Валеріян Ревуцький

Вийшла у світ книжка “Лесь Курбас, Філософія театру”, видана в Києві видавництвом Соломії Павличко “Основи”, 2001, стор. 918, під редагуванням Михайла Москаленка. Це величезний масив досі неопублікованої (за деякими винятками) теоретичної спадщини Леся Курбаса (1887-1937) – режисера, організатора теату, драматурга, театрального педагога, теоретика-мислителя і працівника сцени, великого основположника українського модерного театру ХХ століття.

Книжка містить в собі статті Курбаса (між іншими “Баламутні гасла” з архіву Театрального Музею в Києві), лекції з режисури, лекції з практики сцени, протоколи засідань станції фіксації та систематизації досвіду, протоколи засідань режисерського штабу “Березоля”, окремі настанови в часах існування “Кийдрамте” і “Березоля”, навіть, дещо з засідання Курбаса на Соловках. Книжка також містить в собі статті “Трагедія Леся Курбаса” Михайла Москаленка та “Музичне” в театрі Леся Курбаса Діани Лабінської. Використано великі архівні матеріали з Харківського музею “Березіль” при Театрі ім. Шевченка та режисерсько-педагогічну спадщину Михайла Верхацького, одного з чолових виконавців Курбаса. Вихід цієї книжки дуже своєчасний, коли йде великий наступ на затушковання всієї української культури. Проте, дещо в книзі лишається недомовлення. Саме справа торкається “суду” над Курбасом на засіданні колегії Народного Комісаріяту Освіти УРСР 5 жовтня 1933 р. Стенограма цього засідання зроблена бухгалтером “Березоля” Михайлом Сахаровим подана в книзі у скороченні. Варто зазначити тут, що стенограма цього засідання подана і в журналі “Сучасність” за листопад

1979 р. (стор. 3-51) і то значно в більшому розмірі. Впадає в око, що і сценограма М. Сахарова і сценограма друкована в “Сучасності” цілковито оминають останню її частину.

Як зазначає редакція журналу “Сучасність” (тоді очолювана Ю. Шевельовим), що “Образ засідання колегії Наркомосу виглядає одначе інакше в зіставленні зі свідченням очевидця. На щастя, такий очевидець є-і до того ж високоавторитетний: один з провідних акторів “Березоля” Йосип Гірняк. Його спогади про це засідання містимо одразу після стенограма. Виявляється, що ця стенограма пройшла солідну редакцію в своїй останній частині. Замовчано те, що Курбас демонстративно покинув зал засідань, нема згадки про настрій, що запанував між присутніми. Кінцеве слово Хвилі подано так, ніби при тому Курбас був присутній і мало не просив пощади. Постанову Раднаркому подано як проект резолюції ухвалений нарадою. І найголовніше, з промови Курбаса викинено всю її агресивну частину, в якій він атакував Грудину, Микитенка, Левітіну і самого Хвилю.

Усім відомо, що радянські історики фальшують історію, замовчуючи одні документи, вносячи корективи в інші при їх публікації. Тут одначе маємо справу з фальсифікаціїю на ранішому етапі. Фальшується сам документ. Фальсифікатором виступає не історик, а самі учасники історичних подій.Тут величезної ваги наука для всіх істориків, що мають справу з історіїю України та СРСР. Не зважаючи на це, стенограма варта публікації й вивчення. Як документ доби і як документ фальсифікації доби. (Справа Леся Курбаса й театру “Березіль” на колегії Народного Комісаріяту Освіти УРСР”, Сучасність, листопад 1979 р., стор. 3).

Щодо останньої промови Курбаса, то він почав її словами пошани до попереднього виступу Мар’яненка, але відразу зазначив, що він не розуміє, до кого він говорить. До інтригантів, що зібралися тут судити його? Яким правом ці пристосуванці, кар’єристи, кон’юнктурники і графомани мають право говорити на культурно-мистецькому фронті в охороні інтересів пролетаріату! Не зважаючи на заувагу члена президії Микитенка, що, мовляв, Курбас ображає присутніх, він не зупинився й зазначив, що тут він говорить останній раз. Давши надзвичайно дотепні, повні глибокого сарказму характеристики членам президії, Курбас поставив питання, яким правом так засуджують його діяльність в українському театрі? (Й. Гірняк, “З хроніки останніх днів “Березоля”, Сучасність, листопад 1979 р., стор. 57-58.

В цей момент, як свідчить Гірняк, піднявся Хвиля і почав читати постанову Ради Народніх Комісарів та НКО про відсторонення Олександра Степановича Курбаса від обов’язків мистецького керівника “Березолю” і призначення на його місце Мар’яна Крушельницького та адміністративного директора Олексу Лазоришака. “Курбас покинув зал” – продовжує Гірняк – “Я вийшов услід за ним. Коли він почув у коридорі мої кроки – побачивши мене, гукнув: Йосипе, привітай мене. – З чим? – питаю. – А з тим, що я останній раз в цьому крематорії! Ми зійшли у вестибюль НКО, зняли з вішалки свій верхній одяг і вийшли на вулицю. Під подувом холодного повітря Курбас став освідомлювати те все, що тільки трапилось. – Ну що ж, тепер треба мене заарештувати?! А й здорово Постишев розправився зі мною” (Й. Гірняк, Спомини, вид. Сучасність, Нью-Йорк, 1982, стор. 368. Наступного дня режисер Борис Балабан оповів Гірнякові, що після демонстративного виходу Курбаса з залу там запанувало кількахвилинне розгублення. Розгарячковані противники замовкли. Аж тут Хвиля, доволі розгублено, став вітати Мар’яна Крушельницького з призначенням на таке відповідальне становище. (Й. Гірняк, З хроніки останніх днів “Березоля”, Сучасність, листопад 1979 р., стор. 58).

І в стенограмі видрукованої в “Сучасності”, і в збірникові “Лесь Курбас, філософія театру” не подано кінця, лишилася недомовленість. За стенограмою, друкованою в “Сучасності” 1979 р. була стаття Й. Гірняка “З хроніки останніх днів “Березоля”. 1982 р. вийшли окремою книжкою “Спомини” Й. Гірняка. Обидві подають кінець події “суду” над Курбасом 5 жовтня 1933 р. Вони, напевно, є в бібліотеках України. Чи упорядники книжки “Лесь Курбас, філософія театру” не мали доступу до них? Як довго ще буде тривати недомовлення? Час вже настав сказати правду. Треба сподіватися, що недомовленість про останні події “суду” над Курбасом скінчаться, коли будуть опубліковані спогади другого учасника вечора 5 жовтня 1933 р., а саме відомого актора “Берозолю” Романа Черкашина. Доводиться дивуватися, що вони ще й досі не вийшли.

В сучасну пору складного переходу до нового укладу життя в Україні в опозиції до наполегливої білорусифікації молоде покоління наполегливо шукає в недалекій українській історії героїчних індивідуальностей. Великий успіх фільмів про О. Ольжича та Р. Шухевича є чудовим підтвердженням тому. Такою героїчною постаттю в українській історії був і Лесь Курбас. Він не “збивав театр на позицію українського націоналізму”, як говорять фальсифіковані документи, якими довірливо користуються деякі сучасники, а він йшов дорогою включення українського національного театрального мистецтва в коло сучасного світового театру. Він свідомо йшов дорогою на ешафот і демонстративно вийшов з залу “суду” над ним 5 жовтня 1933 р. Постишев та його сателіти припинили його діяльність в Україні, але “не поставили його на коліна”.