Юрій Шевчук

Кебридж, Масачусетс. В цьому 2001–2002 навчальному році у Гарвардському університеті США перебуває перший міністр оборони незалежної України генерал Костянтин Морозов. Він запрошений на посаду дослідника–стажиста у Школі уряду ім. Кенеді. Генерал Морозов давній приятель Українського наукового інституту Гарвардськопо університету (УНІГУ), добре знаний серед українців Канади і США. Кілька років тому він вперше приїхав до Гарварду власне на зарошення УНІГУ. У 2000 p. заходами інституту вийшли друком його англомовні мемуари “Above and Beyond. From Soviet General to Ukrainian State Builder”, в яких розповідається про перші кроки державного і військового будівництва в Україні.

Генерал К.Морозов загалом відомий майже винятково, як перший міністр оборони незалежної України, як провідник, який власним прикладом надихнув тисячі офіцерів тоді ще совєтської армії стати на службу нової української держави. Але це лише одна, хоч і дуже важлива сторінка його життя Крім Морозова–міністра, е ще й Морозов– громадський діяч, автор, дослідник, дипломат. Перебуваючи сьогодні у відставці, він продовжує бути діяльним, зануреним у щоденне життя України. Рано було б списувати його на політичну пенсію, – такі люди завжди лишаються інтелектуальним і суспільним капіталом особливо в країні, яка ще не створила політичну еліту, що мислила б державними категоріями, а не олігархічно–клановими.

Нагоду порозмовляти з Костянтином Морозовим я отримав під час відвідин Гарварду у листопаді минулого року. Спочатку я попросив генерала розповісти про свій життєвий шлях. Він народився в 1944 p., понад 30 років перебував на військовій службі. За фахом військовий льотчик, закінчив Харківське вище училище, Військово–повітряну академію, Вищу академію Генерального Штабу у Збройних Силах колишнього Совстського Союзу. Займав головно командні посади, продовжуючи літати як льотчик–винищувач. Командував ескадриліею, авіційною частиною, дивізією, повітряною армією. У 1991 p. був призначений першим міністром оборони незалежної України, пербував на цій посаді трохи більше двох років. У січні 1994 p., “оцінюючи політичну ситуацію в Україні і певні принципові моменти в своїй діяльності” добровільно пішов у відставку. До 1996 p. займався громадською діяльністю. Тричі робив спроби обиратися до Парляменту.

К.Морозов взяв участь у розробці концепції евро–атлантичної інтеграції України, зокрема її військово–політичної частини. Протягом трьох з половиною років радник посольства України до країн Бенелюксу в Брюселі, заступник голови української місії при НАТО. У 2000 p. призначений послом України в Ісламській Республіці Іран. Перебував на цій посаді трохи більше року. У липні пішов у відставку і почав займатися розробкою питань українсько–европейської Інтеграції, зміцненням гарантій безпеки України.

Розмова із К. Морозовим велася про сучасну ситуацію в Україні і навколо неї: події останніх місяців, українсько–російські взаємини, військове будівництво, українська мова у Збройних Силах, військова співпраця із Заходом, трагічне знищення українською ракетою російського пасажирського літака, технічна залежність української армії від Росії та інші. Торкаючися недавнього зближенням між Москвою і Вашингтоном, К.Морозов сказав, що не слід розглядати його як негативний для України чинник. Розширення зони порозуміння і зближення інтересів у Европі лише сприяє реалізації українських плямів зміцнювати власну безпеку і незалежність. Покращення американо–російських стосунків посилює потребу в стабільній Україні.

Українсько–російська військова співпраця, яка помітно пожвавился останнім часом, на думку К. Морозова, загалом відповідає сучасним засадам добросусідських відносин. Міністерства оборони обох країн підтримують постійні контакти. Спільно використовуються деякі навчальні центри колишнього СССР, які сьогодні належать або Росії, або Україні. Водночас нерозв’язаними лишаються такі принципові питання, як базування Чорноморської Фльоти Росії на території України, юридична підпорядкованість багатьох військових частин і територій, на яких вони розташовані, адміністрації Чорноморської Фльоти Російської Федерації. Це питання, на думку К. Морозова, має постійно ставитися на порядок денний, а перебування російських військ на т ериторії України вважатися явищем суто тимчасовим. Слід створювати політичні і дипломатичні умови для розв’язання цих протиріч.

Чи не найпершим завдянням військового будівництва сьогодні генерал Морозов вважає докорінну реформу у Збройних Силах. У тому, що реформи проводяться надто повільно або не проводяться взагалі, на його думку, не можна звинувачувати керівництво Збройних Сил. Це питання слід розглядати в економічній площині, адже військова реформа – це надзвичайно коштовний процес. Щоб скоротити чисельність Збройних Сил необхідно вирішити багато соціяльних проблем. Перехід на нову організаційну і штатну структуру, систему дислокування, застосування нових принципів і плянів розгортання Збройних Сил, – все це потребує великих грошей. Сьогодні Збройні Сили фінансуються на недостатньому рівні. Жодного року, починаючи з 1991 p. на фінансування армії, за оцінками Костянтина Морозова, не надавалося навіть близької до необхідної суми грошей. У 1992–93 pp. вона фінансувалися на 30% від мінімально необхідного рівня. Часом ця цифра була ще нижчою. В таких умовах не може йтися про реформи. Збільшення військового бюджету є гострою необхідністю. Ящо цієї проблеми не буде вирішено найближчим часом, то процес занепаду Збройних Сил, застерігає К.Морозов, може стати незворотнім.

Серед позитивних аспектів розвитку Збройних Сил України К. Морозов назвав активну співпрацю України з МАТО і зокрема в підготовці військових кадрів. Чисельні програми цього типу передбачають підготовку представників українських Збройних Сил у підрозділах, штабах інших держав–членів НАТО. Тут США надають українським Збройним Силам велику допомогу: українські офіцери навчаються на території військових частин США та Европи. Сполучені Штати сприяють проведенню таких спільних навчань на двосторонній основі між Україною та іншими державами. До цих програм залучені майже всі країни–члени НАТО. Існують також спільні програми із Збройними Силами нових членів НАТО, Польщі, Угорщини, Чехії особливо у питаннях військової реформи як умови членства у НАТО. а також у межах програми “Партнерство заради миру”. Йде обмін досвідом у створенні військових підрозділів для спільних миротворчих операцій. За десять років у таких програмах взяла участь велика кільксіть українських офіцерів. Це говорить про бажання багатьох країн надавати допомогу Україні, й про готовність самої України користатися досвідом інших у проведенні військових реформ на зразок західних.

Особливе місце у розмові було відведено українській мові у Збройних Силах.. К. Морозов, якому свого часу довелося самому вивчати українську мову, і який сьогодні, слід визнати, чудово володіє нею, висловив свою позицію однозначно – у політичному пляні остаточне впровадження української мови в Збройних Силах, розробка термінології та використання її як елемента патріотичного виховання є вкрай необхідними. Команду “До бою за батьківщину!” солдат має отримувати, а офіцер давати державною мовою. На погляд К. Морозова, сьогодні не існує жодних проблем щодо можливостей оволодіння військовою термінологією, вироблення відповідних документів, навчальної літератури, документації, плянів. “При середньому бажанні будь–хто в українських Збройних Силах міг би оволодіти відповідним рівнем української мови,” – сказав К. Морозов. – “Ще в 1991–92 рр багато офіцерів за дуже короткий час вийшли на рівень, який викликав просто повагу до цих людей. У них не існувало проблем у відсутности якихось технічних термінів. Питання термінології було вирішено і повністю забезпечено можливість оволодіння українською мовою ще у 1993 p. фахівцями–українознавцями, істориками, літераторами, лінгвістами, які були знайомі в загальному пляні із функціями Збройних Сил.” Сьогодні на його думку, немає таких сфер діяльности Збройні Сили чи таких завдань, які потребували б використання виключно російської мови.

Стоїть також проблема про психологічне наставлення особового складу Збройних Сил до прийняття української мови. У реальному житті багато рішень щодо мови лишаються нереалізованими, багато офіцерів у штабах розмовляють винятково російською, багато документів й далі розробляються російською. Потрапивши до війська, новобранець із україномовної родини виявляється змушеним користуватися російською мовою. Він говорить з акцентом, стає об’єктом насміхання, ба навіть знущання, він намагається виправити себе, силиться говорити правильною російською мовою, і, повернувшися додому, часто розмовляє вже російською. Таке становище поширене по всій Україні, навіть у її західних областях.

Ця ситуація, на думку Морозова, не пояснюється якоюсь змовою чи організованою політичною протидією українізації. Це просто послаблення, мовляв, хай воно саме собою йде, – мені буде простіше, і мене будуть менше критикувати й контролювати. У додаток особливий приклад демонструють і цивільні установи – і в уряді, і в Верховній Раді, і в адміністрації Президента персонал використовує переважно російську мову. Це, природно, відбивається на інших, в тім і військових, інституціях.

Я попросив генерала Морозова висловити його думку щодо свіжої ще на той час трагедії, пов’язаної із знищенням російського пасажирського літака українською ракетою 4–го жовтня 2001 p. Одразу після загибелі пасижирського літака як міністр оборони О. Кузьмук, так і Президент України Кучма ще до проведення розстеження цього випадку заперечили причетність українських військ протиповітряної оборони до неї. Водночас прем’єр А. Кінах такої причетности не виключив. Зрештою підтиском фактів і зібраних доказів Україна була змушена визнати за собою відповідальність.

Міністр оборони Кузьмук подав у відставку, президент Кучма висловив дещо запізніле і для багатьох не дуже преконливе співчуття сім’ям загиблих, але все це не давало відповіді на низку серйозних запитань. Що діється в українських збройних силах? Лише за півтора року до того, 20 квітня 2000 p., українська ракета випущена теж під час навчань, теж помилково влучила у житловий будинок в Броварах, що під Києвом, заподіявши смерть 3 особам. Тоді військове керівництво теж спочатку відкидало причетність Збройних Сил до цього.

На думку генерала Морозова випадок, пов’язаний із знищення російського літака говорить про те, що присутність на території України іноземного військового угруповання, тобто Чорноморської Фльоти Росії, завжди створювала серйозні проблеми, які час від часу загострюються, виливаються у критичні ситуації. Полігон, з якого було пущено ракету під час спільних навчань, підпорядкований Росії, – нагадує генерал. Друга проблема – технічна. Не таємниця, що і ця українська ракета, й багато інших були виготовлені ще в Совєтському Союзі. Вони не лише застарілі, а й перебувають на авторському контролі Росії, тобто Росія є власником конструкторської документації та документації заводів-виробників. Маючи на озброєнні ці технічні засоби, Україна фактично не лише залежна, а й підпорядкована у цьому аспекті російським конструкторським бюро, організаціям, які займаються технічним супроводом, зберіганням та підтримання ракет у боєздатному стані, гарантуванням безпеки їх використання. Якщо ракета знаходиться на озброєнні в Україні, то час від часу Україна отримує технічну документацію про проведення обов’язкових регляментних робіт, заходів безпеки зберігання, технічних кроків при використанні ракети у навчальних цілях, чи при бойовому застосуванні. Часто такі роботи виконуються не українськими, а російськими бригадами, які виготовляли ракету.

Така залежність, на думку Костянтина Морозова, породжує багато проблем. Наприклад, коли документ від російського заводу–виробника ракет надсилається у частину російських Збройних Сил, він йде офіційними каналами з відповідними дорученнями про виконання, контроль, оцінку якости виконання. Інша річ, коли такий документ потрапляє в українську частину. Хоч виробник той самий, ракета та сама, але держава вже інша, і невідомо, як до такого документу поставляться в українській армії. Морозов вважає, що у принципі його слід сумлінно виконувати, але існують певні політичні перестороги. Тому питання в тому, як виконуються такі технічні вказівки і чи виконується вони взагалі. Це стосується не лише ракет, а й системи підготовки й тренування особового складу, управління, організації навчань, оцінки готовности всіх ланок, які беруть участь в стрільбах. Армія, на думку К. Морозова, має бути незалежною, використовувати власну техніку і озброєння, які або виготовлені в Україні, або ж закуплені Україною, з повним технічним, оперативним та організаційним забезпеченням.

К. Морозов звертає увагу й на несподіваний для багатьох політичний аспект цієї проблеми. Він вважає, що не існує підстав говорити про якусь цілеспрямованість знищення російського лайнера, але разом з тим не можна виключати можливости використання такої організаційно–технічної невідповідности ситуації у політичних цілях. Уже зараз, зауважує генерал, у пресі з’являються висловлювання, що для гарантій безпеки використання засобів протиповітряної оборони в навчальних цілях потрібно, мовляв, створювати спільні російсько–українські командні пункти, спільні чергові зміни оперативного складу, тобто фактично взяти під контроль українські Збройні Сили або окремі їх види чи роди.

Декому вигідно зберігати таку ситуацію і надалі, оскільки ці на позір чисто технічні моменти допомагають вирішити політичну проблему – закріплюючи технічну залежність української армії від Росії, можна поступово привести до стану, коли українські спеціялісти будуть не здатні самостійно виконувати свої функції. Відтак щоб у мирний час гарантувати безпеку своїм громадянам Україна, застерігає К. Морозов, змушена буде піти на політичні рішення, не відповідні інтересам її незалежности. Тому, розв’язуючи на щоденній основі технічні проблеми у Збройних Силах, Україна крок за кроком вирішувала б і серйозну політичну проблему.

Коментуючи дії колишнього міністра оборони О. Кузьмука, пов’язані із трагедією 4–го жовтня, К. Морозов пролив світло на психологію і мотиви поведінки у кризових ситуаціїх найвищих урядовців у Києві. Він вважає О. Кузьмука високо підготовленим фахівцем, здібним офіцером і порядною людиною, яка опинилася у безвихідній ситуації. Міністр оборони, зауважив генерал Морозов, є керівником відомства, яке не формує ніякої власної політики. В цій ситуації перша позиція міністра оборони засновувалася на заявах і діях, які мали б відповідати державним інтересам. Генерал Морозов вважає, що О.Кузьмук захищав Україну. “Він не думав, що це буде настільки великим негативом, що краще визнати відразу те, що ти знаєш, ніж продовжувати заперечувати причетність української ракети до загибелі лайнера. Сучасна українська система не далеко відійшла від совєтської, відтак перша реакція в такій кризовій ситуації – не визнати свою провину, друга – визнати її частково, а третя – піти у відставку, остаточно дискредитувавши себе.”

К. Морозов припускає, що у дійсності Кузьмук знав, – бо посадовець такого рівня не міг не знати, – про основні причини катастрофи. Однак він не міг говорити від себе особисто, як солдат. Він говорив так, як це було потрібно урядові. Звичано, вже з перших фраз це звучало непереконливо і не лише для фахівців, а й для людей, які можуть аналізувати події. У цій ситуації міністр оборони зробив спробу відкинути можливість української вини. Але він знав, що він робить це не у відповідності до своїх переконань. Честь офіцера вийшла на перший плян, коли Кузьмук подав у відставку. “Я хочу вірити, що він подав у відставку на багато раніше, ніж ми про це дізналися, – сказав К. Морозов. – Оскільки на одній із прес-конференцій він сказав, що для нього з самого початку не було сумніву, що саме стало причиною авіакатастрофи. Проте як член уряду він не міг виступити одноосібне і заявити про окрему позицію міністерства оборони.” На думку К. Морозова, те, що Кузьмук знайшов у собі мужність подати у відставку із такої високої посади свідчить про наявність у нього гідности і чести. При цьому К. Морозов робить важливе застереження – така оцінка обгрунтована лише за умови, що заяву про відставку О.Кузьмук подав Президентові набагато раніше, ніж про це стало відомо.

Сьогодні генерал Морозов, за його власними словами, не має якихось стратегічних плинів отримати нову посаду. “Я використовую свій попередній досвід і продовжую займатися самовдосконаленням і самопідготовкою, – сказав він на закінчення розмови. – У разі необхідности буду готовий взяти участь й долучитися до державних справ або на політичному рівні, або на рівні державної служби. Зараз я не беру участи у виборах до Верховної Ради, і на сьогодні це остаточне рішення.”

Книжка генерала Морозова під назвою “Above and Beyond. From Soviet General to Ukrainian State Builder” була видана англійською мовою у 2000 p. заходами Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету. Її публікація стала можливою почасти завдяки щедрій фінансовій підтримці Олега та Ірени Цюків.