Ві
Ке
Вівторок,
15 квітня 2003 року. Цей день був одним з найкращих до цього часу днів
весни, яка повільно-повільно “прийшла зі зимна”, але в цей чудовий сонячний
день у Торонто шаліли віруси SARS, в Іраку шаліла війна, а ми мало що не
шаліли зі страху! А проте зал української католицької церкви св. Покрови
на вулиці Лідс почав заповнятися членством, ще“заки
сонечко зайшло”. Бо живий – живе гадає.
Точно
о 6-ій годині при головному столі під сценою засіли члени Дирекції, а голова
Ради Директорів пан Євген Роман офіційно відкрив 59-ті річні Загальні збори
УКСпілки, Лтд. Після відспівання українського і канадського славнів, після
хвилинної мовчанки в пам’ять померлих у 2002 р. членів (а їх було аж 154!)
і представлення членів Дирекції настала точка, на яку нетерпляче чекали
студенти, котрим УКСпілка, Лтд. призначила стипендії. Голова стипендійної
комісії пані Наталка Бундза-Іваницька перепровадила з сердечною усмішкою
цю гарну і приємну частину програми, яку всі присутні у залі одночасно
оглядали на гігантському екрані. Нагороджені були винятковими студентами,
з винятковими талантами, які заслужили собі своїми науковими та громадськими
досягненнями на допомогу. Вони напевно внесуть великий вклад у розбудову
українського життя і в Канаді, і всюди, куди їх доля закине.
Далі
все відбувалося здисци-пліновано, приязно, за встановленим порядком і за
всіма правилами. Читання звітів, дискусії, вибір двох нових членів до Ради
Директорів, призначення аудитора – не застрягали на жодній несподіваній
проблемі, не розбуджували ніяких прихованих, загорілих емоцій. Хвилеві
перерви і потрібні моменти чекання виповняла інтелігентно підібрана і по-мистецьки
виконана музика маестрів: пана Артема Панькевича та пана Миколи Стадника.
Збори закінчилися о восьмій годині, а вечеря і товариські приятельські
розмови тривали до пізнього вечора.
* * *
Короткі
поради
Не
залишайте в авті ані фотоапарата, ані лампи, бо їх руйнує і горяч, і зимно.
* * *
В
гарячу погоду не носіть чорного або дуже темного одягу. Чорний
одяг
може підвищити на 15 градусів температуру більше, ніж білий. В білому або
ясному одязі будете набагато краще почуватися у спеку.
* * *
Щоб
залізне знаряддя в робочій скриньці не ржавіло, треба тримати там кілька
шматків деревного вугілля. Деревне вугілля в холодильні нейтралізує різні
запахи. Це саме робить сода (“бейкінґ павдер”) у відкритій коробці.
* * *
Коли
пакуєте скляний чи порцеляновий посуд до скриньки, не завивайте
його в газети. Чорнило з друку затримується на поверхні посуду, і посуд,
розпакувавши, треба знову добре помити. Найкраще пакувати в білий папір
або білі паперові серветки.
* * *
Коли
дістанете букет квітів, поставте його до теплої води. Квіти не люблять
зимної води. Також добре всипати до води трошечки соли або влити кілька
краплин “джавексу”.
* * *
Усмішки
Прочитавши
свідоцтво свого сина, батько каже: “Маючи таке свідоцтво, я певний, що
ти не обманював і не користав з “шахрайок”…”
* * *
Античні
римляни фабрикували серветки з азбесту. Вони їх не прали, тільки кидали
у вогонь і за короткий час витягали їх з вогню зовсім чистими. Шкода, що
вони не знали, який азбест шкідливий! Вони також не знали, що олов’яні
збанки, з яких наливали вино, також шкодять на здоров’я. Ми повинні бути
щасливі, що живемо тепер. Але тоді не було стільки вірусів…
* * *
Питає
продавець: “Хочете, щоб я покраяв цю піццу на шість шматків чи на
вісім?” – “На шість! Де ж я з’їв би вісім шматків?!”
* * *
Жінка
поставила перед чоловіком величезну миску вареників. Він їв, їв
і залишив два вареники на дні миски.
–
З’їж ще ті два вареники, - просить жінка.
–
О, моя дорогенька, минулися ті часи, коли я міг з’їсти повну миску вареників!
* * *
Пацієнт:
– Пане докторе, маю страшний біль, коли підношу руку.
Доктор:–
То не підносіть руки.
* * *
Жовнір:
“Не докучай мені, Грицю, бо я пишу листа до моєї нареченої”.
Гриць:
“А чому ж ти пишеш такповільно?”
Жовнір:
“Бо моя наречена не може читати швидко, тому я так повільно пишу”.
* * *
Павло
Чубинський – автор нашого славня
Його
життя було дуже коротке, він прожив тільки 45 років. Народився у Борисполі
(Київщина) в 1839 р. Помер у 1884 р. Павло Чубинський закінчив юридичний
факультет Петербурзького університету, але став відомим як етнограф і громадський
діяч. У 1869-1870 рр. очолював етнографічно-статистичну енциклопедію в
Україні, в Білорусії та Молдавії. Досліджував побут, звичаї, говірки, фольклор
та народні вірування, забобони, приказки, загадки, чари, казки й анекдоти,
веснянки, обжинки, колядки, родини, хрестини, весілля й похорони, народні
пісні, юридичні звичаї народностей, що живуть в Україні.Увесь
цей матеріал був виданий у семи томах. За свої цінні наукові праці Чубинський
одержав золоту медаль від Російського географічного товариства, золоту
медаль на Міжнародній виставці в Парижі та премію від Російської Академії
наук. Але безсмертязаслужив Павло
Чубинський своїм віршем, який став українським національним славнем.
Ось
його оригінальний текст:
Ще
не вмерла Україна, і слава, і воля,
Ще
нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть
наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм
і ми, браття, у своїй сторонці.
Станем,
браття, в бійкривавий
від
Сяну до Дону,
В
ріднім краю панувати не дамо нікому,
Чорне
море ще всміхнеться,
дід-Дніпро
зрадіє,
Ще
у нашій Україні доленька наспіє.
А
завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще
ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За
Карпати відоб’ється, згомонить степами,
України
слово стане поміж ворогами,
Душу,
тіло ми положим за нашу свободу.
І
покажем, що ми, браття, козацького роду.
* * *
Зміна
в “Новому Шляху”
Світ
поділений на людей, які читають, на людей, які пишуть, на людей, які думають,
і на редакторів. Для цієї кожної групи завжди мало часу на все, що вони
хочуть робити. І наш головний редактор пан Копестинський залишив своє редакторське
крісло, щоб свій час і свій талант присвятити іншій музі. Його заступили
дві “вестальки” писаного слова, пані Лариса Гринда і Леся Панько, свідомі,
що на еміграції в редакції – “це тільки праця – вища з нагород”.
Ця
праця, а не лаврові вінки, ані не молоко з медом будуть вистелювати їхні
робочі шляхи.
Привіт
вам, дорогі пані, і щасти вам Боже!
* * *
Поклін
Франкові
У
Торонто живе правнучка Івана Франка. У Торонто живе внук Івана Франка.
В Оквілі, біля Торонто, на цвинтарі похована донька Івана Франка. А про
Івана Франка ніколи не згадують, хіба, може, при матурі в українських школах.
Що сталося? Та ж Іван Франко, поруч з Тарасом Шевченком, є одним з найвизначніших
духовних провідників України, який могутнім своїм духом і сильним своїм
словом торощив закостенілі пересуди і прокладав шлях до щастя, світла і
свободи, бо він краще, ніж будь-хто інший із його сучасників, допомагав
штурмувати барикади духовного міщанства і опозиції до прогресу,
до освічености, до поінформованости.
Іван
Франко (27 серпня 1856 – 28 травня 1916) народився в селі Нагуєвичах (тепер
село Івана Франка) Дрогобицького повіту в родині селянина-коваля. У 1875
р. закінчив у Дрогобичі гімназію, продовжував свої студії в Чернівецькому,
а згодом у Віденському університеті. Там 1 липня 1893 р. захистив докторську
дисертацію у відомого славіста В. Яґічапро
духовний роман “Варлаам і Йосааф”. Після того складав іспити у Львівському
університеті з історії української літератури, але професури не здобув
через опір намісника Бадені і галицьких реакційних (протидіючих) громадян.
З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тісно співпрацював
з НТШ – став його членом, відтак почесним членом і друкував там більшість
своїх творів, наукових праць, очолював Філософську секцію НТШ.Саме
завдяки Франкові і Грушевському НТШ стало фактично Академією наук напередодні
війни 1914 р. У 1898 р. українська громада урочисто відзначила 25-літній
ювілей літературної діяльности Франка. У швидкому часі він повністю віддався,
спільно з М. Грушевським і В. Гнатюком, редагуванню “Літературно-Наукового
Вісника”.
Всебічно
обдарований, енци-клопедично освічений і надзвичайнопрацьовитий,
Франко проявив
себе у багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком,
драматургом, критиком, істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети
до своїх творів черпав з життя і боротьби рідного народу, а також з першоджерел
людської культури, зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був “золотим
мостом” між українською і світовою літературами.
Іван
Франко – найвизначніший поет пошевченківської доби. Його твори, як, наприклад,
“Товаришам з тюрми”, “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Земле моя”, “Тюремні
сонети”, революціонізували молоде покоління, через що в Росії були заборонені.
Багатоавтобіографічного матеріалу
вклав Франко у свою найвизначнішу поему “Мойсей”, у якій на основі біблійного
сюжету показав конфлікт між лідером і народом, засудив зраду національнихінтересів
та проголосив ідею служіння рідному народові. На основі старих літописів
Франко написав історичну повість “Захар Беркут”, в якій відобразив героїчну
боротьбу українського верховинцяз
монголами. З драматичних творів найбільше популярна драма “Украдене щастя”,
яка була в репертуарі всіх українських театрів, навіть у Торонто її грали
по Другій світовій війні еміґранти-актори під режисурою Лавра Кемпе. Франко
написав також сім комедій, і варто би їх відшукати і “воскресити”. Театральні
трупи, які ще маємо то тут, то там, шукають за веселими сюжетами. Може,
тими комедіями почав би пробуджуватисясентимент
до Івана Франка. Він дав також і дітям невмирущі твори: “Коли ще звірі
говорили”, “Лис Микита”, “Пригоди Дон-Кіхота”, “Коваль Бассім”, “Абу-Касимові
капці” та ін. Франко перекладав з 14 мов на українську, зокрема, Гомера,
Данте, Ґете, Б’єрнсона, Міцкевича, Яна Неруду та ін. Він відстоював думку
про єдину українську літературну мову, створену на наддніпрянських діалектах
і збагачену західноукраїнськими говірками. Франко бачив Україну як суверенну
одиницю “у народів вольних колі”.
Нехай
ця малесенька частинка біографії Франка розбудить зацікавлення його спадщиною
і розпочне культ цього невтомного будівничого української ідентичности
і незламного духу нашого народу.
Іван
Франко
Сонети-невільники
Сонети,
се ж невільничі стихи! Закутий
В
тісную форму, мов у пута, поет
Ні
вільних тут думок не може розвинути,
Ані
ярких картин. Шкода й писать сонет.
В
неволі й формалізму вік давно забутий
Міг
в них ховать Петрарка мислі лет,
Міг
граться формою. Та нині гріх замкнути
У
клітку вільну мисль, у форми глупий лет.
Гріх,
кажете? Хтозна! Чи вже настав свободи
І
волі світлий вік? Пізнали правду всі?
Чи
пута тьми й неправд стрясли вже всі народи?
Гей,
коб-то знали ми ті пута лиш в стисі!
Коб
сотні других пут не гнули, де лиш сходить
І
мисль, і голос всякий вільної душі!
Сонет
написаний у 1880 році