Яна Палковська
Суть справи, про яку піде мова нижче проста і водночас несподівана: селяни, отримавши землю і вже певний час нею покористувавшись, тепер хочуть розпоряджатися нею за власним розсудом.
Здавалося б, які проблеми? Все на поверхні: хочеш розпоряджатися – розпоряджайся! Про це прямо сказано в усіх нормативних документах, починаючи з відомого указу Президента України і закінчуючи усіма наступними уточненнями і роз’ясненням.
А незвичність у тому, що далеко не всі, хто брав землю в оренду, очікували, що селяни, отримавши споконвічно жаданий персональний пай, через деякий час раптом ухопиться за нього обома руками: “Мій! І нікому не віддам!” Своя думка була і орендарів: “нарізаний” на карті-ватмані акуратний персональний клаптик так і буде залишатися для селянина звичайнісінькою формальністю: є – нехай собі буде, – їсти не просить. Певний час існувала навіть така собі примітивна сільгоспідеологія: “Нехай селянин радується, що держава йому пай вручила! То працював на колгоспний кошик, нічого не отримуючи, а тут тільки за те, що в тебе папірець на землю, – і зерно, і цукор, і олію дають. Чого ще?!” Але все це було вчора. Сьогодні нова хвиля гойднулася: селянин, порадівши спочатку, здавалося б, дармовому зерну та олії, а фактично – це його труд, тепер почав микитити: земля – моя! Кому ж із орендарів здавати свої паї краще?
Особливо гостро постало таке питання в селах, де є декілька орендарів.
Не будемо їх розмежовувати на хороших і навпаки, – всі вони тільки-тільки вбиваються у ринкові колодочки. Але село – не місто. Кум-кума – в одного господаря, брат-сват – в іншого. Зібравшись разом – діляться враженнями: “У нас – отак!” – А у нас – отак!” І вже визріває загальна думка: “В отого краще…” І хочеш не хочеш, а селянин тут же тягнеться до того, де, з його точки зору, краще. Але як бути, коли документи на користування землею – в одного господаря, а селянинові так нестерпно хочеться до іншого.
Саме така ситуація в Орлівщині що на Дніпропетровщині: люди “від Баландіна” потягнуться до “Сухого”.
Пояснення прості: “В Сухого надійніша! Наш, орлівський. Не дурить!” “Людина грамотна. Працював на високих керівних посадах. Тому знає, що і як”. “Закони читає і шанує”. “Спочатку він щось робить, а вже потом інші за ним підтягуються. Солому – на! Тонну зерна – на! Цукор-борошно – на! Інші продукти – також. І в нього не треба виривати з горла, підійшов час – віддав!” Зарплату своїм людям платить. Тому й хочемо до нього”.
Не треба сміятись над цими людьми, мовляв, цукром поманили – і вже, як шовкові! Жили б заможньо – і не глянули б на ту машину. А те, що шукають для себе “доброго власника”, то це дуже часто не просто скруто – без виході. І вірять, щиро: “Ось на цей раз!”
Тому й колотяться. Від зборів, від надії – до розчарування…
Колотяться ще з тих часів, коли було тут колгоспне управління. Збори завжди – як вулик! Часом – суцільний крик! Так було, коли в переповненому холодом і людьми клубі знімали одного голову правління і ледь не на руках вносили іншого: “Ось уже із цим – гори звернемо!”
Звернули. Тільки не гори – шию. Тепер клянуть його на всі заставки: “Це з його ініціативи утворилося нове товариство. І це він запросив до нас трьох дніпропетровських інвесторів, які сьогодні видихлися, а бал у всьому править відомий на Новомосковщині “овен”. А бунтуємось тому, що попалися під каблук!”
Ясність вніс пенсіонер Василь Іванович Балагура, який відпрацював тут сорок років механізатором. “У нас, – розповів, – ще 1 червня 2000 року були збори, на яких ми дали згоду продати частину нашого спільного майна на суму 60 тисяч гривень. Треба було, – пояснює, – чимсь платить за сертифікати, а грошей у людей немає, от і прийняли таке рішення. Але, виявляється, є ще один документ, датований цим же числом, де сказано, що в цей же день начебто були ще одні збори, де ми дали згоду… на продаж всього майна. В тому числі, і кінно-спортивного комплексу. А ми такої згоди не давали. Фальсифікація!”
Без усяких делікатностей про це говорилося і в клубі. “Обдурили!” “Провели!” “Скрізь підроблені документи!”
Більш конкретно про це у прийнятому на сході зверненні до Президента України. “Пишемо з надією, що ви звернете увагу на сумнівні, з нашої точки зору, дії районних та обласних чиновників.
… 20 вересня 2001 року Новомосковський суддя Едуард Іванович Григоренко прийняв рішення, яким фактично залишить нас без майна. Так звані інвестори таємно викупили наш розпайований кінно-спортивний комплекс за 400 тисяч гривень з відстрочкою виплати на 20 років. І це тоді, коли на час розпалюваня ціна одного з кращих в Україні кінно-спортивних комплексів складала 2 млн. 990 тис. грн., а за оцінкою експертизи, здійсненої прокуратурою, складає 2 млн. 500 тис. грн.
Договір спільного користування майном жоден з пайовиків не підписував. Доручення на продаж майна і його передачу в оренду також ніхто не підписував…
Ось такий документ. Коментувати його можна по-різному. Аж до скептичного: “Ти дивись – господарі знайшлися!” Не можна тільки відмахнутися ось від чого: за нього голосували більше 130 чоловік. А це вже думка колективна і подобається вона комусь чи ні, її треба шанувати.
Є в цій історії ще один суттєвий нюанс: 81 пайовика “від Баландіна” відпустили “до Сухого”, інших (а тільки в залі було близько 150 чоловік) – ні…
“Ті добилися свого” – гримів зал. – Всього ж до Сухого передали землю 425 чоловік”.
Є й інша дивина: 160 чоловік попросилися і “до Баландіна”, і “до Сухого”… одночасно. І голова сільської ради В.С. Білий… зареєстрував і одні документи, й інші.
“Тепер я відповідач у суді!” – казав односельцям на сході. – Пішов вам назустріч!”
До речі, він один був присутній у цьому залі від усіх керівних кабінетів. А лаяли на зборах багатьох – і райдержадміністрацію (в персоналіях), і обласну адміністрацію, і прокуратуру, і суд, і нотаріуса (реєстрував же “подвійне громадянство” пайовиків), а от віддувався за всіх один Василь Свиридович… Він же говорив: “Претензій багато! І справедливих. Але ж нехай люди і на себе хоча б трохи критично глянули. Групу наших односельців повезли до Дніпропетровська. Поїхали! І підписали документи про те, що вони – одні з засновників нового товариства… Тепер у крик: “Ми не дивилися, що підписували!” Як же так – “не дивилися?! – запитує. – І тепер 61 відсоток всього – у господаря, а 39 – у них! Тепер невдоволені: майно продається!” Все в одному вузлику: біль, крик, власна нерозпорядливість… Як же бути?”
…Ми хочемо зберегти цілісність господарства, – сказано у прийнятому на сході зверненні до Президента України.
– Але не з тими, кого нам нав’язують, не з тими, хто вже створив свою збройну охорону, і вони вже показали свою силу, провокуючи серйозні зіткнення…
… Пане Президенте! Просимо вас доручити своїм чиновникам у центрі й на місцях розшукати наші, повні сліз і відчаю, різні скарги і звернення: чому ми на них не отримуємо відповіді?
… Ми впевнені, що закони і правда на нашому боці. Рано чи пізно чиновникам доведеться вирішувати проблему Орлівщини. Хоча, по суті, її немає, – її створено штучно.
… Якщо ми не отримаємо своєї землі і майна, то будемо вимушені застосувати акти громадянської непокори. Серед наших дій можливе пікетування судів, органів влади, перекриття дороги Москва-Сімферополь, блокування руху поїздів, ігнорування виборів до Верховної Ради тощо.
Сподіваємося на ваше розуміння.
Звернення прийнято на сході мітингу пайовиків Орлівщини 29 вересня 2001 року.
Копії надіслано: Верховній Раді (персонально Н. М. Вітренко); радіо “Свобода” (київська філія); комітету по боротьбі з корупцією Верховної Ради; Кабінету Міністрів України, редакції народної газети Дніпропетровщини “Зоря”.
“Чому у стільки інстанцій відразу? перепитували на зборах. – Якщо будемо писати в якусь одну, то звернення просто може не дійти!”
Колотнеча в Орлівщині досягла свого апогею. Не помічати її вже не можна. Як і інші речі. Ось про що повідав на зборах Богдан Степанович Нестор: “Ми вирішили свої паї зорати самі. Тільки в степ – а тут хлопці з воєнізованої охорони Баландіна: “Геть звідси!” – “Це ж моя земля!” – кажу. “Твоє біля твоєї хати! Нам Баландін гроші платить!”
Хоч ніякої колотнечі просто не повинно бути? Є власник землі. Господар! Він здає в оренду свою землю тому, хто на це погоджується. І вибирає власник. Це його законне право. Що незрозумілого?
За матеріалами дніпропетровської газети “Зоря”