Д-Р Василь Верига,

Дійсний член УВАН і НТШ

13 березня 2002 р. Президент України Леонід Кучма видав Указ №238/2002 про утворення Організаційного Комітету для відзна-чення 350-ліття Переяславського договору союзу України з Моск-вою 1654 року. Тоді Україна під проводом гетьмана Богдана Хме-льницького була вже на 6-му році війни з Польщею, виснажена і спу-стошена, шукала якогось доброго союзника, щоб успішно вести виз-вольну боротьбу аж до повної перемоги. Одним із можливих союзни-ків могла бути Московія, яку з Україною єднала одна православна віра, і тому гетьман з добрими намірами звернувся до московського царя з пропозицією союзу, як писав Тарас Шевченко, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився. І ці заходи гетьмана Хмельницького завершилися підпи-санням договору, який гарантував Україні її пра-ва і вольності.

Восьмого січня 1654 року відбулася у Переяславі рада козацьких старшин, а потім загальна рада мешканців міста, на якій прочитано царську грамоту про військово-політичний союз гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм. Того ж самого дня відбулося складання присяги козацької старшини, з одного боку, і запевнення московського посольства на чолі з боярином Бутурліним, з другого, від імени царя Олексія Михайловича, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть та що державний лад її буде збережений.

На тій підставі московські посли вимагали присяги від всіх мешканців України, але певна частина козацької старшини не довіряла московським послам і від присяги відмовилася: козацькі полковники Богун, Кропивянський, а також цілі полки Полтавський, Уманський, Брацлавський, Чорнобильський тощо. Крім того, в Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив присягати усім підлеглим йому людям. (Н. Полонська, ІV, т. 2, ст. 24-25).

Але царське слово виявилося фальшивим, бо вже у 1656 р. Москва підписала з Польщею сепаратний договір. На Україну з Московії надсилали хмару агітаторів... які бунтували полковників проти гетьмана, міста проти гетьманської влади (М. Добр. Москва і Ро-сія, ст. 26). Це змусило гетьмана Б. Хмельницького шукати іншого союзника, і він звернувся до шведів, та смерть перервала його заходи. А гетьман Іван Виговський змушений був виступити проти Москви в 1659 році, і його велика перемога під Конотопом перекреслила Переяславський договір. На жаль, Виговському не довелося ви-користати свою перемогу для добра країни.

В 1667 р. Москва знову всупереч Переяславському договору помирилася з Польщею і за Андрусівським договором поділилася з нею Україною по лінії ріки Дніпро: Правобережну, за виключенням м. Києва, зайняла Польща, а Лівобережну з Києвом тримала під своєю владою Москва. Поділ України на Лівобережну і Правобережну, де зіштовхнулись московські і польські інтереси, довели до т.зв. Доби Руїни із двома гетьманами та постійними війнами, що тривала аж до смерти гетьмана Юрія Хмельницького. Україна вже не могла позбутися мос-ковського патронату, і московські царі змушували кожного гетьмана присягати на вірність Переяслав-ському договору в обмеженому вже вигляді.

Більшість лівобережних гетьманів, що ще протягом деякого часу існували на Лівобережжі у т.зв. Гетьманщині, домагалися, щоб Москва дотримувалася Переяславського договору, але за те гетьмана Демяна Многогрішного увязнено, тортуровано і з цілою родиною заслано до Тобольська, а його сина після тортур страчено.

Гетьман Іван Мазепа намагався використати Велику Північну війну і при допомозі шведського короля Карла ХІІ визволити Україну з під московського панування. Але битва під Полтавою 1709 р. принесла перемогу Петрові І-му, який жорстоко помстився українському населенню, що підтримувало дії гетьмана Мазепи. Він вирізав населення гетьманської столиці Батурина та зруйнував Запорізьку Січ.

Петро І дозволив на місце Мазепи обрати гетьманом Івана Ско-ропадського, але влада його над Гетьманщиною була вже тільки номінальна. В дійсності країною керувала новостворена Малоросій-ська Колегія, яка складалася із шести московських старшин. По смерті Скоропадського у 1722 р. козацька старшина доручила гетьманський уряд полк. Полуботкові, оборонцеві автономних прав України, як наказному гетьманові. Полуботок запротестував проти діяльности Малоросійської Колегії і вимагав, щоб вона діяла у згоді з Генеральною Військовою Канцелярією. Тим часом він провів судову реформу і розгорнув боротьбу з хабарництвом. Це не сподобалось ца-реві, й він викликав Полуботка до Петербурга із генеральним писарем і генеральним суддею. При тій нагоді вони подали цареві петицію про повернення Україні старих прав та обрання гетьмана. Усіх старшин, які підписали петицію, цар наказав арештувати, а Україною і надалі правила Малоросійська Колегія. Лише після смерти Петра І, в 1727 р. старшині дозволено вибрати гетьманом 73-річного Данила Апостола, який намагався зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана. Але його владу було обмежено ще більше і на 10 козацьких полків у 5-ти з них полковниками вже були чужинці, назначені царською владою, а не вибрані козацтвом. Зі смертю Апостола 1730 р. в Україні всю владу перебрала знову Малоросійська Колегія, яка дуже утискала населення Гетьманщини податками. Щоб позбавити український народ захисту з боку його власних збройних сил запорозького і городового козацтва, посилала козацькі полки у різні воєнні і невоєнні походи, де вони зазнавали великих втрат у майні і людях. Наприклад, під час завоювання Криму армією маршала Б. Мініна 1735-1739 загинула майже половина особового складу Війська Запорозького; при будові Ладозького каналу в 1721 р. із 12000 українських козаків загинуло майже 4000.

Катерина ІІ, прийшовши до влади в Росії в 1762 р., повністю зігнорувала Переяславський договір і в 1764 р. змусила останнього гетьмана Кирила Розумовського зректися гетьманства. Заво-ювавши Кримське ханство при активній допомозі Запорізького козацтва й забезпечившись перед Туреччиною Кучак-Кайнарджівським договором 1774 р., наказала військам, які поверталися з Криму, зруйнувати Запорізьку Січ, що стояла на сторожі прав України, а її кошового отамана Петра Калнишевського, якому обіцяла нагороду за допомогу у війні з Туреччиною, заарештувала і заслала як каторжника на Соловецький острів. Ліквідувавши останнього оборонця прав України, цариця роздала запорозькі землі різним своїм фаворитам і прислужникам Росій-ської імперії. У 1783 р. Катерина ІІ утвердила кріпацтво на території Гетьманщини. Так Україна втратила свої політичні права, гарантовані Переяславським договором з 1654 року, і через московське віроломство стала звичайною колонією Москви.

Разом з ліквідацією політичних та економічних прав України Москва намагалася ліквідувати й весь український народ як окрему етнічну групу, забороняючи його мову і назву. Українського народу нема, заявляли авторитетно урядові чиновники, є тільки окреме ма-лоруське плем'я, яке в дечому відрізняється від великоруського. В 1721 році Петро І заборонив Києво-Печерській та Чернігівській друкарням друкувати всі інші книжки, крім церковних, і так, щоб мовою не відрізня-лися від московської. Тоді також введено назву Росія для Московії.

Не краще виглядає справа і з релігійним та культурним розвитком України. Починаючи від Великого князя Володимира, Українсь-ка Церква творила окрему автономну митрополію в складі Східної Вселенської Церкви. Але в 1686 р. Москва підступно отримала від Вселенського патріарха Діонісія зверхність над українською митрополією. В скорому часі Українська Церква втратила свої автономні права і була змушена служити російським царям і стати засобом ру-сифікації своїх вірних.

За козацьких часів в Україні початкова освіта була доступна на-селенню, і майже кожне село мало свою школу при церкві чи мона-стирях, а в містах були т.зв. братські школи. Арабський мандрівник Павло Алепський, подорожуючи по Україні в 1654-1655 роках, писав, що більшість козаків письменні та що навіть серед жінок та дівчат багато письменних. В 1740-1748 роках у семи полках (Укра-їна адміністративно ділилася на полки) на 1099 поселень було 866 шкіл, й одна школа припадала пересічно на 1000 осіб. В 1768 році на території пізніших повітів Чернігівського, Городенського та Сосницького було 134 школи, і на кожну школу припадало 746 осіб. Школи ці в основному існували за рахунок самих мешканців міст і сіл. Завдяки державному "піклуванню" про освіту своїх громадян в 1875 р. на тій же території було вже тільки 52 школи, і на кожну школу припадало 6.750 душ (Н.П, ІV,т. 2, ст. 211).

Із ліквідацією політичних прав України занепадала й система освіти. Києво-Могилянська Академія, перша вища школа на сході Європи, за часів Мазепи нараховувала 2000 студентів, після битви під Полтавою в 1709 р. 161, а в 1776 769 студентів (Н.П, ІV, т. 2, ст. 215). В 1764 р. Катерина ІІ заборонила викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії, а в 1811 р. Академію зовсім закрито. З трудом українське дворянство домоглося організації Харківського університету в 1805 р., і під кінець ХІХ ст. Україна під російською окупацією мала лише три університети: у Харкові, Києві й Одесі.

Подібне ставлення було й в усіх інших ділянках суспільно-громадського життя в Україні. Єдине, що постійно зростало в Україні, це заслання українців поза Україну, одних за кару, інших добровільно в пошуках вільної землі, бо українські землі Москва роздавала різним імігрантам, головно сербам і німцям.

В другій половині ХІХ ст. самі громадяни почали організувати недільні школи, в яких учителі працювали безплатно; в Києві вже було їх 9, а по цілій Україні 67. Цей рух занепокоїв уряд, і в 1862 р. недільні школи заборонено. В 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв заборонив видавати нaукові книжки українською мовою, мовляв, малоруської мови не було, нема і бути не може. В 1876 р. зявився т.зв. Емський указ за підписом царя Олександра ІІ про заборону й поширення книжок українською мовою. Раз не було окремого українського народу, то й не могло бути української мови. Цей указ дуже суворо дотримувався, і тільки після революції 1905 р. відновлено права українській мові, але вже в 1914 р. цар Микола ІІ заборонив видавати українську пресу.

При переписі населення України в 1897 році Україна нарахо-вувала 76,4% неписьменного населення, з них 64,1% чоловіків і 87,6% жінок у віці від 9 років життя і старших. Щойно із запровадженням земств, тобто органів місцевого самоврядування, в 1914 р. стан письменного на-селення зріс до 42%. Але в тих школах заборонялося вчити дітвору українською мовою.

Совєтська історіографія вслід за російською імперіалістичною вважала, що Переяславський договір був договором про воззєднання українського народу з російським народом (ІУ, т. І, ст. 259).

Проте вона стверджує, що з самого початку воззєднання України з Росією царська влада обмежила економічні й особливо політичні права українського т.зв. гетьманського уряду. В наступні роки царський уряд пішов шляхом дальшого обмеження політичних прав старшини. Поширивши свою владу на Україну, царський уряд вжив заходів для зміцнення тут феодальних відносин, підірваних і розхитаних антикріпосницькою боротьбою народних мас" (Там же, ст. 260).

Коротко кажучи, Переяславський договір нічого доброго Україні та її народові не приніс. Навпаки, Москва перетворила Україну у свою колонію, поневолила народ й використовувала її для своєї експансії, побудови власної імперії. Це прекрасно зрозумів наш націона-льний геній і пророк Тарас Шевченко, і дорікаючи гетьманові Б. Хмельницькому, писав: Ой Богдане, Нерозумний сину. Подивись тепер на матір. На свою Вкраїну, Що колишучи співала Про свою недолю. Що, співаючи ридала, виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку! Якби була знала, У колисці б задушила. Під серцем приспала. Степи мої запродані жидові, німоті. Сини мої на чужині. На чужій роботі.

Виявляється, що не багато змінилося в Україні з того часу. Нам відомо, що всі народи величаво відзначають річниці свого визволення, роковини проголошення суверенности і незалежности чи конституції, але ніхто не святкує річниці договорів, які дали початок жорстокому 335-літньому поневоленню, як це запланував Президент України своїм указом від 13 березня ц.р.

Хочемо вірити, що новообрана Верховна Рада України і весь народ погодиться з осудом Переяславського договору нашим національним пророком Тарасом Шевченком.