Анізія Путько-Стех

У торонтському польськомовному часописі "Ґазета", номер 221 за 15-17 листопада 2002 року, на сторінці 15 поміщено статтю під заголовком Bedzie pomnik ofiar Volynia (Буде пам'ятник жертвам Волині), автором якої є пан Роман Крик. В статті йде мова про візит до Києва, який здійснив шеф польської Служби безпеки пан Марек Сівєц. Пан М. Сівєц заявив, що влада України погодилася на відкриття в Україні пам'ятника полякам, які загинули в 1943 році на Волині від рук українців. Крім цього, за словами М.Сівца, Президент України Леонід Кучма пообіцяв підписати указ щодо активної участи влади України у відзначенні Польщею в 2003 році на державному рівні 60-тої річниці подій на Волині. В програмі заплановано ряд заходів, від засідань польського Сейму до відкриття памятника на Волині включно. Далі М. Сівєц каже, що головною ціллю поїздки його делегації до Києва було довести українській стороні, що події на Волині то найбільш кривавий момент в наших відносинах від часу повстання Хмельницького (чи справді так?), та домогтися широкого доступу польських науковців до українських архівів, в яких зберігаються матеріали на тему польсько-українського конфлікту в 1943 році. Одно-часно М. Сівєц звинувачує ОУН-УПА, подаючи нічим не підтведжену цифру загиблих поляків на Волині, а також не аналізує історичних причин, які довели до оборонних дій українського населення на його етнічній землі, а не, як каже М. Сівєц, на теренах польсько-українського пограниччя.

А ще варто до повищого додати, що ані Президент України Леонід Кучма, ані Міністерство закордонних справ України, ані Верховна Рада України ніяк не відреагували на офіційні коментарі посадових осіб найвищого рангу Республіки Польща з приводу наміру України врешті визнати УПА воюючою стороною за незалежність України. Пригадаймо, що міністр закордонних справ Польщі Влодзімєж Цімошевич 23 вересня 2002 року у Варшаві перед журналістами заявив: УПА для всіх поляків була злочинною організацією. Згодом свого міністра підтримав сам прем’єр-міністр Польщі Лєшек Міллер, який 4 жовтня 2002 року у Львові заявив, що немає в Польщі громадянина, який що-небудь позитивного міг би сказати про УПА. Що ж це таке? Пересторога для України, мовляв, не наважуйтесь визнавати УПА, бо це не сподобається полякам, а навпаки спільно відзначайте з ними 60-ту річницю подій на Волині і притакуйте польській версії цих подій. Президентським указом і своїми діями підтвердіть польську позицію (як це зробили В. Цімошевич, М. Міллер і М. Сівєц), що ОУН і УПА були злочинними організаціями, відкривайте памятники воїнам АК, які разом з польською поліцією, що була на услугах німецького окупанта, тероризували українське населення на Волині (тим самим змушували українців до самооборони), поступайтеся всім польським вимогах, але ми, поляки, не поступимося ані кроку.

Така позиція владних структур Польщі це, мяко кажучи, брак політичної культури і грубе втручання у внутрішні справи України. Польща таким чином стала на боці тих антиукраїнських проросійських сил, які діють в Україні. Яка інша держава (крім України) дозволила б на таку зневагу, на таке приниження, на опозорення перед світом. Чи на такій основі можна будувати партнерські відносини з сусідами? Позиція України в тому відношенні однозначно свідчить про брак самоповаги і сомопошани чільних органів влади Української держави, брак знання історії. А можливо, це комплекс меншовартости з одного боку, а з другого боку брак пошани до українського народу і його героїв, нехтування почуттями національної гідности, брак відваги стати на захист чести і справедливости. А може, брак дозволу Москви, яка аж ніяк не зацікавлена у розкритті злочинів, в тому числі скоєних нею над українським народом, ані у національно- патріотичному розвитку України, в тому числі і визнaння УПА. Гадаю, що перед тим як відкривати памятники, треба насамперед історикам і науковцям докладно і обєктивно дослідити як самі події на Волині, так і їх історичне підґрунтя. І не тільки на Волині, а польсько-українські конфлікти в цілому. Доки цього не станеться не буде справедливости.

14 жовтня 2002 року в Краківському відділі Польської академії наук відбувся семінар, на якому доповідь виголосив відомий польський політик і довголітній редактор ре-дакції Вільна Європа Ян Новак-Єзьоранський на тему Патріотизм і націоналізм. Цитую його слова за тижневиком Наше Слово (Варшава за 17 листопада 2002 року): Концепція польської політики відносно національних меншин мала хибний характер і фатальні наслідки у майбутньому. І, по суті, відзначалася шовінізмом. Далі доповідач згадує антисимітські і антиукраїнські виступи в університетах, школах, на вулицях та війську. Відбуваючи військову службу в Володимирі-Волинському, він був свідком скандальних виступів в гарнізонній частині, дискримінації українців в авансах, принизливого ставлення до їхньої мови, а навіть пісень. Ян Новак-Єзьоранський наголосив: Така ситуація всі оці сутички, заколоти, втручання, включно з пацифікацями, мусили викликати протест, воскрешати дійовий інструмент для розвитку українського націоналізму, консолідувати українську спільноту супроти поляків. У цьому плані виправданим стає прислівя Хто сіє вітер збирає бурю. Коментар тут зайвий.

Постає питання: що Україна робить у справі розкриття злочинів і вшанування пам’яті багатьох тисяч мирного населення, українців, трагічно загиблих у сорокових роках ХХ століття внаслідок пацифікаційних акцій польських боївок (головно Армії Крайової, що вже давно визнана польською державою, а її члени користуються правами комбатантів), цивільних польських грабіжницьких банд, польського війська, польських служб безпеки і міліції, російських військ НКВД та совєтських партизанів (званих в народі босяками) на українських етнічних землях Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, які після Другої світової війни були приєднані до території Польщі.

Розмір статті, звичайно, не дозволяє на повне висвітлення всіх злочинів, бо їх вистачило б на кілька книжок і цим повинні зайнятися історики і науковці. Але щоб хоч в невеличкій мірі ознайомити читача з трагедією українців на Закерзонні, сягну до книжки Євгена Пастернака Нарис історії Холмщини і Підляшшя (новіші часи), Вінніпеґ-Торонто 1968 рік. На ст. 421 в статті під назвою Спиніть безумство (український голос до людей доброї волі з приводу масового винищування українців поляками на Холмщині і Підляшші) автор подає історичні факти, вказуючи на масовий протиукраїнський терор, жорстокі катування священиків, інтеліґенції і простих селян: нищення, грабування і палення українських сіл. А все це, за твердженням автора, наслідки безумної україножерної пропаганди, що її розгорнули різні явні й тайні діячі та організації польського патріотичного активу, які, очевидно, за спасенну річ вважали очищення холмсько-підляської землі від українців. На сторінках 425-426 Є. Пастернак наводить приклад лише одного Грубешівського повіту, в якому тільки протягом одного року від 26 травня 1943 до 22 травня 1944 року польські боївки спалили 52 села (автор подає назви усіх тих сіл і точні дати їх спалення, включно з церквами) вбивства близько 4000 селян,12 священиків, 10 дяків, 11 агрономів, 15 народних вчителів, 14 війтів, 30 солтисів та майже 100 культурно-освітніх і коопе-ративних працівників. В Енцикло-педії Українознавства проф. д-ра Володимира Кубійовича (том 10-тий, ст. 3619) сказано: З 1942 року на Холмщині й Підляшші почало діяти польське збройне підпілля (пізніше під назвою Армії Крайової). Отож, маємо відповідь на питання хто мордував українців Холмщини і Підляшшя, хто грабував і палив українські церкви і цілі села. Армія Крайова нині є визнана на державному рівні героями польського народу. Ця сама АК, відділ якої під команду-ванням пор. Юзефа Біса (Вацлава) в ніч з 2 на 3 березня 1945 року в селі Павлокома, пов. Березів жорстоко замордувала 366 українців мирних жителів села, жінок, дітей, старців і місцевого священика О. Володимира Лемця (дослідницька праця проф. Петра Потічного книжка п. з. Павлокома 1441-1945 Історія села, Торонто - Львів, 2001.) У селі Верховини, пов. Краснистав 6 червня 1945 року АК вповністю знищила і вимордувала всіх його 240 жителів. 24 березня 1945 року АК напала на село Лубно, пов. Березів і замордувала понад 100 осіб (Володимир Сергійчук Трагедія українців Польщі, Тернопіль, 1997, сторінки 273 і 279). Ще більш ганебним злочином треба вважати палення сіл і катування невинних людей, що здійснювало регулярне польське військо. За приклади хай послужать села: Люблинець Старий, пов. Любачів, де 21 і 23 березня 1945 року польське військо вбило 180 осіб (за іншими джерелами, понад 200 осіб); Завадка Морохівська, пов. Сянік 23 січня 1946 року польське військо вбило понад 70 осіб; 6 квітня 1945 року польська боївка напала на село Гораєць, пов. Любачів і почала катувати українське населення. На поміч банді прийшло польське військо і разом вбило, за різними джерелами, від 155 до 260 осіб. В селі Пискоровичі, пов. Ярослав 17, 18 і 20 квітня 1945 року польське збройне підпілля вбило за різними джерелами від 900 до 1344 осіб. Подібна доля спіткала сотні інших українських сіл і міст Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Бойківщини і Надсяння.

Жертви серед українського населення Закерзоння були б значно більшими, якби не оборонні дії Української Повстанської Армії. УПА не тільки обороняла цивільне населення, але воювала проти німецького і совєтського окупантів, намагаючись вибороти волю і незалежність своєму народові. За це належиться їй честь і хвала. Їй УПА та її героям завдячуємо тим, що Україна сьогодні є вільною, незалежною державою. Соромно, що цієї істини не розуміють, або не хочуть розуміти нинішні можновладці України, вислужники чужої ідеології. Ця їхня ганьба буде записана в історію. Треба, однак, надіятися, що знайдуться чесні люди, що переможе здоровий глузд, і поки ще живуть нечисленні вже учасники визвольних змагань УПА, Українська Повстанська Армія буде визнана як воююча сторона за незалежність України.

Трагічні події на Закерзонні довершила злочинна депортаційна акція під криптонімом Вісла, проведе-на в 1947 р. комуністичною владою Польщі.

Акція Вісла вирвала з корінням і прогнала з рідних прадідівських земель 150 тисяч українців, посилаючи їх на поталу на північний захід Польщі, на так звані Повернуті землі. Наслідки акції Вісла визначають долю вже третього покоління українців. Акція Вісла під будь-яким кутом зору має всі ознаки злочину супроти людства, і таким злочином мусить врешті визнати її сучасна Польща. На жаль, цього досі не сталося. Не сталося тому, що Україна не докладає достатньо зусиль, щоб переконати владні структури Польщі у їх обовязку засудити акцію Вісла як злочинну, якщо Польща хоче на чесних засадах увійти до Європейського Союзу, а також виправити заподіяні моральні й матеріальні шкоди, хоча б тільки ті, які ще дасться виправити, бо звичайно не можна повернути тисячі людських життів, забраних польсь-кими вояками у мирних жителів Закерзоння під час депортацийної акції Вісла, або тих, які померли (160 осіб) в польському концтаборі Явожно внаслідок тортур, голоду і непосильницької невільничої праці.

Настав час, щоб правляча влада в Україні поводилася так, щоб її та Україну в цілому шанували, респектували і трактували як рівнорядного партнера інші держави, в тому числі найближчі сусіди. Щоб ніхто не наважувався втручатися у внутрішні справи України, диктувати або накидати свою волю. Час, щоб Україна стала на захист прав своїх співвітчизників, які живуть поза межами України, в тому числі у Польщі.