Віктор Павленко
Історія України – це у значній мірі історія боротьби за своє існування. Боротьбою починали ми своє істо-ричне минуле тоді, коли вперше організували свою державу над Дніпром, що сягала кордонами від Чорного моря до північних лісів та від Карпат по Кавказ. Захищалися ми від диких азійських орд і цілі століття нашими грудьми заслоняли Європу від небезпеки. Морські козацькі походи дали нам славу лицарської нації. Перемогою під Зборовом та Конотопом наші предки добилися влади на своїй землі. Ми завзято боронили нашу землю, нашу волю, завжди використовували всяку нагоду, щоб знову організовувати свої сили.
Наша державність сягає часів сивої давнини, коли державою правили князі, а потім гетьмани. Але до соборної Української Держави ми добилися аж на початку двадцятого століття. Це була нелегка боротьба українського народу проти інтернаціональної змови, інтернаціонального капіталу, великих держав Антанти та близькозорих сусідів України, які не бажали життя Україні. Тогочасний російський народ виступив проти Української Держави у чотирьох формах: комуністів, білогвардійців, анархістів та російського населення в Україні. Не краще ставилися і інші сусіди до нас причиною була наша земля.
Тільки в кінці двадцятого століття почулися розпучливі крики Польщі, Чехословаччини, Мадярщини, Румунії, Болгарії, Прибалтики та інших: "Рятуйте нас від смерти, рятуйте від комунізму!" А де ж ви всі були у двадцятих роках? Адже це всі ті, які тиснули Україну чотирма фронтами.
Були це тяжкі часи, але Україна прагнула свого найвищого. В тих складних обставинах пролунав святий заповіт ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ: Український народе! Твоєю силою, волею, словом утворилася на українській землі вільна Українська Народнa Республіка!
Віднині Українська Народнa Республіка стає самостійною, незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу!
Воскресла Україна 22 січня 1918, чином освятила заповіт минулого, і Київ знову став соборною столицею українських земель. Понісся у світ голос київського дзвону Софіївського собору разом із словами Акту соборности, які проголошували. Українська національнo-державна ідея 22 січня 1918 року святкувала найбільше свято. І від того часу вже ні відступ, ні розшматування українських земель, ні навіть тимчасова втрата державности не зупинили й не можуть ніколи зупинити державницького походу.
22 січня 1918 року урочисто пролунали слова Самостійности на Софіївській площі перед памятником Богдана Хмельницького, і від того часу вони стали нашими святими заповітами. Кожного року їх згадують українці, де б вони тільки не народилися, де б вони тільки не перебували. Ідея 22 січня вросла в нашу свідомість і стала змістом життя мільйонів. Відзначаємо це свято поза межами України, знають вже про нього численні народи.
В поневоленій Україні, хоч і не мали змоги святкувати це свято, одначе кожний свідомий українець плекав ці заповіти у своєму серці та боровся з цим ворожим режимом як тільки міг. Щоб здійснити ідеї 22 січня, наш народ поніс величезні втрати. За них ішли у бій вояки армії Української Народної Pecпубліки, пізніше безчисленні повстанці. Цю ідею продовжували бойовики підпільних організацій, Карпатські січовики i бійці нашої славетної УПА та інших військових формувань.
В день 22 січня 1918 року Київ маніфестував своє українство, свою відданість ідеї самостійности та соборности. Це була всенародна маніфестація обєднання всіх частин віками розєднаного народу. В ній взяли участь багатотисячні маси. Вони з небувалим піднесенням, радістю та надією прийняли злуку українських земель, прийняли досягнення народу у його актах, які забезпечували громадянам Української Народної Республіки свободу слова, друку, віросповідання, зібрань, спілок, недоторканність особи, справедливе судівництво, восьмигодинний день праці та право на власність землі. Це все було зроблено ще перед тим, як демократичні держави Заходу ввели свої аналогічні закони.
Одначе один з цих актів, викарбуваних в історії України, це Акт 4 Універсалу. Він без всякого застереження давав і дає натхнення нам усім минулим, сучасним та майбутнім поколінням. З ідеями 4 Універсалу 22 січня тісно повязане імя славної памяті Симона Петлюри, який віддав справі відновлення Української Держави все, що він тільки мав, включно із своїм життям. Його вбито за те, що він мав відвагу перегородити шлях велетенським збройним полкам світового Інтернаціоналу, які хотіли завоювати світ. Він боровся із світовим Інтернаціоналом, якого утримував світовий капітал із своєю сіткою закулісної політики. Петлюра перший з провідних постатей України збагнув цю небезпеку. І цього йому не простили. Не простили й того, що він прилюдно, у своїй відозві до українського війська та народу назвав їх їхнім іменем: "Бандити з усього світу!"
Можна з впевненістю стверджувати, що якби світова спільнота тоді підтримала Українську Державу, не бойкотувала її, не очорнювала в 20-х роках, то не було б на світі терору, неправди, поневолювання, винищення народів, знущання, брехні тощо. Не було б ненависного людству Совєтського Союзу, який знищив понад 80 мільйонів невинних людей, залишивши велику кількість духовних калік, які протягом довгих років були ізольовані від вільного світу. Їхнє існування було найгіршим пеклом на землі.
Якщо б не вони, не було б війни в Кореї, Вєтнамі, Анголі, Камбоджі, Ємені, Нікарагуа. Не було б Кастро на Кубі. Прибалтійські країни були б вільні. Не стріляли б демонстрантів в Польщі, Китаї, Литві, Румунії. Не було б танкових походів на Мадярщину та Чехословаччину. Не було б цього всього, коли б всі інші народи включилися у спільну боротьбу проти комунізму, а не займали позицію Моя хата скраю. Ну, що ж, вони дуже помилилися!
Однак сталося так, як ми хотіли, бо на підставі Акту 24 серпня 1991 року, проголошеного в Києві, і проведеного всенародного голосування 1 грудня 1991 року український народ досягнув довгоочікуваної мети нашої державности. Подібно до того, коли славетні Акти Волі 1918 і 1919 років осяяли радістю душі і серця нашого народу, так і тепер, після розвалу совєтської тюрми, глибока радість сповняє увесь український народ в Україні й поза її межами в розсіянні, що сповнилися мрії довгих років, мрії борців, що впали в боях, у змаганнях за волю й державну незалежність, Богом дане право жити вільно на власній землі та перебувати в колі вільних народів.
На надзвичайній сесії УНРади 10-го скликання, яка відбулася 14-15 березня 1992 р., обговорено й прийнято постанову про передачу повноважень ДЦ УНР в екзилі державній владі в Києві та про припинення діяльности ДЦ УНР в екзилі, який був прапороносцем та переємцем Соборного прапора Української Держави.
Достойно і гідно Українська Національна Рада й Уряд УНР виконали до самого кінця своє завдання у важких умовах еміграції обороняти і плекати Ідею Вільної України.
Делегація Української Національної Ради і Уряду УНР на чолі з Президентом Миколою Плавюком виконали постанову 10 сесії, передавши відповідні документи Урядові України, а дата 22 січня залишиться для всіх нас ВІЧНИМ ДОРОГОВКАЗОМ!