До 80-ліття з дня народження
 

Петро Сорока,

член Національної Спілки Письменників України,

доцент Тернопільського

Державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка

Павло Пундій народився 14 квітня 1922 року в селі Косові на Галичині.

Рід Пундіїв має давній і славний козацький корінь. Перший, про кого збереглися родинні спогади, був простий селянин Йосиф, що прийшов у село після польського листопадового повстання 1830 року. Тут він одружився, виховав з дружиною двох синів, один з яких 1890 року виїхав до Канади, а другий Григорій Пундій залишився на рідній землі й успішно господарював у Косові. Син Григорія Йосиф, батько ювіляра, став заможним господарем, однак з приходом визволителів втратив усе надбане важкою працею добро.

Після закінчення сільської школи Павло Пундій в тринадцятирічному віці стає учнем Чортківської гімназії, а у 1938 році учнем Станіславівської державної гімназії, але навчання перериває прихід більшовиків. За тяжких часів німецької окупації у двадцятирічному віці він розпочинає медичні студії у Львові, бо відчуває потяг до професії лікаря. До приходу радянської армії йому щастить скласти останні іспити і нелегально виїхати з міста. Після численних поневірянь він опиняється спершу в Німеччині, де продовжує медичні студії, а відтак переїжджає у США. Складними були ці перші роки становлення і утвердження на чужій землі, багато різних випробувань і труднощів випало на його долю. Але на той час Павло Пундій уже повязав свою долю з коханою дівчиною Дарією Склепович, дочкою священика із села Замочка, що біля Жовкви, і вони всіляко підтримували одне одного. Невдовзі появилися й діти Осип, Андрій і Христя, поступово влаштовувався побут. Авторитет лікаря Пундія незмінно зростав, він брав активну участь в громадсько-суспільному житті українських емігрантів, зокрема лікарського товариства УЛТПА. З перебігом часу він став членом Головної Управи УЛТПА, архіваром і директором його бібліотеки, а також членом редакційної колегії Лікарського вісника, дійсним членом НТШ.

Крім професійної лікарської діяльности, яка, зрозуміло, забирала чимало часу, фізичних та моральних сил, д-р Пундій вірою і правдою служив українській громаді. Не випадково його називають дослід-ником і хранителем української медицини. Протягом десятиліть невтомної праці він зібрав, упорядкував і видав 16 томів Українського Медичного Архіву, що стало неоціненним внеском у розвиток рідної науки. Якщо спробувати осмислити і обняти внутрішнім зором усе, що зробив цей невтомний чоловік, то відразу ж охоплює почуття щирого подиву і захоплення. Українська наука і культура завжди трималися завдяки таким невтомним і незламним трудівникам. Незважаючи на те, що ми не мали своєї держави і нікому було дбати про престиж української науки в світі, знаходилися одержимі натури, які працювали всупереч усім життєвим обставинам і упередженій суспільній опінії. Д-р Павло Пундій з такого вибраного числа людей.

Завдяки П. Пундієві ми маємо сьогодні розгорнуті біографії і зібрані матеріали та наукові праці багатьох українських вчених-медиків, зокрема Євгена Озаркевича, Маркіяна Пан-чишина, Юліана Мовчана, Романа Осінчука, Юрія Липи, Василя Плюща, Софії Парфенович, Бориса Филипчака, Семена Кочія, Павла Джуля та інших. Все це імена світового рівня, що прославили Україну в інших землях, забезпечили високий престиж її науки.

Багато років життя віддав П. Пундій ще одному вагомому виданню двотомнику Лікарський збірник, що містить енциклопедичні довідки про всіх лікарів української діаспори та їх діяльність для рідного краю.

Цікаві факти, що їх наводить упорядник: 50 лікарів стали жертвами тоталітарної комуністичної системи, 44 отримали звання професора, першою жінкою-лікарем в австро-угорській монархії стала Софія Окуневська-Морачевська.

Протягом активного творчого життя д-р П. Пундій займався видавничою, просвітницькою, нау-ковою і меценатською діяльністю. На сьогодні бібліографія його наукових та популярних публікацій налічує кілька сотень позицій, з них понад 200 біографічних нарисів про українських лікарів у діаспорі, що були надруковані здебільшого в Лікарському віснику та провідних українських часописах.

Вивчаючи і висвітлюючи історію українського лікарського руху в еміґрації, д-р П. Пундій добре усвідомлював, що такий рух може бути дієвим і плідним тільки за умови монолітного згуртування, створення професійних і широко-масштабних організацій. Тому завжди найпильнішу увагу приділяв висвітленню діяльности таких товариств, обєднань і організацій. А їх на еміґрації виникло чимало, досить назвати хоча б Спілку Українських Лікарів, Світову Феде-рацію Українських Лікарських Товариств, Українське Лікарське Товариство, Медичну Громаду... Цей перелік, безумовно, можна продовжити.

Д-р П. Пундій ніколи не жив тільки власними куцими інтересами, не звужував свого існування до тісного світику сімейного побуту, а щиро і самовіддано проймався інтересами цілої спільноти, віддавав своє серце служінню загальній справі. Це передусім тому, що він з такого роду людей, для яких власні інтереси стоять нижче громадських, а весь його життєвий шлях це історія жертовного служіння ідеалам Добра і Правди. Щe на зорі юности, усвідомивши себе українцем, він все робив для того, щоб піднести престиж українського вченого у світі. Це було тим більш необхідно, що шовіністичні сили всіма засобами впливу намагалися створити у пересічного західного громадянина враження, що українці це лише мала частка великого російського народу, до того ж з комплексом антисемітизму і меншовартости. Україна, по суті, була викреслена з культурного і наукового життя світу. Але саме завдяки титанічним зусиллям таких сподвижників як П. Пундій ненастанно відновлюється історична справедливість.

Знаючи зблизька П. Пундія багато років, не можу не сказати про нього як про людину. Він не тільки винятково чуйний до інших, а завжди чужі проблеми і клопоти приймає до серця як власні. Його душа випромінює якесь особливо ніжне і сяйливе світло, що зігріває співрозмовника, спонукає до щирости й одвертости. Якби спро- бувати виділити головну рису його характеру, то це, безперечно, доброта. А ще понад усе він любить рідну землю, лине до неї, думками й почуттями, живе для неї і все, що робить, спрямоване для її доброї слави і розквіту. Саме таких людей називають сіллю землі, на таких людях вона тримається одвіку і буде триматися, допоки Господь оберігає нашу землю своїми долонями.