Сергій Білокінь

В українській історіографії, починаючи зі статті Шарого, нещасливий бій під станцією Крути обріс величезною літературою. Але навряд чи можна назвати інший епізод новітньої української історії, так слабко задокументований. Минає ювілей за ювілеєм, як у пресі на всі боки перекручуються ймення героїв (Кирик-Сірик-Пурік, Пипський-Пинський-Пінський, Ганкевич-Танкевич). Тим часом в архівосховищах сумирно лежать відповідні першоджерела, а на сторінках давньої преси розкидано численні публікації. Однією з останніх праць покійного Івана Ільєнка, сумлінного дослідника більшовицьких репресій, став збірник, присвячений Кругам, але навіть тут немає іменного покажчика, а відповідні персоналії! не опрацьовано.

У дуже неповному синодику жертв муравйовського погрому, надрукованому 1918 року в журналі “Малая Русь”, знаходимо нотатку: “Так, совершенно неізвестних імена ста шестидесяти восьми украінцев-гімназистов, участвовавших в боевом курене с.[оциалистов-]р.[еволюционеров] й вильном казацтве [...]”. На жаль, джерело своїх відомостей редакція журналу не подала. Це тим прикріше, що вже давно приспів час зайнятися персональним складом юнаків, хто бився під Крутами, а серед них – тих передусім, хто під Крутами загинув.

Заходжуючись коло цієї справи, пригадаймо, як ця військова частина сформувалася. На початку січня 1918 року в Києві відбулося віче українського студентства з новозаснованого Українського народного університету й університету св. Володимира. На цьому вічі було вирішено закласти студентський курінь січових стрільців під проводом сотника Федора Тимченка. Під загрозою бойкоту й виключення з української студентської корпорації до цього куреня мали вступити всі студенти-українці. Крім старших – студентів – записалось і багато середньошкільників, передусім учнів Другої української гімназії імени Кирило-Мефодіївського братства (із старших, сьомого й восьмого класів - майже всі учні), за ними -учні гідротехнічної школи та київської військової лікарської школи, на той час уже українізованої. З Києва всі вони вирушили на північ у понеділок 15 січня 1918 року.

Учасник бою, що чудом лишився живий і згодом виїхав до Львова, де помер 27 травня 1936 року, Ігор Лоський розповідав: “Якщо не помиляюсь, шостого (19) січня 1918 p. відбулись загальні збори учнів двох старших класів. Пошесть зборів охопила на ті часи київських гімназистів, і то були не перші збори, що їх бачив у своїх мурах старенький будинок Художньої школи на Сінній площі, де знайшла собі тимчасовий притулок гімназія. Але, мабуть, ні одні з тих зборів не проходили так однодушно. Головою обрано бл.пам. Павла Кольченка, учня 8-го класу, що встиг вже побувати на фронті під час Світової війни, і уважався тому найбільш досвідченим у військовому ділі. 3’ясувавши в коротких словах справу, Кольченко запропонував прийняти постанову, ідентичну з тою, яку прийняли на свойому вічу студенти університету. Постанову одноголосне прийнято. Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусів зрештою погодитись з постановою та оголосити з рамени дирекції офіціяльну перерву навчання в двох старших класах гімназії, на час перебування учнів у війську. Просив лише, аби не спокушати до вступу до куреня учнів молодших кляс. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостої кляси таки до куреня вступило”.

Тут доречно – бодай найкоротше – пригадати історію цієї славної гімназії. Друга українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства відкрилась на підставі постанови Тимчасового уряду від 8 серпня 1917 року у складі 9 класів (1 підготовчий і 8 основних). Як відомо, гімназії мали в старі часи по вісім класів.

Життя Другої гімназії розпочалося 4 вересня вступними іспитами. Усіх учнів протягом 1917/18 шкільного року було 242, з них 239 українців. Усі предмети викладалися винятково українською мовою.

Увесь цей час гімназія містилась у приміщенні художньої школи на Сінному базарі, де займала частину кімнат. Умови її існування були дуже важкі. Якщо російські гімназії переживали книжкову кризу, то тут не було ні підручників, ні приладдя, викладати доводилося між чотирма голими стінами. До Великодня через брак місця заняття тривали з 4 до 8 години вечора, потім – з 8 години ранку. Як відзначалось у звіті, перша повна українська державна гімназія починала без підмоги з боку державної влади.

Шкільний рік закінчився 1 червня 1918 року. 2 червня відбувся святочний акт видачі атестатів першим абітурієнтам, яких було 18. Усіх учнів у класі на червень було 25 – Іван та Кость Карвани, Ігор Лоський, Вероніка Черняхівська та інші.

Постійні зміни влади, голод, проблеми житла важко позначились на дальшому існуванні навчального закладу. Проіснувала гімназія взагалі недовго, лише кілька років, але назавжди лишиться в історії України світлими іменами своїх вихованців.

Всі пам’ятають слова Михайла Грушевського на похороні загиблих: “Dulce et decorum pro patria mori! Солодко і гарно вмерти за отчизну” – каже латинський поет, поезії котрого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно!..”

Ці слова голови Центральної Ради стосуються передусім саме старшокласників Другої української гімназії. Багато пізніше, на допиті 23-24 жовтня 1929 року їхня однокласниця, поетка й перекладачка, онука Миколи Лисенка й Михайла Старицького, Вероніка Черняхівська пригадала: “З російської гімназії я перейшла до 2-ої української, відомої своїм національним духом, що майже всі її учні – хлопці старших клясів узяли участь в трагічному бою під Крутами”.

Латинську мову в гімназії викладав молодий 28-літній Микола Зеров. 9 жовтня 1917 року його було обрано також і секретарем гімназійної педради. Правдоподібно, саме він був тим неназваним гімназіальним професором, який у промові над могилою порівняв героїв Крут з героями Термопіл. “Від того часу, – розповідає мемуарист, – це порівняння назавжди лишилося за героями Крутів, які положили своє життя на вівтар Батьківщини.

В архівному фонді Другої української гімназії зберігся коштовний манускрипт – акуратно списана рукою Зерова книга протоколів педагогічної ради. Цей рукопис документує головні події з життя гімназії і містить повний перелік учнів, що під Крутами загинули. Що можна сказати з приводу цього списку?

Передусім звертає на себе увагу та обставина, що серед крутян було багаtо біженців – виселенців з Галичини. Опинившись у різних місцевостях (Ростові-на-Дону, Катеринослав тощо), вони зрештою стягнулись до Києва. Кілька десятків юнаків відповідного віку після іспитів вступили тут до Другої української гімназії. Маємо список дітей біженців, за яких директор гімназії Г.Козленко просив кол. Тетянинський комітет внести плату за перше півріччя 1917/18 академічного року. Ось ці імена: 7 клас – Михайло Чарковський, Степан Юричко (олівцем: “Різдво - убитий”), Роман Дідунек, Георгій Пінський, Михайло Курило, Іван Сорокевич. 8 клас – Володимир Бліхарський, Володимир Дзундза, Михайло Ваньчик, Кость Карван, Іван Карван, Гнат Зубрицький, Юліян Гіба, Роман Король, Андрій Педа, Нестор Іванина, Василь Решетилович.

Висока національна свідомість галичан стала важливим чинником у формуванні героїчного студентського куреня.

Другим чинником, що сприяв спільному пориву українського юнацтва, стала сама атмосфера Визвольних Змагань. Ігор Лоський розповів, що “учні 11-ої гімназії знали особливо добре будинок Педагогічного музею. Майже цілий 1917 рік товклися вони у вестибюлі і на хорах, прислухаючись до промов українських міністрів та парламентарів. До того ж недовго перед тим більшість їх в складі так званого “Бойового куреня партії соц[іялістів-]революціонерів” охороняла помешкання Центральної Ради під час боротьби з командуючим Київською військовою округою російським есером Оберучевим”.

Третім чинником став загальний патріотичний настрій, що панував у гімназії. Наставником у восьмому класі тут став Павло Зайцев, видатний шевченкознавець. До історії культури він увійшов п’ятьма числами журналу “Наше минуле”, першим томом “Записок Історично-філологічного відділу УАН” та т.зв. варшавським зібранням творів Шевченка як їхній редактор. 7 листопада 1917 року в сьомому класі класним господарем було обрано дочку Івана Карпенка- Карого Марію Прохорову. Згодом вона перейшла як завідувач педагогічною частиною до Першої української трудової школи Дурдуківського - елітарного (хоча цілком демократичного!) навчального закладу, де вчилися діти національне свідомого київського громадянства, діячів української культури. Шостий клас перебрав Григорій Холодний, теж відомий педагог, який невдовзі очолив Інститут української наукової мови.

З огляду на винятково високий рівень викладачів гімназії наведу повністю перший склад педагогів, обраний шкільною радою. Їх перелічено у зверненні до попечителя Київського навчального округу від 11 вересня 1917 року з проханням про затвердження. Це, властиво, вихователі крутян.

Отже, прохалося про затвердження на штатні посади таких осіб:

1. Степан Богданович – законоучитель.

2. Павло Іванович Зайцев, штатний учитель петроградської гімназії “Человеколюбивого общества” – учитель української та російської мов і літератур.

3. Олекса Кіндратович Приходько, штатний учитель Варшавської гімназії у Чернігові - учитель української та російської мов і літератур.

4. Микола Костьович Зеров, штатний учитель Златопільської гімназії – учитель латинської мови.

5. Вадим Вікторович Шарко, штатний учитель Київського кадетського корпусу – учитель математики.

6. Григорій Григорович Холодний, штатний учитель 14-ої московської хлоп’ячої гімназії – учитель фізики й математики.

7. Олександр Сергійович Грушевський, штатний учитель петроградської жіночої гімназії Л.М.Туригіної – учитель історії.

8. Іван Іванович Крижановський, штатний учитель уманської комерційної школи – учитель історії.

9. Костянтин Степанович Шило, штатний учитель єлисаветградської першої комерційної школи - учитель географії та природознавства.

10. Марія Іванівна Прохорова, штатний вчитель київської гімназії Конопацької – учитель французької мови.

11. Михайло Іванович Жук – штатний учитель рисунків і чистописання.

12. Семен Миколайович Романюк – штатний вчитель підготовчих класів.

13. Антон Антонович Семиліт, штатний помічник класного наставника прилуцької гімназії – помічник класного наставника і вчитель гімнастики.

По вільному найму:

1. о. Кирило Стеценко – законоучитель у молодших класах.

2. [Закреслено/] Микола Терентійович Улезко – логіка, психологія та німецька мова.

3. Юрій Гнатович Гаєвський, присяжний повірений – на законознавство.

4. Михайло Пилипович Кравчук – на математику.

5. Орест Іванович Левицький – на історію.

6. Михайло Іванович Рудницький – на німецьку мову.

7. Ольга Сильвестрівна Вояківська – на німецьку мову.

Героїчний чин молодих українців вразив громадянство. Департамент класичних мистецтв Міністерства освіти подав доповідну про потребу збудування на одному з київських майданів пам’ятника жертвам Бахмача, Крут і Києва. Міністр освіти запропонував професорові університету св. Володимира Григорієві Павлуцькому виробити статут комісії для збудування пам’ятника загиблим під Кругами, який мало бути передано на затвердження Ради Міністрів. І нехай політичні події зробили цю ідею нереальною, вона втілилась у цілковито несподіваній справі, започаткувавши український кінематограф. Як повідомила тодішня преса, з вівторка 18 червня 1918 року в Художній мініатюрі на Галицькому майдані, ч. 2, мали розпочатись вистави українського кінематографа. Увесь прибуток із цих вистав призначався на фонд пам’ятника студентам і школярам, вбитим під Бахмачем і Крутами. “Вперше, – писала газета “Відродження”, – кінострічка озветься до глядачів українською мовою”. До програми сеансів мали увійти картини “Берестейська мирна конференція”, “Похорон жертв більшовиків”, “Похорон юнаків, замордованих під Крутами”, “Шевченківське свято”, “Парад дивізії полонених” та “1-й випуск української гімназії”. Із музичних номерів мали бути виконані “Марш Дорошенка” та “Вічний революціонер” Лисенка, “Гей, не дивуйте, добрії люди” тощо.

Не стояла осторонь подій, що хвилювали українське громадянство, і Церква. Як повідомляла преса, панахиду по вбитих під Крутами в Братському монастирі мав відслужити Єпископ Каневський Василій (Дмитро Іванович Богдашевський, 1861-1933).

Нарешті, не можна не згадати про те, як повелися з Другою українською гімназією більшовики, які скоро прийшли до Києва знов і тут розпаношилися.

Мало того, що саму гімназію було ліквідовано як таку. Із сатанинською мстивістю вони чигали відтоді на кожного з вихователів і відплатили зрештою кожному з них. Григорій Холодний і Вадим Шарко пройшли по процесу СВУ. Першого з них 1938 року засуджено до розстрілу, доля другого взагалі невідома. Розстріляно на Соловках Миколу Зерова. До справи СВУ було притягнуто і Марію Іванівну Прохорову яка, протестуючи проти цинізму катів, 7 січня 1930 року оголосила в тюрмі голодування. Знищено Михайла Кравчука й Наталю Мірзу-Авак’янц. Вони пішли услід за своїми вихованцями, про яких Павло Тичина писав:

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

1. Протокол засідання педагогічної ради 2-ої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.

22 березня 1918 року.

№ 9. Протокол засідання Педагоґичної Ради 22 березня р. 1918.

Засідання відбулось під проводом п.вик.об. Діректора Г.В.Козленка, в присутности В.В.Шарка, І. В.Шалі, М.Ів.Рудницького, М.П.Кравчук[а1, О.С.Грушевського, Г.Г.Холодного, М.І.Прохорової, Н.Ю.Мірзи-Авакянц, М.К.Зерова і члена батьківської Ради І.Ф.Цимбала.

Над чим радили.

10. Пропозіція п.Діректора гімназії ушанувати пам”ять учнів гімназії, що полягли в боях - під час январських подій с.[ього] р.[оку], [VІ кл.] - Гнаткевича В., Тернавського Євг., Соколовського Андрія, VIІ кл. – Сорокевича Ів., Пінського Григ., VІІІ кл. – Кольченка Павла, Ганкевича Миколу і Дубницького Юрія, що вбитий під Синявою.

Що постановлено.

Просити п.Дiректора гімназії звернуться до батьків учнів і висловити жаль і спочуття ради з приводу передчасної смерти їх дітей.

Просити батьків забитих в боях учнів гімназії надіслати фотографичні портрети дітей; портрети бажано б збільшити і вивісити їх в помешканні гімназії.

Вдатися до Міністерства справ освітних в справі заснування при гімназії стипендії пам’яти забитих в январських боях учениках гімназії.

Зазначених учнів виключити з списків.

Діректор Г.Козленко

М.Прохорова Гр. Холодний

Члени Ради – О.Радзімовський, Мих. Кравчук, І.Рудницький, Ів.Шаля, Секретарь Педагоґичної Ради Мик.Зеров

ДАмК. Ф. Р-332. Оп. 1. № 5. Арк. 12 зв., 14.

2. Відношення директора Другої української гімназії до Міністерства освіти УНР.

17 липня 1918 року.

Згідно з постановою Педагогічної Ради дорученої мені Гімназії від 22 березня б.[іжучого] р.[оку] звертаюсь до Міністерства Освіти з проханням заснувати при Гімназії стипендії імени учнів Гімназії, забитих в боях з большевиками під Крутами: 8 кл. – Ганкевича Миколи, Дубницького Юрія і Кольченка Павла; 7 кл. – Піпського Григорія, Сорокевича Івана; 6 кл. – Гнаткевича Василя, Соколовського Андрія і Терновського Євгена.

Ці учні своєю геройською смертю виявили найбільшу любов до України. Їх фотографічні портрети, які будуть висіти в залі гімназії, будуть нагадувати про їх патріотичні вчинки. Заснування стипендій їх імени ще більше піднесло би вгору їх імена.

В. о. Директора /підпис/ Діловод /підпис/

ДАмК. Ф. Р-332. Он. 1. № 2. Арк. 40.

3.Заява Володимира Бліхарського до педагогічної ради Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Уривок.

14 серпня 1918 року.

10-ого січня сього року я, послушний візванню українського правительства і Центральної Ради, разом з товаришами вступив в ряди укр.[аїнської] армії, а іменно в студентський курінь січових стрільців, щоби обороняти, оскільки можна, нашу Вітчину перед наїздом москалів-большовиків. Приймав діяльну участь в нещасливій бійці під ст. Крути, котра так трагіно скінчила ся для многих моїх товаришів. Коли ми приїхали з-під ст.Крути до Київа, я вступив в отряд полковника Болбочана і приймав участь в уличних бійках з большовиками. Українська Центральна Рада і правительство України мусіло виїхати з військовими частинами до Житоміра, а відтак до Сарн. Зі Сарн українські частини наступали на Київ. Після завзятого бою під Бердичевом був взятий Київ. З Київа ми переслідували большовиків дальше і в тр[ь]охдневній бійці під ст. Ромодан побідили знову їхні банди і взяли з боєм М.Полтаву, відтак був взятий Харків після бійки під ст. Люботин; наші сили, побільшені охотниками з міста Полтави і Харкова, поїхали на Крим очищати його від большовицьких банд. [...]

ДАмК. Ф. Р-332. Op. 1. №23