Пам'яті Олега Штуля Ждановича, 1.07.1917-4.11.1977
Василь Михальчук,
Париж
Так радісно тримать твої долоні
У цій кімнаті, де в низькім поклоні
Схилились айстри на овальний стіл...
Та ледве прийде кликане і ждане,
Ти кинеш все, щоб на гучні майдани
Піти у слід за тисячами ніг...
У словах безсмертної поетеси з 1938 року (Олена Теліга: Напередодні), що були присвячені Олегу Штулеві Ждановичу, схоплена найістотніша скрижаль душі Олега. Тут і серпанок лагідности і ніжности, і разом з тим блискавка відважного рішення йти на поклик революції в обороні прав Батьківщини.
Призначення вело його крутими шляхами і складними випробовуваннями поки привело на велелюдний майдан. З Овруччини воно завело Олега на Сарненщину і Ковельщину, потім до духовної Семінарії в Кремянці, до Варшавського університету. Вже у Варшаві починає бути відчутним включання юного Олега в тупотіння ніг до майдану. Воно збільшиться під кінець 1941 р. і він ніби під силою магнітного притягання прямуватиме разом з Телігою, Ольжичом та іншими до Києва. Опісля, Олег був воїном у збройній боротьбі з окупантом, а чудом вирвавшись з божевілля німецького КД, він перебував деякий час в Австрії і в 1948 р. прибув до Франції, українська культурно-політична робота в якій якраз і стане для Олега велелюдним майданом гомінкої діяльности. Вона залишила незатертий слід в історії українського визвольного руху.
Власне його прибуття у Францію в 1948 році і повязані мої юні спогади (я мав тоді 26 років, а Олег Штуль Жданович 31 рік). Був я тоді студентом у Нансі і проходив промислове стажування, а Олег щойно прибув у Нанс і відшукав мене за допомогою полк. Петра Закусила, що вже 15 років проживав у цьому великому французькому місті. Радість від несподіваної зустрічі була в нас неймовірна і ми проговорили цілу ніч у мене на квартирі. І я мав точні вісті про несправедливо загиблого його брата Василя в 1943 р., а Олег розповідав мені про радості й горе Золотоверхої столиці на переломі 19341-1942 років, кілька днів згодом, Олег одержав спрямування на роботу до місцевої металургії, але дещо згодом український Париж вирвав його звідти і перевів до себе, а я залишився здобувати фах інженера харчової промисловості у місцевому інституті.
Гучний майдан з сонета Олени Теліги почав відразу зарисовуватися перед прибувшим. На нього чекали в Парижі руїни української друкарні та її тижневика Українське Слово, які були знищені німцями в червні 1940 року Український Народний Союз їх поставив на ноги перед війною і вони вірно служили українській визвольній ідеї. Тепер треба було все підносити з руїни і відбудовувати. Задум видавався божевільним, але за нього взялися такі не менше божевільні як, власне, Олег Штуль, його друзі: Олександр Бойків, Любомир Гузар і Володимир Лазовінський. Вже під кінець того самого року почало виходити "Українське Слово", а в першій половині слідуючого року відкрила двері друкарня.
Пророблене діло було велике. Воно поставило наяв методичність Олега у підході до задуманого підприємства, послідовність у праці, поміркованість, терпеливість і толерантність у стосунках з людьми і велику культуру в поведінці. Новий гість українського Парижу тріумфував. Але тільки в очах і думках спостерегачів, бо сам він був завжди неймовірно скромний і уникав розмови про себе, коли таку розмову хтось починав.
Крім відповідальности за газету, якої Олег був головним редактором, Організація призначила його своїм тереновим провідником в цій країні і він успішно відбудував, зміцнив і поширив її сітку. Крім уваги на місцеві справи, його зір переходить кордони Франції і проникає у всі інші країни Європи, Америки та Австралії. Українське Слово стає органом ПУН. Воно віддзеркалює програмно-політичні засади OУН, а розходячись у всі закутки українського культурного світу, газета є прожектором на всю складність визвольної справи України і представляє її перед громадою. На сторінках газети виступають найкращі пера української діаспори, уважаючи собі за честь виступити в періодику, редактором якого є Олег Жданович.
Коли в 1964 році помирає полк. Андрій Мельник, голова OУH від 1933 року. Організація спонтанно вибирає на свого третього з черги голову, після полк. Євгена Коновальця і полк. Андрія Мельника (легендарних командирів київських Січових Стрільців у Визвольних Змаганнях України 19І7-1919 років), Олега Штуля Ждановича. Паризький майдан стає всеукраїнським.
Часто зутрічався я з Олегом на рю дю Сабо, де він щоденно виготовляв нове число газети, редагував матеріали до друку організаційних видань, писав статті до інших еміграційних періодик і довгі листи до політичних друзів у ПУН чи до приятелів, з якими підтримував завжди приязні стосунки. Спостерігаючи за тією незвичайною людиною, у мене, як у всіх на-ших спільних друзів, поставало завжди одне і те саме питання: в чому лежить секрет його методичної організації і як Олег влаштовує свій час, щоби все впору зробити? І відповіді ми не знаходили. Олег Жданович усміхався, коли йому ставили таке питання і казав: Щоби могти, треба хотіти.
І справді, крицевою була сповнена душа Олега, але маніфестувалася вона перед співрозмовником лагідною і доброю усмішкою. Таку саму усмішку мав завжди полк. Андрій Мельник в своїх спілкуваннях. Ті два великі громадсько-культурні діячі і політичні мужі мали вроджений дар усміхатися до людей не тільки устами, очима чи порухами облич, а всією постаттю і настановою. Влучно це відмітила поетеса Марта Калитовська і писала: Що найбільше вражало під час зустрічі з редактором Штулем, то це теплий погляд його синіх очей, які завжди світилися усмішкою.... Марта уважала, що це головна прикмета великих провідників.
Прикмета погідного погляду редактора, як ми всі його звали навіть тоді, коли Олег Жданович став головою ПУН, мала властивість прояснювати складні ситуації і співрозмовник почував себе у затишку, слухаючи його. Ця прикмета мала велику інтегруючу силу і тому Олег не мав противників. Крім того, Олег був обдарований струнким даром мислення і в трудних питаннях, в яких він не був спеціалістом, проводив розчленування всієї проблеми до самих простих елементів і тоді висновок ставав очевидним. Аналітична його спроможність, вдала оцінка кожної ситуації підказували Олегові успішне прогнозування з конструкції думки і він був неперевершеним промовцем. Але не таким з тих, які завжди вимахують руками на трибуні, щоб привернути до себе увагу аудиторії. Він мав рідку прикмету скромности і овацій якомога уникав.
Вірність ідеї, за якою він пішов і якій служив, ілюструвалась у нього відданною дружністю тим, хто цю ідею втілив і впав за неї. Коли Олег розповідав про свій поклін перед могилою Сціборського і Сеника в Житомирі або про Київ з ґестапо і большевицьким підпіллям, що стояло на вірній службі німцям в їх боротьбі проти українських націоналістів в 1942 році, чи про збройну партизанську боротьбу, коли-то йому доводилось бути свідком загибелі найкращих друзів, то слухач мав враження, що Олег жалів свій успішний вихід з боїв. Він уважав, що слушність мали вони, а не він, який зберіг свою голову. Це рідка риса людських вдач і вона їх опромінює й вшляхетнює.
Великий французький філософ і письменник ХVII-XVIII ст. писав, що Україна завжди змагала до свободи. У ХХ столітті вона зокрема посилила цей змаг, а в його другій половині приспішила. З унісон з патріотичними елементами українського народу в Україні почав битися пульс його еміграції. За подіями в Україні Олег стежив з окремою увагою і кинув у 60-их роках на сторінках Українського Слова клич: Лицем до Батьківщини!. Цей клич, що про нього Олег нагадував часто в газеті та окремими організаційними виданнями, зробив різкий злам в настанові широкого загалу української еміграції. Почалися вестися грошові збірки на передрук т. зв. захалявної літератури і для передач в Україну для підтримки дисидентського руху. Вклад організації у цьому секторі, та Олега зокрема, був дуке великий і буде відзначений українськими істориками.
Хоч Олег Штуль був відданий ідеї українського націоналізму і його носієві Організації Українських Націоналістів, він не став засліпленим монопартійником чи оборонцем виключних позицій свого руху. Він мав дуже рідку і цінну рису толерантности і пошани до інакодумаючих, якщо вони стояли на платформі самостійности і незалежности Батьківщини, і вона проявлялась у всіх його писаннях. Це влучно відмітив проф. Володимир Янів б. ректор УВУ в Мюнхені кажучи, що Олег Штуль вирощував у собі політичного провідника спеціального типу, тактика якого полягала не у поляризуванні поглядів, а на злагіднюванні контрасту... Тому було самозрозумілим що саме він перебрав спадщину своїх двох попередників після смерти полк. Андрія Мельника.
Професор Янів, який часто спілкувався з О. Ждановичем в УВУ: Українському Слові, знаючи його науковий, політичний, культурний та громадський таланти, сказав уже після смерти Олега Штуля: ... яка шкода для української культури, що Олег не міг іти шляхом, який йому призначав його талант (літературознавство, історія ВМ). Але й навпаки: яка шкода була б для нашого громадського життя, якби Штуль не став, пройшовши шлях воїна, лідером поважної партії, що вийшла з динамічного руху української національної стихії. Слова колишнього революціонера 1930-их років, а потім політика, науковця і громадського діяча влучно відмітили всю велич Олега як людини, рівного якій не будо ні перед ним, ні після нього.
На його похорон у Бавнд Бруці біля Нью-Йорку 12 листопада 1977 року прибуло багато людей із CШA і чисельні делегації з усього українського світу, крім материка, для якого він трудився все своє життя. Не тільки з числа однодумців українського націоналістичного руху, але і з тих його віток, які з Олегом боролись за його життя. У промовах на тризні відчутною була думка про велич Олега Штуля Ждановича в його толерантності, у стійкості на полі ідеологічної борні з ворогом та у постійній журбі за українську молодь, якій він завжди допомагав і заставляв інших до цього.
Доводилось мені ще потім у дальших роках побувати на цвинтарі-музею з Бавнд Бруці, вклонитися перед тінями великої людини, дорогого приятеля і близького земляка. Кожного разу мене сповивав болючий сум за долю української людини в її складній історії. Тлінні останки батька Олега о. Данила спочивають на Байковому цвинтарі в Києві, його мами Антоніни на Поліссі, брата Василя (партизанський псевдонім Чорнотa ВМ) у невідомому місці великих лісів на Кремянеччині, а Олега у США. Вся історія української культурної еліти є дуже подібною до історії Штулів.