В. Верига

Людмила Маленко, Азовське Козацьке військо, Запоріжжя: Запорізький державний університет, 2000, 513 сторінок.

З усіх наукових ділянок в Україні найбільш не так занедбаною, але таки спотвореною є історія.Тут дуже багато чорних, а ще більше білих плям, до яких треба зачислити в першу чергу перекручування та фальшування історичних фактів. Тут чи не найкращим прикладом може послужити т.зв. приєднання чи возз’єднання України з Росією за гетьмана Богдана Хмельницького. Взагалі російська історична термінологія вимагає окремого словника, щоб її належно зрозуміти, бо там дуже часто завоювання називається добровільним приєднанням, а поневолення визволенням і т.п. Проте, позбувшись напрямних Комуністичної партії, старші і молоді адепти історії рідного народу роблять свої власні досліди і доходять до висновків, що Москва жодних договорів та обіцянок не дотримувалася. Одним із доказів цього може послужити історія Азовського Козацького війська (1828-1866), яку опрацювала Людмила Маленко.

Книга великого фомату і складається із двох частин: перша виклад історії Азовського козацтва на 162 сторінках; друга оригінальні документи з історії війська (350 сторінок), зібрані в архівах Москви, Кубані, Одеси, Києва і Запоріжжя. Значна частина з них друкується вперше. Крім того є дві кольорові карти поселень азовців і 8 кольорових вкладок.

Азовське Козацьке військо це частина запорожців, які після зруйнування Січі в 1775 р. подалися за Дунай. Там вони втішалися широкою автономією, але мусіли виконувати військову службу для султана. Але це було сіллю в оці російського уряду, який проводив агітацію за поверенення під російського царя. Використання козацтва на придушення визвольних рухів християнського населення викликало протест серед задунайців. Царська агітація за повернення й обіцянки влаштування переселенців знаходила підтримку серед задунайців, а зокрема серед молодшого покоління, де традиції Нової Січі та звичаї поступово занепадали. Молодше покоління робилися більш податливим на пропаганду за повернення. За це діло взявся козак Йосиф Гладкий, який досягнув звання кошового отамана і в половині травня 1828 р. із 800 козаками, потаємно від загалу козацького населення, що тоді нараховувало бизько 15.000 осіб, покинув турецький фронт і перейшов на царську службу. Переважна частина задунайського населення залишилася на поталу турків, які вирізали багато залишенців. Цей необдуманий вчинок, каже авторка, фактично поклав край існуванню Задунайської Січі (стор. 35).

Протягом чотирьох років російський уряд не міг придумати якоїсь назви для цих задунайців, що повернулися. Щойно в травні 1832 р. вони отримали офіційну назву Азовське Козацьке військо й були поселені на північному березі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Але автономії, такої, як козаки мали за Дунаєм, вони від царя не отримали. Уряд не довіряв колишнім втікачам й тому одразу встановив контроль над Азовським козацьким формуванням - у військо були направлені для зайняття посад на внутрішньому управлінні армійські офіцери. Їм наказувалося наглядати не тільки за правильним ходом справ у військовій канцелярії, а й ретельно сте-жити за настроями козаків та цивільного населення, що проживало в межах війська (стор. 144).

Тут вони не були надто щасливі і хотіли перейти на Кубань, але уряд мав свої плани і не поспішав задовільнити прохання задунайців. Тут вони затрималися на цілих 30 років й розвинули сільське господарство. До них долучено ще й інших поселенців і за цей час населення збільшилося у п’ять разів, і тому було неоднорідним за своїм походженням, хоча основу становило населення Задунайської Січі. Прохання про переселення на Кубань здійснено за царським указом від 10 травня 1862 року, задунайців переселено у західну частину Кав-казького хребта, хоча козаки хотіли поселитися на урожайних землях Кубані. Проте і ця частина у скорому часі була ліквідована, а козацьке населення було переведене до цивільних відомств: рядових козаків зараховано до державних селян, а офіцерів до дворянства. Так перестало існувати одне з останніх козацьких військ на території України (стор. 146). Головне значення Азовського Козацького війська було в тому, що воно продовжувало козацьку традицію майже на ціле століття.

В 1865 р. окремим указом Азовське Козацьке військо скасовано повністю. Частину козацьких сімей переведено в 1863 році на Кубань, а частина залишилася у Приазовї. Найбільше із того скористав сам Йосиф Гладкий, який отримав ранг генерал-майора, маєтки i гербове дворянство. Але думка про Йосифа Гладкого неоднозначна; для одних він герой, для інших він безвідповідальний кар'єрист, який, розбагатівши, змінив своє ставлення до козаків. Він зрадливо намовив частину козаків, зокрема молодших, до переходу на службу російському царю, не порадившись з іншими, чим спричинив турецький погром на Задунайській Січі, яка фактично перестала тоді iснувати.

Другу частину праці, стор. 163-513, тобто 340 сторінок, становлять документи під назвою Джерела з історії Азовського Козацького війська, і значна частина з них друкується вперше. Іншими словами, є чимало документів, готових до дальшого дослідження козацького минулого. Заголовки поодиноких документів подані в ук-раїнській мові, але текст в оригінальній, російській.

Праця написана цікаво, на жаль, видана дуже малим тиражем 200 примірників. Але беручи до уваги те, що авторка планує опублікувати друге видання, розширене й доповнене, хочемо ві-рити, що воно вийде більшим тиражем, ніж перше видання.

Авторці й видавництву належиться окреме признання не тільки за те, що видали нову працю з історії козаччини, але і за іменний та географічний покажчики, які становлять дуже важливу частину для дослідників даної теми і доби. Крім висловів признання, бажаємо авторці успіху в її дальших дослідах української козацької минувшини.