Едвард Козак – ЕКО

Карикатура прийшла до нас ні звідки. Ніхто її не кликав прийшла сама. Без всемудрих книжок, без беликих теорій, і без вступного слова, взагалі без нічого.

Як тільки, вона, карикатура, зявилася у нас, то відразу поділила нас на дві кляси: на таких, що люблять карикатуру, і на таких, що її не люблять. Пізнавали їх по тому, що одні до карикатури усміхалися, а другі кривилися. Невтральних не було. Але, карикатури, які тоді у нас були, не відразу були вповні карикатурами. Коли з наміром, чи осмислити, чи пожартувати карикатурист брав на папір особу, то за виробленим шабльоном, або до великої голови дорисовував малий корпус, або замість людської голови давав голову свинь чи віслюків. І все.

Одна біда з тою системою була в тому, що обличчя особи мусіло бути подібне, реалістичне. Поважно потрактоване обличчя, на смішних тоненьких ніжках, давало удатний, веселий ефект.

Правда, з далеких малярських сальонів долітали до нас нові голоси про новий підхід до карикатури взагалі, але я ще був для цього замалий і з малого карикатуриста мусів рости на більшого.

У перші мої роки я ріс у селі Гирне, що недалеко міста Стрия. Батько був військовий чоловік і у нього на стіні висіла правдива шабля. Як ми, діти, були чемні, то тато рисував нам різні загадки і дотепні ребуси, або укладав маленькі віршики з різним видуманим персонажем. Одним із них був Чап-Чалап, якого я потім використав для окремих історій у Веселці.

І так ріс я, і ріс, то в Дулібах, селі, куди ми перенеслися, щоб бути ближче школи в Стрию, а потім, носило нас світом, то на Мадярщину, то до Відня, а далі до Кракова, а вкінці до Львова.

Тоді в стилі епохи було так, що у всіх школах били.

Малі кандидати на більших карикатурстів діставали подвійну порцію, бо ніхто з професорів не любив, щоб його карикатуру учень рисував на таблиці.

В гімназії у Відні трапилося, що професор від греки зловив мене на гарячому, коли я, за намовою моїх добриг колеґ, вирисовував його картикатуру на таблиці. Взявши мене за чупер професор товк моєю головою у таблицю так, що хоч таблиці не розколов, то я наскубав потім з голови цілий жмут волосся. Від колеґ дістав я тоді цілу, не надгризену табличку чоколяди. Це було ще за Першої світової війни, і чоколяду не так легко можна було купити. Хоч чупер ще довго болів, то чоколяда була, наче медалею, щось наче Віртуті мілітарі, отим першим визнанням мене найкращим карикатуристом на цілу гімназію.

Ще далеко перед тим, я мав зовсім іншу історію, яку годиться згадати як доказ, що не завжди було нам, малим карикатуристам, так зле.

Десь у третій чи четвертій клясі вчила нас вихрестка, яка щодня питалася, що я дома нарисував. Показувала це цілій клясі і хвалила. Я рисував все, що прийшло в голову. Але якось у якомусь календарі надибав багато ілюстрацій з життя чорногорців. В широких шараварах, фезах та пістолях за поясами. Я відбив їх до шибки і приніс до школи.

Де ти бачив таких людей? спиталася учителька.

В нашому селі так ходять! сказав я.

О! ніби здивувалася учителька; а я був переконаний, що моє село було так далеко, що вчителька напевно туди не зайде.

Але перед учителькою я своїми чорногорцями не довго хизувався, вона казала мені перейти на іншу тематику.

Крім цього вчителька одного разу сказала, що мої рисунки пахнуть карикатурою. Я ще тоді не дуже розумів, що це значить, але те ж саме написав раз про мене Микола Голубець, тільки дещо іншими словами у якійсь газеті в 1930-тих роках.

Потім я ріс і ріс, трохи з людом у Пласті, а трохи поза Пластом.

На вакації приїжджав додому старший брат Альфред, і він показав мені, як малювати патичкових людей. Це було щось надзвичайне, і впродовж цілих вакацій всюди було повно отих патичкових обивателів. Ми або рисували їх на папері, або укладали з патичків вигорілих сірників. Можна було бавитися в композиції, як теж вишукувати елементи збірного руху тощо. Брат далеко за патички не пішов, але мене вони потім потягли за собою, ген, у світ фантазії, де в патичковому ліску кують патичкові зозулі.

Як я доріс до нормальної величини, то прийшла Україна. Воєнні походи, марші гостинцями битими і камінними мурованими подільськими. На Україну пішло нас два барти. І не знати було, що тоді було смішне, а що сумне чи трагічне. Як оця мати наша, що молилася тоді за нас і за нашу Україну з польського молитовника. А потім неволя і тюрма Бриґідки, найвищий нам тоді університет.

А вже потім, як з мене почав вилазити карикатурист, тоді хтось сказав: З ним підіть до Новаківського!. Це був славний професор, який мав тоді у Львові власну Академію штук. Ходили тоді до цієї Академії Мороз, Павлось, Луцик, Гординський, Плешканівна, Ґорґулівна і ще, і ще. Замало їх не було, але, як на наш тоді Львів забагато.

У Новаківського ми носили великі чорні краватки і кожний мав над головою свою власну авреолю. Крім цього ми малювали мертву і живу природу вугіллям, або фарбами, як хтось мав.

Ми рисували теж кола, спіралі і лінії, в яких не раз заплутувались і не могли з них вийти.

Старий професор ходив по студії, дивився з-під брів, щось міркував, аж одного дня сказав: Це, прошу пана, гарне, дуже гарне, але це не є ТО!

Переді мною виросла тоді нова проблема, що є ТО?.. Де воно заховане?

У Львові переживали ми тоді пожнивя, революції французьких імпресіоністів, які побіч нових проблем у модерному малярстві, торкнулись теж і карикатури. Деякі критики пішли так далеко, що завили, мовляв карикатура-портрет є найвищою формою портретного мистецтва. Треба тільки відкинути те, що поверхове, і знайти в обличчі моделю факти, які там десь у заломаннях світла захованi те, що називаємо подібністю.

Кожне обличчя, чи як ми казали твар, має свою, заховану таємницю, яку карикатурист мусить уміти відшукувати. Це пояснює факт, чому особа, яку ми портретуємо, звичайно не пізнає себе. Чому, дивлячись на своє обличчя у дзеркалі, декілька разів денно, ми фактично не знаємо, як насправді виглядаємо. Це так само, як ми не пізнаємо свого голосу, коли вперше почуємо з магнітофонної стрічки.

Це були справи, які тоді нас турбували. А в тисячу девятсот тридцять котромусь році мої карикатури-портрети появилися на виставці АНУМ-а перший раз! Мені відступили велику стіну. А решта ви вже знаєте!..

Від того часу я надибав багато цікавих облич і багато гірших і ліпших карикатур намалював. Багато погубив по дорозі, але багато їх я затямив і заховав у своїй памяті. Вони там живі по нині. Оті носи різнородного фасону, більше або менше достойні, очі людські криниці без дна, брови крила орлині застиглі у леті, чола поорані журбою, то знову ж ясні, як поляни, уста скривлені або веселі, що їх тяжко ухопити однією лінією, бороди з бородами і без, носики дівочі делікатні у три чверті, пальчиком підперті. Вусища закручені гайдамацькі, чи чуприни буйні, як вітер, або австрійські бакенбарди.

Славні були у нас карикатуристи і славні майстри сатирики: Струхманчук, Купчинський, Лепкий, Сорохтей, Бутович, Чорній, Ковжун, Цимбал. І хто ще?.. Слава їм!

Пост скриптум: А як у 1941 році наші похідні групи пішли в Україну, то в наплечниках понесли карикатуру. Слава!