, коли над людиною
панує лукава слов’янсько-татарська псевдокультура і лукавий “Кодекс строителя
коммунизма” (а він усе ще там є!), то людині хочеться десь і якось
запротестувати. Громадський туалет – це якраз те місце, да можна протестувати,
не боячись сил охорони правопорядку. Ніхто не бачить. Какаймо на підлогу,
пісяймо по стінах. Пишімо послання наступному клієнтові типу: “Повернись
наліво... а тепер направо... а тепер подивись назад...” А там написано: “Якого
х... вертишся?”
Я був глибоко і
патріотично розчулений, коли новий “помаранчевий” уряд України відмінив візовий
режим для громадян Євросоюзу під час літніх відпусток. Я ще більше був вдячний
Ющенку і компанії за те, що відтепер мені як громадянину Канади не потрібна
буде віза, щоб відвідувати брата і сестру і могили батьків в Україні. Слава
вам, “помаранчеві”. Але не забувайте, що я – етнічний українець і за туалети з
круглими отворами в підлозі я ще якось вибачу. Зрозумію і вибачу. Але не
чекайте цього від мільйонів інших громадян Заходу, яких ви хочете привабити,
але які звикли до іншого комфорту.
...Пам’ятаю автовокзали
на трасах України. Пам’ятаю ті роки, коли модними були величезні зимові шапки з
ондатри чи якоїсь іншої пухнастої звірини. Всі подуріли на тих шапках, чим
більша – тим краща (Азія... Кавказ). Виходить чоловік із транзитного автобуса в
такій шапці і йде в туалет (куди ж подінешся?). Присідає над дірою, а тут до
туалету заходить місцевий хуліган і спокійно здирає модну шапку з голови
втомленого пасажира. За хуліганом бігти навздогін немає ніякої змоги.
Негігієнічний туалет відмінно виконує свою кримінальну місію.
Або ще... Місто
Новоград-Волинський (чому, нарешті, не Звягель, де народилась Леся?). На
центральній площі все ще стирчить чорна фігура вождя Лєніна. Туалет на
автовокзалі виглядає, як занедбаний сарайчик, десь у кутку подвір’я. Зима,
мороз. На підлозі туалета можна ковзатись на жовтозеленій замерзлій сечі. А
можна й упасти.
Отже, кордони відкриті, і
віз нам не треба. Україна стає все вільнішою і вільнішою. Пане Президенте
Ющенко, і ви, пані Юліє: дивіться в корінь. Туалетна культура – це непомильне
свідчення про культуру народу взагалі. Опери і балети не в силі перемогти ниці
звички учасників великого спектаклю.