Яцек Куронь,

Варшава

Я народився і виховувався у Львові, там жив до 10 років. Колонада Цвинтаря Орлят постійно в мене перед очима: її було видно з різних точок міста, вона домінувала над ним. Звичайно, мене виховували на культі Львівських Орлят, що не заважало мені у ранньому дитинстві приятелювати з українцями. Нашумілий перед війною польсько-український конфлікт був у Львові живий. Війна його ще більше загострила. Чого нам тоді (як, зрештою, і зараз) бракувало – це усвідомлення того, що українці й поляки жили, живуть і житимуть на цих землях у спільній вітчизні. Власне, саме цей момент видається мені найважливішим для розуміння як взаємної ворожости, так і взаємної близькости.

Мій батько походив із Заглембя Домбровського, через що дивився на польсько-українські відносини наче ззовні. У нього народилася стихійна проукраїнськість, якої я не міг навчитися від родини з боку матері, що походила, власне, з цих теренів. А було й так, що чоловіки моїх тіток-учительок були українцями колишніми, бо, стаючи частиною польської інтелігенції, вони затирали своє українське коріння. Я мав вуйка, страшно проендецького, з яким досить часто сперечався щодо українських справ. І лише у дуже похилому віці він розповів мені, що ми належимо до тих gene rutenus, natione polonus (гени українські, національність польська). Він уперше зізнався, що є українцем. Цей факт також говорить про ситуацію з українцями на цих теренах.

Польща зрадила Україну

У той момент, коли у 1918 році відроджувалася Польща, Литва, Чехословаччина й коли могла відродитися Україна, ми не вміли між собою порозумітися, а відтак війна на кордонах була невідворотною. Це стало ніби страшним прологом поразки 1939 року.

Війна 1918 року за Львів мусила вибухнути: адже Львів, це можна сміливо казати, був серцем України. Саме там завдяки лібералізмові цісарської Австрії розвивалися українські незалежницькі інституції, зокрема наукового й громадського життя. Польські також з тієї ж причини. Наприклад, із польського боку існувало товариство Сокул, з українського Сокіл, у Львові було започатковано український Пласт і польське харцерство, існували з польського боку структури стрільців Пілсудського, а з українського Січових стрільців. Був польський університет, але було й Наукове товариство імени Тараса Шевченка, що фактично відігравало роль українського університету. Не можна було будувати незалежної України без Львова. Польщі було легше, бо ми мали ще й Краків, хоча Львів грав дуже важливу роль і був, у певному сенсі, серцем міжвоєнної Польщі значною мірою завдяки війні 1918 року.

Ту війну поляки мусили виграти. Не тільки тому, що, як каже Юрій Андрухович, вони були в себе, справді, місто було заселене здебільшого поляками, які його добре знали. Поляки перемогли також тому, що з польського боку участь у конфлікті брала добре оснащена й вишколена у Франції армія Галлера. Додам всупереч міжнародним домовленостям. Ця сформована на Заході армія не мала права брати участи у польсько-українських зіткненнях. Але взяла, й це визначило результат тої війни. Це була, як би на то не дивитися, чергова братовбивча війна, війна у родині і це був цвях у труну Речі Посполитої й України Але війна 1918 року мусила бути.

Потім українські війська Петлюри разом з Пілсудським взяли участь у війні з більшовиками. А підписуючи Ризький трактат, Польща зрадила ті війська та Україну. Варто теж памятати, що Пілсудський, підписуючи угоду з Петлюрою, визначив терени незалежної Укра-їни за Збручем. Він чекав там українського повстання, але воно не могло там початися організовані українські незалежницькі сили мали реальну підтримку тут, у Галичині. Звідси можна було починати національне відродження, тут воно, власне, й розпочалося але було антиполь-ським. Після Ризького трактату Пілсудський поїхав до інтернованих солдатів Петлюри й сказав їм: Панове українці, вибачте.

Не через цвинтар сваримося

А у Львові постав Цвинтар Орлят, і досі видається, що ми сперечаємося через нього Ми сперечаємося про щось зовсім інше! У Львові у зв’язку з братовбивчою польсько-українською війною встановлено монумент тріумфу польської зброї. Не під Варшавою, у пам’ять про битву за Варшаву, що визначила долю війни 1920 року й незалежности Польщі, а у Львові! А те, що сталося у 1939 році, на мою думку, було відповіддю на цю братовбивчу війну.

Лік взаємних кривд можна вести довго

Так сталося, що я є поляком. Так сталося, бо ним народився, це було мені дане Гадаю, що зможу сказати: якби того ліку не вести, то правдою є те, що кажуть українці. Україна ніколи Польщу незалежности не позбавляла, а Польща Україну - двічі напевно. Той другий раз був у 1918 році, коли внаслідок війни з Польщею впала Західно-Українська Народна Республіка. Українці кажуть, що тих випадків було більше, але, вважаю, два також чимало. Ризький трактат був, без сумніву, поділом України.

Увесь той крик, який піднявся зараз у мас-медіа, мовляв, не розуміємо, чому депутати Львівської міськради досі нам щось закидають у справі Цвинтаря Орлят, є інфантильним. Ані українцям, ні нам, полякам, не розходиться на тих написах. Маймо відвагу це сказати. Львівським депутатам не розходиться на тому, що там є слова незалежна Польща чи героїчно загинули. Ми знаємо, що причини інші. Адже зрозуміло, що у братовбивчій війні з двох боків люди загинули у героїчній боротьбі й що обидві сторони боролися за незалежність. Йдеться про те, що ми змушуємо українців сприйняти, що пантеон тріумфу польської зброї постане у місті, яке вони вважають серцем України, аби він нагадував їм про поразку 1918 року. У жодному місці Польщі, у жодному польському місті немає жодного пантеону тріумфу німецької, російської чи ще якоїсь зброї. Польща би на це не погодилася.

Польща каже – ні!

По обидва боки польсько-україн-ського кордону є польські й українські могили. І по обидва боки маємо страшні клопоти з увічненням памяті про померлих. Нагадаю кілька прикладів з польського боку, про які ніхто, пишучи й говорячи про Цвинтар Орлят, не згадує. Згадаймо, як важко, і то не на прикордонні, а в Каліші, Кракові відновлювалися памятники солдатам Петлюри - союзникам Пілсудського! У Каліші зроблено мало українці напевно хотіли б, аби було відновлено все, але принаймні частину з того, що потрібно, зроблено. Є, однак, міста, де роками проголошувані постулати завязли це Ланьцут, Вадовіци чи Стшалків тощо. У тих містах до війни існували цвинтарі, на яких було поховано від кількасот до кількох тисяч українських військових, часто генералів, молодших офіцерів, рядових солдатів, а також цивільних осіб. Там стояли пам’ятники. Зараз там знищені хрести й трава Нікого в Польщі не дивувало, що Рада охорони памяті домагається від Союзу українців, аби написи на пам’ятниках (не лише, як у нас прийнято вважати, воїнам УПА, а й цивільним українцям, що стали жертвами конфлікту 1944-1947 років) були двомовними. А у Львові це нас чомусь разить! У липні 2000 року було заплановано поховання останків солдатів УПА, ексгумованих поблизу Бірчі й Лішної. Українська сторона просила відкласти термін поховання на тиждень польська сторона не вважала за потрібне погодитися. І це після того, як останки з Лішної лежали у закладі судової медицини у Жешуві вісім років, з Бірчі два роки, бо не було згоди на поховання. У 1918 році у таборі в Вадовіцах утримували 15 тисяч інтернованих українців з Галичини. Близько 1,5 тисячі з них померли від хвороб, недоїдання, чи маємо там якийсь памятний знак? Є ще Ланьцут, де з відкритого у 1937 році українського пам’ятника в 1974 році знято напис про похованих там українців. Натомість зявилися слова про польських солдатів.

Стіна ненависти

Кожного разу (у всі ці справи я вникав, стаючи проти стіни нерозуміння й ненависти) місцева громада не хотіла погодитися на поховання солдатів УПА, героїчно полеглих у боротьбі за незалежність, - тільки тому, що це були українці, які героїчно загинули в боротьбі за незалежність України. Але це ще не все, згадаймо про дещо, як мені здається, значно гірше. У польському концентраційному таборі в Явожно у 1947-1949 роках було ув’язнено українців. Перед тим німців, потім неповнолітніх з польського неза-лежницького підпілля, але передусім українців. Більшість ув’язнених без вироків осіб лише підозрювали у співпраці або допомозі УПА, там було багато жінок, неповнолітніх, священиків. Із майже чотирьох тисяч ув’язнених загинула 161 особа. Ми, поляки доброї волі, разом з Союзом українців у Польщі вже 10 років боремося за призначення компенсацій (зокрема, на медичне обслуговування) колишнім вязням Явожна, сьогодні людям переважно похилого віку безрезультатно. Ще живуть 168 осіб з тих, хто був увязнений без вироку в тому таборі. І роками не можемо допроситися: чуємо офіційно чи неофіційно, що, може, це були воїни УПА, що їм не належиться!

Спільна вітчизна

А відтак не дивуймося, поляки! Говорімо прямо, що цей пантеон є для нас важливий, не говорімо про якісь написи й слова – це інфантилізм, принаймні з польського боку. Українців я розумію. Їм незручно, йдеться про велику політику, Польща є для України величезним політичним шансом на шляху до Європи. Вони хочуть і Польщу найменше вразити, й свою гордість зберегти.

Я не пропоную зруйнувати цей пантеон уже нічого не руйнуємо. Спробуймо зрозуміти одне одного. Спробуймо уявити собі, що такий пантеон стоїть у Перемишлі й він є увічненням перемоги української зброї! Якщо вже щось хочемо дописувати, то, можливо, польська сторона погодилася б дописати двома мовами: Героїчно загиблим у боротьбі за незалежну Польщу Укра-їну у братовбивчій війні. Ліпше не ставити пантеонів із будь-якого боку. Давайте увічнимо пам’ять про загиблих і замислимося над трагедією, замислимося над долями людей, що там живуть. Давайте усвідомимо, що це наша спільна вітчизна, по обидва боки так чи інакше встановленого кордону, спільна вітчизна поляків і українців. Для кожного з нас – це його вітчизна.

Яцек Куронь авторитетний польський політик та громадський діяч, один із лідерів легендарної Солідарности в часи її найбільшої популярности.