Роман Сербин
У доповіді з нагоди 55-ї річниці так званого “визволення” України з німецької окупації Президент Леонід Кучма твердив: “Волею історії ті, хто були колись в одних окопах, нині опинилися по різних боках кордонів. Але вони ніколи не будуть по різних боках барикад”. У спільних радянських окопах були солдати й партизани різних національностей. Тоді уродженці України й Росії були бійцями спільної радянської імперії, а тепер вони є громадянами окремих незалежних держав. Турбота Президента України про добросусідські стосунки між Україною і Росією похвальна, навіть якщо сьогодні немає небезпеки, що шпаристий кордон між цими країнами перетвориться у ворожі барикади. У промові Президента нас непокоїть інше: чому голову нової і ще незовсім сконсолідованої держави не турбують барикади, які збереглись ще від війни всередині його власної держави, і від яких справді є небезпека для України? Чому Леонід Кучма не потрудиться, щоб усунути в Україні ворожнечу між ветеранами Червоної Армії, Української Повстанської Армії та дивізії “Галичина”? Також дивно чути від Президента, що українська держава (бо кордони – це атрибут її незалежности) постала з якоїсь химерної “волі історії”, а не з волі українського народу. Чи не чекає Президент Кучма, щоб замість української влади, ця сама містична “воля історії” усунула внутрішні барикади в країні?
Не історія творить події, а люди. У вересні 1939 року Молотов підписав з Ріббентропом пакт, яким дві тоталітарні імперії поділили між собою центральну Європу. Завоювавши за два роки близької колаборації своїх слабших сусідів, Берлін і Москва врешті прийшли до неминучого протистояння. Настала багатолітня винищувальна німецько-радянська війна, а для України – друга велика катастрофа, з не меншими людськими жертвами, ніж голодомор тридцятих років. Окупована то одним, то другим зловісним тираном, Україна опинилася в центрі гігантського побоїща. Українське населення не могло уникнути війни, не могло вирішути: чи брати в ній участь чи ні. Українці поповнили ряди Червоної Армії та радянських партизанів, а дехто пішов у німецькі збройні сили і в підпорядковану вермахтові українську дивізію “Галичина”. Але була й третя група людей, які виступили проти обох гнобителів українського народу та ворогів української незалежности. Це була Українська Повстанська Армія, єдине українське збройне формування, незалежне від жодного чужоземного контролю.
Українською Повстанською Армією могли б пишатися найбільш вибагливі народи світу. Щоб провадити одночасну війну проти двох могутніх і безпощадно мстивих агресорів – Великонімеччини (у формі Третього Рейху) та Великоросії! (у формі Совєтського Союзу) – треба було не лише природного почуття національної гідности та виробленого патріотизму, потрібна була також повна відданість ідеалам і безмежна відвага. На відміну від інших одночасних рухів опору, як, наприклад, польського підпілля (з яким приходилось упівцям воювати), УПА не мала підтримки від жодної з воюючих великодержав. Гітлер і Сталін дивилися на Україну як на складову частину своїх імперій, поборювали український визвольний рух і не бажали підтримати упівців, навіть у боротьбі зі спільним ворогом. Не ставились прихильно до українського національного підпілля і західні демократії. Америка і Велика Британія озброювали Червону Армію і не думали допомагати українським повстанцям. Визволяючи Європу з нацистського ярма, Захід віддавав велику частину тієї ж таки Європи, включно з Україною, в комуністичну неволю. УПА могла покладатися лише на свою власну силу та на підтримку свого народу. Якою великою симпатією серед населення мусили втішатися упівці, щоб втримати його любов та підтримку в багаторічній нерівній боротьбі з двома роззлюченими колосами! Адже ж боротьбу з червоним гнобителем України УПА витримала аж десять років.
Можна було сподіватися, що, здобувши незалежність, українська держава зуміє оцінити історичні заслуги Української Повстанської Армії перед своїм народом. УПА ж єдина посвятила себе повністю визволенню України від усіх чужих імперій. Природно було надіятись, що незалежна Україна гідно вшанує полеглих воїнів Української Повстанської Армії та з почуттям вдячности заопікується її похилого віку ветеранами. І ось парадокс: минуло десять років від проголошення незалежности України, а керівництво нової держави так і не збирається визнати УПА воюючою стороною, а її членів – ветеранами війни. Проти цього визнання виступають ветеранські організації Червоної Армії та радянських партизан, а загальна громадськість до цієї справи ставиться поблажливо. Недавно Президент Кучма пообіцяв запровадити на день 22 серпня “Свято партизанської слави”. Але нове свято призначене лише для партизанів, які боролися з фашистськими окупантами, тих, хто воював проти більшевицьких гнобителів українського народу, це свято не буду згадувати. Мабуть, немає іншої країни у світі, яка б після здобуття незалежности так негідно вчинила зі своїми громадянами, які жертвували власним життям, щоб їхній народ більше не служив чужим імперіям.
Неприхильне ставлення української влади і великої частини громадян української держави до УПА віддзеркалює, з одного боку, необізнаність українців зі своєю недавньою історією, а з другого – існуючий стан тієї національної свідомости, яку українське суспільство виробило за останніх десять років незалежного життя на підставі духовної спадщини більшовицької імперії. Головну роль у цьому процесі відіграла офіційна колективна пам’ять про Другу світову війну, яку московський режим плекав кілька поколінь і возвеличив у історичному міфі так званої Великої вітчизняної війни. Цей міф формував не лише спільний совєтський патріотизм, він впливав на національну свідомість і визначав національну ідентичність усіх громадян багатонаціональної імперії.
Корені міфу Великої вітчизняної війни сягають початку німецько-совєтського конфлікту. Уже 23 червня 1941 p. в московській “Правді” з’явилася довжелезна стаття під заголовком “Велика вітчизняна війна радянського народу”. Невдовзі слова “велика” та “вітчизняна” стали писати з великої букви. Це був знак, що формувався новий міф, який складався з трьох головних понять: 1) вітчизняний характер війни для всіх громадян СРСР, 2) героїчне визволення країни від німецького загарбника, 3) світла перемога над зловісним ворогом. Під час війни міф обріс гаслами (“За Родіну, за Сталіна”), правдивими й вигаданими оповіданнями про трагічні й героїчні події тощо. Після війни міф був зосереджений в державному святі Дня перемоги, відзначували щорічно 9 травня, в річницю не так закінчення війни (8 травня), як першого організованого святкування перемоги в СРСР 1945 p. Дещо занедбаний за Хрущова, міф набув повного розквіту за Брежнєва, а після падіння Компартії і розпаду “імперії зла” його перебрали деякі пострадянські республіки, в тому числі й Україна. Хоча сьогодні відкриті архіви, історики поволі заповнюють порожні сторінки історії жахливих сталінських років, ще не піддано належній критиці вищезгаданих складників великого міфу. Перемога належала не совєтським людям, яких після війни Сталін правильно назвав “ґвинтиками”, а Сталінові та Компартії. Кінець війни приніс Україні не визволення, а тільки повернення старої неволі і поширення її на решту українських земель, не визволених, а завойованих Червоною Армією. Визволити Україну могли б лише ті збойні сили, які боролись за її визволення, а ними була лише Українська Повстанська Армія. На жаль, УПА не мала настільки сили, щоб це здійснити. І врешті-решт, вітчизняною війна могла бути лише для УПА та для тих, хто її підтримував, тому не було й не могло бути того народного підйому українського населення на захист СРСР, про яке писали апологети міфу.
Брежнєвська ера увійшла в історію як доба застою. Але не було застою в розбудові культу Великої вітчизняної війни. Війні були присвячені нові музеї, заповідники, пам’ятники (комплекс “Мати-Батьківщина” в Києві). У цей час “Велика вітчизняна війна” практично відсунула на друге місце “Жовтневу революцію”, як головний консолідуючий міф московської імперії. Для цього були дві важливі причини. Залишилося набагато більше людей, які пережили війну, ніж революцію, і для яких пам’ять про війну була ближчою, ніж пам’ять про революцію. По-друге, і це головне, “Велика вітчизняна війна” краще надавалася на роль уніфікатора багатонаціональної совєтської держави. Після ленінського перевороту народи колишньої царської імперії опинилися, говорячи словами Президента, по різних боках внутрішніх барикад і зовнішніх кордонів. Важко виробляти ідеологію консолідації на пам’яті громадянської війни в Росії та імперіалістичних війн з колишніми колоніями, які проголосили свою незалежність. Набагато краще для цього надавалася Друга світова війна. У совєтських військових формуваннях воювали воїни з усіх земель совєтської імперії. Усі громадяни СРСР мали одного спільного і нещадного ворога. На цій підставі можна було створити дуже переконливий і потужний міф. Досить було комуністам наголосити на злочинах німецьких завойовників, створити культ своїх совєтських воєнних героїв і виправдати свої власні звірства.
Досліджуючи міф “Великої вітчизняної війни”, я прийшов до переконання, що він став основним фактором в окресленні національної ідентичности і виробленні національної свідомости пересічних підрадянських українців. Почуття приналежности формується за допомогою багатьох чинників, але між ними важливе місце займає так звана колективна пам’ять про ключові епізоди національної історії, головно, великі катастрофи й світлі героїчні дії. У жидів цими моментами були Голокост і здобуття ізраїльської держави. У центрі уваги української діаспори та українців в Україні, які мали змогу критично аналізувати совєтську реальність, цими визначаючими епізодами були Голодомор та визвольні змагання, які увінчалися державною незалежністю 1991 року. Але в уяві більшости громадян України найбільша українська трагедія і найсвітліший тріумф відбулись в одній і тій самій події під час “Великої вітчизняної війни”. Завдяки наполегливій і послідовній політиці совєтського режиму в колективній пам’яті населення України злочини німецьких окупантів відсунули Голодомор і знущання радянського режиму на другий план, а найвищим досягненням українців стало не здобуття української незалежної держави, а перемога СРСР над Німеччиною. Прислухаймося до остаточної оцінки війни у вищезгаданій промові Президента Кучми: “Головне має залишитися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народів, а її державність – з Великої Перемоги 1945-го”. Отож, у понятті Президента, корінь української незалежности – у сталінській перемозі.
У дусі міфу “Великої вітчизняної війни” були виховані покоління радянських громадян. Щорічно ветерани відвідували школи і розповідали свої спогади, розуміється, згідно з офіційною схемою. Школярі й студенти вивчали написані в цьому дусі підручники історії та спогади ветеранів, відвідували музеї й пам’ятники. Держава святкувала День перемоги урочисто, з великою помпою. З дитинства радянські громадяни знали, хто був героєм, а хто – ворогом. За принципом: “хто не з нами, той проти нас”, ворогами уважали не лише німців та союзників Гітлера, але також українців, які служили у військових формуваннях ворожих сталінському режимові. До всіх ворогів плекалась ненависть, а особливо до ворогів, які вийшли зі “свого середовища”. Радянському режимові легше було змиритися з переможеними німцями, частина яких увійшла в склад нового соціалістичного блоку, ніж з колишніми “дивізійниками” та упівцями, які залишалися для режиму потенційними ворогами.
Ідеологічним і політичним завданням міфу “Великої вітчизняної війни” було інтегрувати багатонаціональне населення в радянську імперію і консолідувати його спершу довкола Сталіна, потім–Компартії, і, врешті, містичного поняття “радянського народу”. Міф був імперським і центристським і мав запобігти розпадові радянської імперії. Все, що противилося єдности великої держави, було ворогом цього міту. По своїй суті і внутрішній логіці, міф “Великої вітчизняної війни” противився творенню з СРСР окремих незалежних держав. Міт був обов’язково противником української незалежности. І цю анти-українську ідеологію перейняла українська держава!
Міфи – не історія, і відрізняються, вони від історії не так нехтуванням правди, як своєю цілеспрямованістю. Завданням історії є відкрити й зрозуміти минувшину, вживаючи для цього достовірні джерела згідно з науковими засадами. Мета міфів – творити про історичні й легендарні епізоди емоційне уявлення, яке можна згодом використати для сьогоденних і майбутніх ідеологічних цілей. Міфи притаманні всім спільнотам, але кожна з них виробляє такі міфи, які будуть їй на користь. Міфи відіграють важливу роль особливо в житті нових, постколоніальних країн. Вони стають підгрунтям національної консолідації та державобудівництва. Парадокс міфотворення в Україні полягає в тому, що замість того, щоб створити міфи, оперті на українську історію, державне керівництво перебрало міф, вироблений для збереження колоніальної імперії, і який абсолютно не надається для національної і державної консолідації України. Це зрозуміли деякі українські історики і почали впроваджувати в підручники історії матеріал про УПА та критичний аналіз воєнних подій.
На Заході Друга світова війна уже давно відійшла в історію. Нею суспільство цікавиться лише як історичними подіями, без прямих впливів на повсякденне життя чи державну політику. В Україні Друга світова війна ще не вповні закінчена: вона набрала характеру ідеологічної громадянської війни. З одного боку, старий радянський міф “Велика вітчизняна війна” продовжують захищати комуністи, провідники деяких громадських організації, як, наприклад, ветеранів Червоної Армії та радянських партизанів, провід Української православної церкви Московського Патріярхату та частина української інтелігенції. Дехто з цих людей можливо не свідомий, що цей антиукраїнський міф тягне Україну назад до спільного “котла”, але провідні люди цього напрямку роблять це з недвозначним наміром повернути Україну в якусь нову євразійську комбінацію. На другому боці стоять люди, критично або й вороже наставлені до московського режиму як до поневолювача української нації. Вони бачать, що совєтський міф про Другу світову війну побудований на фальшивій історії і в основі загрозливий молодій українській державі. Ці два табори сьогодні справді по різних боках ідеологічних барикад.
Якщо б українська історія не знала епопеї Української Повстанської Армії, було б важче боротися сьогодні в Україні проти антиукраїнського міфу “Великої вітчизняної війни”. УПА показала, що Україна не була фатально приречена на служіння російській імперії, навіть в її псевдоінтернаціональній формі Радянського Союзу. УПА не визволила України, бо не по силі було їй це зробити. Але УПА показала Україні і світові, що мужність і відвага, якими гордилися українські воїни, і за які вони були знані, можна було посвятити на захист своєї батьківщини від усіх загарбників, як зі Заходу так і зі Сходу. УПА гідно виконала своє завдання перед українським народом. Сьогодні використаймо її історію, щоб помогти плекати в Україні почуття ідентичности і національної свідомости української нації на історичній правді, а не на імперському міфі.