С. Ярмусь

Присягаю Всемогучому Богові перед Його святою Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоровя, скрізь і повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину Україну.

Свідомий великої відповідальности присягаю як воїн Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно й беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати, амінь.

Наведений текст це урочиста присяга воїнів Першої дивізії Укра-їнської Національної Армії, яка ставала до боротьби виключно проти Червоної Армії збройних сил світового марксизму-комунізму. Хто проходив всю динаміку здійснення цієї присяги, не забуде її духової сили ніколи!

Наведену присягу приймали українські воїни: православні, греко-католики і протестанти; тоді всі були пройняті однією ідеєю, духом побратимства. А сама ця присяга, як у ній сказано, зобовязувала скрізь і повсякчас. Тому не дивно, чому о. Іов Скакальський, військовий капелан для православних, пізніше Архиєпископ, обходячи окопи на совєтському фронти на Пасху 1945 року, причащав не тільки православних, але й греко-католиків. В обличчі смерті, в окопах, це самозрозуміла, навіть великодушна справа. Вона також не забувається ніколи. Віримо, що вона діяла й у випадку о. Іова Скакальського. І з якою повагою говорить про це католик, хорунжий, згодом лікар, Роман Бучок! Він був у тих окопах...

Військова присяга обовязує. Її відчувається і вона позначується на діяльності ветеранів далеко після воєнних дій. Ось Андрій Боляновський, автор документальної книги Дивізія Галичина, Історія (Львів, 2000) на стор. 385-387, із здивованням констатує подиву гідний вплив дивізійників на життя української діаспори у різних: національному, політичному, науковому, навіть у духовому аспектах. Чи не слід добачувати в цьому силу їхнього усвідомлення присяги служити Україні й українцям скрізь і повсякчас? Крім того, треба знати, що дивізійники це свідома еліта українського народу. Бо, наприклад, в Ріміні серед 9,000 полонених було 1,100 самих студентів. Але там була також інша інтелігенція: учителі, адвокати, лікарі, актори, професори, один професор астрономії, пізніше, ди-візійники могли, і дійсно робили й продовжують робити багато.

Про розміри діяльності самої Вінніпезької Станиці свідчить монументальна книга Пропамятний збірник - Матеріяли про діяльність Братства колишніх вояків 1-ої дивізії Української Національної Армії, Станиця Він-ніпег 1951-1996. Це багатий довідник документального значення книга великого формату, 475 сторінок. Велика справа і велика праця. Але була й інша видавнича діяльність та громадська й культурно-освітня праця, як виступи проти очорнення доброго імені українського воїна й українців взагалі. Того було багато. Члени Вінніпезької Станиці проявили не абияку активність з приводу праці т.зв. Комісії Дешена 1985 року, проти очорнення Української дивізії з нагоди відвідин Вінніпегу активіста Сол Літмана 1997 року. То була свідома наклепницька акція, про-ти якої в українській комуністичній аудиторії Храм праці виступали д-р Роман Бучок, о. Степан Ярмусь, а також громадський діяч Володимир Климків. Це були сміливі виступи, категоричні. Крім того, рік раніше, мені самому довелося виступити в обороні чести українців на Військовому Конгресі, що відбувся в Домі Спілки Українського Офіцера в Києві 1996 p. Там йшлося пре виступ одного члена Президії представника Московської Патріархії. В лаві тієї Президії був і я. Там не можна було збути мовчанкою зневаги українського імени. Я зареагував. І вдячних оплесків учасників Конгресу не забуду ніколи.

А там, в Україні, залишається ще так багато праці і то саме в ділі очищення української душі від такого явища, як, психоз Відчизнаної війни. Питаємо, чия це війна, що вона несла, що дала Україні? Масові арешти, ув’язнення української молоді, заслання, розстріли, розпуку, моги-ли... Згаданий уже Андрій Боляновський констатує, що в перші десятиліття після цієї Відчизнаної війни в Західній Україні майже не залишилося чоловіків, які народилися в роках 1920-1925.

Доводиться ще питати, доки Україна буде толерувати тіні пам’ятників Леніну, всяким Ватутінам... Памятник маршалу Ватутіну стоїть майже перед входом до будинку Верховної Ради. Ватутін загинув від поранення в бою з відділом УПА на Кременеччині.

Тяжка іронія. Коли ми позбудемося її, хто очистить нас від неї? Так. Військова присяга і поклик до оборони чести українця обовязують нас скрізь і повсякчас. В даному випадку, в нас, ця вояцька чеснота проявилася в формі відзначення 50-річчя Станиці Братства колишніх вояків 1-ої УД Української Національної Армії в Вінніпезі. Відзначення це відбу-лося в неділю 10 лютого. В цей день, після співаної Служби Божої в церкві Св.Андрея, о. парох митрат Ярослав Головатий відслужив панахиду за померших членів Станиці, а о. С.Ярмусь, вийшовши на середину церкви, урочисто відчитав їхні імена і прізвища. Список померших 68 осіб. Пана-хиду співав хор під проводом Василя Матвіїва. На закінчення О. Ярослав запросив о. С. Ярмуся, хоч і не одягненого в літургічну одежу, виконати священичий виклик на співання заупокійної пісні Вічна память. Ця похоронно-поминальна відправа викликала незвичайне молитовне піднесення, дух і сила якого позначилися й на дальшій ювілейній програмі, яка про-довжувалася в парафіяльній авдиторії.

Голова Станиці, побратим Михайло Романюк, відкрив святкову програму словами співця Українських Січових Стрільців Романа Купчинського, що були написані ще в 30-их роках і які так правдиво віддзеркалюють наш ювілей:

Як ми закінчили бій за волю,

Розсіялись по світі, як по полю,

А дехто вже і в гріб зійшов.

Та товариство не пропаще,

Коли як бачу в нас живе ще

Вояцька приязнь і любов.

Сцена авдиторії була ознаменована національним і державним прапорами, хоругвою Станиці та портретами Головного Командира 1-ої УД УНА генерал полковника Павла Шандрука і генерал поручника Михайла Крата. Члени-учас-ники святкового відзначення були в своїх одностроях, чимало вийшли з військовими відзначеннями. На ці святкування були запрошені ветерани УПА.

Святковий обід, спонсорований Станицею, був приготований старанням пань ЛУКЖ при парафії св.Андрея, а ювілейну доповідь виголосив побратим хорунжий Юрій Гнатюк. Його доповідь була змістовна і охоплююча.

Після доповіді, господар покликав побратима д-ра Романа Романовича виконати функцію вручення медалів. Золотим Хрестом Головної Управи Братст-ва за особливі заслуги були нагороджені: капелан о.митрат Ярослав Голова-тий, о.д-р Степан Ярмусь та побратими: Ярослав Щур і Богдан Чемеринський. При цьому варто згадати, що членами Вінніпезької Станиці Братства є три старшини в ранзі хорунжого: проф. Михайло Тарнавецький (він недужий), д-р Роман Бучок і маестро Юрій Гнатюк. Свого часу всі вони були нагороджені Верховною Управою Спілки Офіцерів України орденом Офіцерський Хрест з Мечами.

В художній частині програми побратим Ярослав Щур виконав три стрі-лецькі пісні, святкова громада відспівала гимн Ще не вмерла Україна і вся програма як починалася, так і закінчилася молитвою.