Далекий шлях їй стелився. Не лише у невідомі нікому засвіти Вічности, до так дуже належу їй нагороду. Збиралася вона і в останню мандрівку на її улюблену Волинь, де, своєю останньою волею, мала спочити на цвинтарі свого рідного містечка, поруч могилок батьків. Не вперше їхала туди. Відвідувала рідну землю ще навіть тоді, коли це було небезпечно, коли на неї сипалися там злосливі статті в часописах, а тут, в діаспорі, теж не всі схвалювали її поїздки. Але туга була сильніша. Їздила постійно, та тепер вже востаннє і назавжди...

“Сестричка Тоня” – це загально прийняте ім’я так дуже відповідало їй. Між дітьми була вона дитиною, вміла в один момент нав’язувати з ними вільну і цікаву розмову. Між літературознавцями – вченими діаспори була великим авторитетом у знанні навіть найменших подробиць української літератури (“Не знаєте? Спитайте в сестрички Тоні!”), у церковно-громадському житті, в Союзі Українок Канади, була теж незаперечним авторитетом, на якій опиралася організація. А в Пласті була всім кого лиш було потрібно. Бо й до всього була високо-кваліфікована й підготована. Чи це був журнал “Готуйсь” для новацтва (редагувала його 22 роки) чи орган пластових сеньйорів “Пластовий шлях”, чи безконечно одноманітна, але ж необхідна праця у Пластовому Видавництві, чи на інших незчислимих постах у верховнях пластових з’єднаннях. Не було “не можу”, “не маю часу”. Було “треба й візьмуся і за цю працю.” Так було з головуванням в Українських Працівників Літератури для Дітей і Молоді. “Було треба,” бо інакше об’єднання явно розпадалося після смерти голови, Івана Боднарука, ну й “сестричка” взяла на себе й цю відповідальність, яку несла майже до смерти...

Рідна Земля була в неї не зовнішньою вивіскою, а просто органічною частиною її “я”. Особливо ближча її Батьківщина, замріяна Волинь, якої всю суть так промовисто виспівала її землячка, Леся Українка. І знов же Леся Українка була для цієї щирої душі – справжнім джерелом натхнень, програмою жаття. Пані Тоня не лише знала Лесю Українку в усіх подробицях її творчості, але дослівно дихала нею. Не диво, що, завершуючи свою українознавчу освіту ступенем магістра при катедрі в Оттаві, вибрала собі темою дипломної дисертації “Поетика Лесі Українки та її афоризми”. Праця, як завжди, глибока і солідна, появилася пізніше окремим книжковим виданням.

Була неабияким знавцем не лише літератури, але педагогічних проблем. Писала про них у численних статтях, видала дуже фундаментальну книжку “Батьки і діти” із прицілом на виховання дітей у діаспорі. Ця ж книжка, після двох діаспорннх видань, помандрувала і з увагою до виховних проблем відроджуваної України, саме туди, щоб появитися під заголовком “Плекаймо в дитині і розум і душу”.

Антоніна Горохович не знала міри часу, ні можливости свого тендітного організму. Вміла жити без сну та їжі і тільки дуже пізно зауважила, що “щось воно не так”. Коли хтось хотів знайти її, то найпевніше це було в пізні години ночі – у приміщених Пластового Видавництва. Не вспіла помітити і смертельної недуги і поза всякі границі старалася “діяти нормально”. Всіми силами старалася дати нашій студіюючій молоді друге, доповнене видання свого підставового твору “Від розстріляного до замученого відродження”. Та листки паперу вже випадали із слабіючих рук, змішалася, губилися... Несказанно боляче було співробітникам стежити за цим гірким процесом, нерівною боротьбою між кволим тілом і таким живучим духом ...

Ні, вони не сміли пропасти. Як діло виразної розпуки, поїхала вона з цілим ладунком діаспорних видань у підгірську Надвірну.

І приходять листи від адресатів: “Довідки про авторів наших відроджень та їх творчість завзято розмножують наші вчителі в Надвірній і далеко довкруги. Це особливо цінний матеріал, якого тут не дістати”. “Не весь я умру” співав римський поет...

Як багато ще споминів насувається про “сестричку Тоню”, нераз навіть на перший погляд неважливих. А одначе з віддалі вже навіть п’яти років вони стають вагомими чергами до портрету небуденної Людини...

А її вихованці, її читачі – ростуть.