Ярослав Стех

“Чом, чом, земле моя…”

Віра Лебедєва

Ця стаття написана у глибоких роздумах про долю рідної землі у тій ситуації, що сталася в результаті акції “Вісла”, здійсненої польським урядом у 1947 р.

І коли заїжджаю у рідну сторону, і коли далеко від рідної землі, безупинно думаю про неї. Ця земля навідує мене у снах, бо без рідної землі людина – немов пташка, вигнана із гнізда. Хтось залишає батьківщину по своїй волі, інших примушують це зробити. Ворог прогнав нас із рідної землі, а тоді скалічив її, позбавив хрестів і святинь, винищив цілі села і задумав так, щоб ця земля ніколи не повернулася до її споконвічних власників. Але сам Бог завершує великі діла, і ми мусимо мати надію і боротися за прихід того великого дня, коли народ наш повернеться до своїх коренів.

Але біда в тому, що зараз навіть національно свідома частина наших людей втратила віру в те, що повернення рідної землі вдасться досягнути на державному рівні. Ця безперспективність завдає нищівного удару і зводить нанівець усі добрі сподівання українців у Польщі. Водночас погляньмо, з якою завзятістю уже в наш час поляки боронять свої землі від “масового викупу чужинцями”, від колонізації, яке велике значення у їхній свідомості має спадщина землі. Пригадаймо, як емоційно, майже як клятву, виконують вони “Роту” М. Конопніцької: “Не лишим землі, звідки наш рід…” Це співається на рівні національного гімну. І з цього приводу можна і треба їм, як народові, висловити наше захоплення і повагу. Але при тому треба пригадати, що кожна особа має рівні права перед Богом і законом і однакові привілеї, гарантованої конституцією і тим же законом – без жодної дискримінації за расою чи національним походженням. У цивілізованих країнах не може бути подвійних законів, які б давали можливість обмежувати права одних громадян стосовно інших. Кожна людина має право на життя, свободу та особисту й національну безпеку, на недоторканість цих прав. А тому категорично заперечується конфіскація майна, у тому числі й землі, що є складовою частиною майна людини.

Із усього сказаного народжується питання, що ж буде із нашою землею, з якої нас 55 років тому насильно, за участю військової сили, прогнали? Депортація тривала тільки три місяці, розпочавшись 28 квітня 1947 р., але своєю ганебною, злочинною суттю зробила найглибшу ще рану в історії українсько-польських стосунків. Ще й зараз у Польщі мають велику силу агресивні ревізіоністські організації, так звані “кресов’яки” та інші, які абсолютно не зацікавлені, щоб відновити історичну справедливість. Не треба бути пророком, щоб передбачати майбутнє українців у Польщі – нам загрожує геноцид, поступова національна загибель. Начебто правові норми у Польщі забороняють зневагу, дискримінацію і принижування осіб іншої, тобто не польської національности, а насправді від 1947 року до нинішніх днів свобода для українців у цій країні обмежена. З’являються тут вуличні антиукраїнські надписи, за які ніхто не карає. У Перемишлі в польському костелі навіть на офіційному рівні зневажено герб України – Тризуб. Його поміщено на стіні костелу поруч із свастикою гітлерівської Німеччини як символ терору над польським народом.

Не може бути “вольносці без справедлівосці” – каже польське прислів’я. Однак цієї справедливости поки що немає. Бо не відмінено, не засуджено на державному рівні декрет від 27 липня 1949 року, який є одночасно актом дискримінації і на підставі якого українську землю взято у власність польською державою.

У 2001 р. за участю ГУ ОУП у Перемишлі засновано комітет, який створив програму “Повернення”, що повинна виробити механізм повернення депортованих внаслідок акції “Вісла” українців та їх нащадків. Однак цей комітет навряд чи зможе активно і результативно працювати без допомоги державних структур України. А в Україні тим часом на всіх рівнях влади залишається чимало комуністів – явних і прикованих –, які абсолютно не зацікавлені у вирішенні цих проблем.. Мовчать українські парламентарі, українські організації, українські засоби масової інформації. Чому ?! Чи не досить уже рабського мовчання, що триває 55 років?! І чи простять нам нашу байдужість закатовані під час акції “Вісла”? Адже хто може говорити, але мовчить, той свідомо чи несвідомо допомагає приховати цей страшний злочин.

Зрозуміймо, що переживаємо складний час Гамлетового “Бути чи не бути”? Пам’ятаймо, що акція “Вісла”, яка відбулася на Закерзонні, – це трагедія не лише українців у Польщі. Це трагедія загальнонаціональна, і забути про неї не сміє ніхто. Цю акцію спричинив польсько-більшовицький фашизм, а він не розпочався акцією “Вісла” і нею не завершився. Цей фашизм зародився ще перед епохою комунізму і вилився агресією наших войовничих сусідів на нашу землю. Нищилося все, що мало ознаку української культури, тероризувалося невинне українське населення. Ішлося про винародовлення нас усіх, і для цього були застосовані всі методи. І дивує те, що навіть протягом останнього десятиліття польське законодавство не прозріло і не осудило акції “Вісла”, більше того – подекуди навіть спеціяльно підтримуються антиукраїнські настрої.

Кращі представники польської інтелігенції засуджують ці ганебні злочини проти українського народу, але, на жаль, їх мало, щоб зрушити з мертвого місця правову машину.

Для того, щоб подолати усі непорозуміння між нашими народами, щоб збудувати по-справжньому братерські стосунки на засадах повного партнерства і справедливости, ми повинні нарешті знайти вихід із цього глухого історичного кута. Це наш священний обов’язок перед мільйонами жертв деспотизму, перед кращими представниками українського і польського народів, перед нашою Батьківщиною.

… Рідна земля наділена нам самим Богом, без неї не було б нам життя і без неї не було б народу. Загубити зв’язок із рідною землею, втратити потребу пройтися стежками свого дитинства, не думати про її волю – це значить, загубити те, що становить сутність людини, що підтримує її духовний зв’язок із Богом. І тому вона для нас є і повинна залишитися на віки святою, а святости зрікатись не годиться.