Василь Верига

Нещодавно польська преса в Канаді повідомила, що Інститут національної пам'яті в Любліні (Польща) збирається шукати і ставити під суд «інспіраторів і безпосередніх виконавців» народовбивства доконаного в часі Другої світової війни на польському населенні Волині українськими націоналістами і УПА. Згідно з найновішими оцінками польських істориків у 1939-1945 роках українські націоналісти, започаткувавши вбивства в 1943 р. з рук УПА загинуло близько 35 000 поляків, головно цивілів, а в тому також жінок і дітей. Це очевидно, як твердить Анджей Вітковскі, прокуратор Інституту національної пам'яті, викликало відплатні акції, в яких гинули українці, як це було в селах Верховині, Сахрань і Ласків на Грубешівщині.

Ми не збираємося входити в деталі цих нелюдських акцій обох сторін, бо їх дуже правильно представив Ришард Тожецький у своїй праці «Поляки й українці: українська справа в часі ІІ світової війни на терені Речіпосполитої» (Варшава, 1993). Ми моженмо тільки заперечити, що боротьба українців з поляками розпочалася не на Волині, а на Холмщині і Підляшші, ще заки дійшло до конфронтації на Волині. І сталося це тому, що поляки, які жили на українській Волині, йдучи за політикою лондонського уряду Польщі в екзилі, намагалися відбудувати Польщу в передвоєнних кордонах, в якій українці на своїх прабатьківських землях були безправними жертвами польського шовінізму. Там поляки співпрацювали і з німцями, і з більшовиками й допомагали нищити український нарід і його культурні здобутки.

Націлившись на УПА, згаданий Інститут не забув і про «націоналістів з дивізії Галичина», які в лютому 1944 року «вимордували близько 1000 поляків у Гуті Пеняцькій». Це «миролюбне» село Гута Пеняцька перетворилося на твердиню польсько-большевицького підпілля, яке німці два рази безуспішно намагалися зліквідувати, і щойно дивізія «Галичина» виконала це завдання, як це твердять поляки. Тут прокуратор Вітковскі повинен бути більш обережним і називати це все дійсними назвами, бо дивізія «Галичина» як цілість, чи будь-яка її частина, участи у погромі в Гуті Пеняцькій не брала і перед липнем 1944 року там її взагалі не було. В лютому 1944 р. частини дивізії, зформовані у т.зв. бойову групу Баєрсдорфа, були в Замостьщині, але там жодних зловживань частинам дивізії не доказано. Так само як і не було жодної частини дивізії «Галичина» у придушуванні польського повстання у Варшаві в серпні 1944 р. І здавалося, що ця справа вже давно вияснена. Однак комусь захотілося ще раз повернутися до тієї справи, бо йдеться про збереження стану напружености поміж двома народами,

Весь цей рух пов'язаний з провокаційним фільмом на британських телевізійних мережах під назвою «еСеСи у Британії» на сам день Різдва Христового. Що сам фільм спрепарований комусь на догоду і базований на фальшивих даних і перекручених зізнаннях – це вже достовірно стверджено, але продуцентам фільму не йшлося про правду, але про очорнювання української військової одиниці та її членів у воєнних злочинах тільки тому, що вони посміли підняти зброю проти Москви – безпощадного народовбивника.

Відносно польських злочинів супроти українців, то вистачить познайомитись із збіркою документів д-ра Миколи Сивіцького у трьох томах під назвою «Історія польсько-украінських протистоянь» (Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich), що появилися друком у 1992-1994 роках. В цій збірці Сивіцький зібрав документи, які доказують як знущалася Польща як держава, та польські урядники над українцями – польськими громадянами, нехтуючи міжнародним договором про права меншин.

Перший том, крім історичного нарису, як дійшло до опанування поляками західно-українських земель після упадку Галицько-Волинської Держави, автор наводить 69 документів й про польське полонізаційне насильство над мешканцями тих земель, зокрема у міжвоєнних роках, 1918-1939.

Том 2, виданий у 1992 р. нараховує 333 сторінки і охоплює період окупації Польщі Німеччиною та Совєтським Союзом і містить 54 документи – трактати про польсько-українські відносини в часі німецької окупації західно-українських земель. Тут також і звернення ОУН до поляків у липні 1943 року, в якому підкреслювалося, що український нарід завжди готовий до порозуміння та «не хоче ані п'яді польської землі» бо «узнає право кожного народу на самовизначення і власну державу». Одначе, «ми не допустимо до того, щоб польські імперіялісти поневолювали навіть частину української землі». Деякі з тих документів становлять звіти про події головно на Волині та інструкції польського уряду в екзилі як розв'язувати біжучі справи.

Третій том, присвятив послам Варшавського сейму, найбільший своїм розміром, бо має 439 сторін і складається а двох частин: 1. Екстермінація Закерзоння (ст. 11-72) та 2. Документи (екстермі-надії), в якому наведено 88 документів із різних джерел, які ілюструють спосіб і методи нищення українства як народу. Документ 13 подає 3999 жертв польського терору на Холмщині і Підляшші, помордованих у 1942-1944 роках, тобто заки дійшло до польсько-українського конфлікту на Волині. А документ ч. 15 – це заклик українців до польського підпілля п.н. «Спиніть безумство». В якому між іншим читаємо, що «В самому тільки Грубешівському повіті продовж останнього року озброєними бандами, що виступають усюди під польським прапором, спалено 52 села й замордовано при цьому 4.000 селян» (Назви тих сіл залучено).

Нам здається що Інститут національної Пам'яті в Любліні, якщо хоче об'єктивно підходити до польсько-українських протистоянь у часі війни, то не потребує витрачати гроші і час на вишукування де, коли і хто нищив українців, бо частина українських обвинувачень є зібрана у цих трьох томах.

І, як цього сподівався збирач тих документів, ці три томики викликали лють серед польських шовіністів, які внесли скаргу до суду за очорнювання поляків як народу. М. Сивіцький готов був іти на суд, шо дало б розголос не тільки в Польщі, але й закордоном, де довідалися уже від поляків про злочини українців супроти поляків, але не знають, що поляки виробляли з українцями. Так справу затушили, бо зрозуміли, що то не вийшло б на користь поляків,

Другим важливим документом тих проклятих років є дуже поважна праця Євгена Місила п.н. «Акція Вісла», що її видав у Варшаві Український Архів в 1993 р. Тут молодий науковець зібрав документи, з прізвищами виконавців того злочинного діла, яке вчинили не відрухові оборонні акції безборонного народу, але державна адміністрація, за згодою Сталіна та його кримінального ЦК КП (б). Тут сказано все, хто коли і де вчинив геноцид українського народу, залишивши за собою цілу низку українських «гут пеняцьких», як Павлокома, Піскоровиці на Посянні, Верховина на Холмщині та багато інших.

Сьогодні в демократичній Польщі про це все пишеться на сторінках української преси, якої однак поляки не читають і далі впевняють себе, що вони ангели, а українці то бандити і різуни. Польський сейм до сьогодні не хоче визнати згадану акцію за злочин супроти українського народу, а антиукраїнську пропагандду вели і ведуть українофоби типу Едварда Пруса та Віктора Поліщука.

Якщо Інститут національної пам’яті направду має на увазі безсторонню акцію у пошуках воєнних злочинців, то таку акцію можна тільки привітати. Але при обвинуваченнях українців треба було б сягнути дещо глибше, знайти коріння: ворожого наставленая українського населення до поляків принаймні на чверть століття раніше, тобто з відбудовою польської держави в 1918-1939 роках.

Сьогодні взаємовідносини поміж урядами Польщі й України вповні задовільні і це повинно послужити людям доброї волі прикладом і заохотою шукати мирної співпраці з візією у майбутнє, тим більше, що польська меншина в Україні користується далеко більшими правами і привілеями, ніж українці в Польщі.