Світлана Кузьменко
Д-р Володимир Жила за свою багатогранну діяльність в українській діаспорі заслужив у ній на особливе місце. Він науковець, журналіст, культурно-освітній діяч, до свого виходу на пенсію був понад 20 років професором германо-слов’янського відділу й керівником його слов’янської секції у Тексаському університеті.
Як науковець автор багатьох наукових розвідок і досліджень на літературній ниві української і чужомовної літератури на теми, починаючи від наших клaсиків Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Вишенського, Івана Котляревського, Лесі Українки й ін., аж до сучасних чи більш-менш су-часних письменників Докії Гуменної, Тодося Осьмачки (праці про його переклади Генріх IV та Макбет Шекспіра), Яра Славутича, Ганни Черінь, Олекси Гай-Головка, Миколи Понеділка, Дмитра Нитченка, Микити Мандрики й багатьох інших.
Володимир Жила писав про багатьох письменників, коли вони ще не мали великого творчого доробку, й так своїми більшими й меншими статтями про них та рецензіями на їхні перші книжки давав їм моральну підтримку для їхньої дальшої творчої праці. Писав Володимир Жила й про образотворчих митців, на історичну, релігійну, культурно-громадську тематику. В самій лише газеті Свобода, як подає ця газета з приводу 80-ліття його народ-ження (за 25 червня 1999 року), було вміщено понад 200 статей, есе, рецензій та інших відгуків на культурні події в діaспорі, автором яких він був. А вони ж появлялися і в іншій пресі україномовній та іншомовній. Як-от, у журналах Нові дні, Вісті комбатанта, “Жіночий Світ”, Нотатки з мистецтва й ін., у часописах “Шлях Перемоги”, “Визвольний Шлях”, “Народна Воля”, “Новий Шлях” й ін., календарях-альманахах, які щорічно виходять при часописах. Появлялися вони й у інших збірних виданнях.
Про Володимира Жилу писали літературознавці, письменники й інші автори, а між ними Яр Славутич, Ігор Качуровський, Остап Тарнавський, Володимир Барагура, Василь Ящун, поетеси й письменниці Ганна Черінь, Ірина Дибко-Филипчак, мистецвознавець Юрій Мошинський і багато інших. Знаний дослідник творчости і діяльности письменників і діячів української діаспори Петро Сорока, який живе в Україні й видав про них чимало книжок, написав книжку й про Володимира Жилу Володимир Жила: життя і творчість, що вийшла друком у вид-ві Лілея (Тернопіль-Збараж, 1999 р.), в якій подав багато деталей, звязаних з життям, творчістю і культурно-громадською діяльністю Володимира Жили, та багато своїх коментарів.
На науковій ниві в англомовному й іншомовному світах Володимир Жила є автором книг німецькою і англійською мовами, як-от: Йоганн Вольфганґ Ґете в українській літературі (Мюнхен, 1989), Український Католицький Екзархат (Мюн-хен, 1989). Він автор перекладу книги з польської на англійську мову відомого славіста Івана Зілінського Фонетичний опис української мови, який здійснив з науковцем Венделем Ейкоком (Кембрідж, США, 1979), брав участь у багатьох міжнародних конгресах, на яких виступав зі своїми доповідями.
Особливої уваги заслуговує праця Володимира Жили для організації конференцій (симпо-зіумів) порівняльного літературознавства в Тексаському університеті. Перша така конференція, що її організував Володимир Жила на доручення президента університету, відбулася 22-24 квітня 1968 року, на якій були прочитані доповіді на кілька літературних тем.
Вона викликала велике зацікавлення серед професорів не тільки свого, але й інших університетів. І тоді на прохання президента цього учбового закладу Володимир Жила організував 9 наступних конференцій. Вони були на теми: Джеймс Джойс: його місце в світовій літературі, Від сюрреалізму до абсурду, Франц Кафка: його місце в світовій літературі, стаття Ернест Гемінґвей в українській літературі (модерна американська публіцистика), Вільям Фолкнер: переважаючі істини та світова література, Джозеф Конрад і світова публіцистика, Літературне оточення Камю, Етнічні літератури від 1776 року; багатоголосся Америки. На цій конференції прочитав свою доповідь під заголовком Ук-раїнська література в Сполучених Штатах: тенденції, впливи й здобутки проф. Дмитро Штогрин. Десята конференція відбулася під назвою Іберо-американська література в порівняльній перспективі.
Після кожної конференції університет опубліковував та видавав окремими виданнями Записки (proceedings) даної конференції і розповсюджував їх по інших університетах. Якусь кількість із них надсилалося і в Україну. Записки 11-ої конференції були присвячені проф. Во-лодимирові Жилі в подяку за організування перших десяти конференцій з порівняльного літературознавства в Тексаському університеті, що продовжувалися й далі та додавали прес-тижности університетові.
Володимир Жила був керівником Ресорту культури і науки уряду УНР в екзилі й час від часу за його підписом на перших сторінках діaспорної преси можна було прочитати різні звернення й повідомлення від Ресорту.
На основі життєпису Володимира Жили в збірнику Збаражчина, прис-вяченому цій частині України, де Володимир Жила народився, та статей авторів в іншій пресі, які про нього писали, не може не скластися враження, що Володимир Жила є дуже енергійною, талановитою, з позитивною настановою до життя, іншими словами життєствердною людиною і великим українським патріотом, а також дуже добрим організатором, співпрацівником, справжнім українцем-соборником та доброю людиною. Риси характеру Володимира Жили як українського патріота, справжнього українця-соборника й доброї людини, можливо, найвимовніше висвітлив відомий український поет Іван Савич у своїх зворушливих спогадах, що були надруковані в журналі “Нові дні” (липень-серпень, 1996) та газеті Літературна Україна (ч. 26, 1 липня 1999). Із цих спогадів довідуємося, що в Другу світову війну Іван Савич і Володимир Жила були в Червоній армії, обидва потрапили в німецький полон, у Німеччині їх приділили до двох інших таборів полонених. Одного до того, де приміщували полонених, що походили із Західної України, а другого зі Східної. Тут, мабуть, краще дати слово самому Іванові Савичу через уривки з його вище згаданих спогадів: Так Володимир Жила як західняк опинився у так званому Фрайлагері, тобто вільному таборі недалеко Берліна. Щоправда, і тут табірна територія була задротована, але мешканці мали папірець, з яким можна було і в Берлін поїхати. Автор спогаду пи-ше, що він потрапив у табір приречених, призначений на знищення, коли вже робоча сила німцям не буде потрібна. Через збіг обставин потрапив на очі Воло-димирові Жилі вірш Івана Савича, присвячений Києву, який йому сподобався, і він вирішив врятувати поета. Володимир Жила, що вже був у той час редактором журналів Україна і Вояцька слава, домігся, щоб Іван Савич був переведений із табору приречених до Фрайлагера і став працювати коректором у цих журналах. Далі Іван Савич пише у спогаді, що з каторжних полоненських таборів були звільнені поети Петро Кізко, Петро Журба, Павло Коваль. Взагалі, зауважує Іван Савич, Володимир Жила мав органічну потребу комусь допомагати. Наприкінці 1944 р. він по-дружньому зустрів уже сформованих літераторів Яра Славутича, Михайла Ситника, Василя Чаплю-Чапленка, Дмитра Нитченка. Допоміг їм в адаптації і працевлаштуванні. Працелюбний, він видав низку книжок, а перелік його публікацій у періодиці зайняв би багато місця. По-синівському любить Володимир Іванович свою Україну. Та ця любов, як я переконався за час спілкування з ним, не мала присмаку національної зверх-ности. Він був націоналістом у найкращому розумінні цього слова.
Після закінчення війни Іван Савич повернувся в Україну. 31 травня 1948 року, зазначає він: Суд зліпив мені, як, до речі, і всім іншим полоненим, 25 літ ув’язнення, потрібно було робочу силу для освоєння шахт у заполярних басейнах. Він відбував свою кару в Інтинському таборі, де зустрів кілька в’язнів, що в Німеччині були вязнями того самого табору полонених, що й він, доки його не врятував звідти В. Жила.
Коли Україна стала незалежною, Іван Савич зустрів Володимира Жилу на сторінках журналу “Нові дні”. А коли вийшла з друку його книжка спогадів Інтинські тернії, Володимир Жила написав на неї рецензію, яка була надрукована в газеті Свобода. В журналі Нові дні Іван Савич закінчує свій спогад словами: Велике спасибі журналу (Нові дні С. К.) за несподівану зустріч. І доземний уклін дорогому колезі Володимиру Івановичу Жилі, якого не бачив цілих 52 роки. Хай будуть благословенні дні далекої нашої зустрічі у ті суворі роки. А в газеті Літературна Україна кінцеві слова його спогаду: Побажаймо ж Володимиру Івановичу ще довгих творчих років життя.
Як же ж можна не приєднатися до цього побажання? Що я і роблю.