Чи знають британці, що престолонаслідного принца Чарльза у сан почесного доктора Альбертського університету “ввів” колишній вояк дивізії “Галичина”?

Напевно, для підданих її величності королеви Єлизавети ця інформація – як крапельки холодного душу, зважаючи на політичну метушню, вчинену в січні цього року на Туманному Альбіоні навколо колишніх українських “дивізійників”. Проте цей факт підтверджено документально і засвідчено кадрами фотохроніки – канцлер Альбертського університету Петро Саварин у товаристві принца Чарльза, улюблениці британців, нині покійної леді Діани, та канадського міністра освіти Діка Джонсона. Власне, весь життєвий шлях пана Петра, починаючи від добровільного вступу 17-річним юнаком у дивізію “Галичина”, підтверджує глибоко вкорінений у його свідомість український патріотизм.

Народився Петро Саварин неподалік Бучача 17 вересня 1926 року.

Щодо мотивів свого вступу в дивізію “Галичина”, то пан Петро, за словами Михайла Кучера, під час святкування 50-річчя створення цього військового формування пояснив так: “Я до дивізії в 1943-му не пішов, бо ходив до школи і був замолодий. Але на початку 1944 року, коли совєтська армія вже перейшла Збруч, наш батько покликав нас, своїх синів, мене і брата Івана, і сказав: “Хлопці, перед вами тільки дві можливості: або до УПА, або до дивізії. Скоро червоні знову прийдуть, і якщо німці скоріше не заберуть вас на працю до Німеччини, то совєти заберуть у свою армію і поженуть на гарматне м’ясо. Ваш вуйко Іван зі своїми двома синами, вашими кузенами, пішли в УПА (до речі, усі троє загинули). Але я раджу іти до дивізії, до регулярного війська. Дістанете добрий вишкіл, дістанете зброю, а під кінець війни, ану ж буде можливість стати за Україну, як колись січові стрільці. Щоб здобути державу, треба армії. Партизанщиною ледве чи державу можна здобути, а ще тяжче оборонити. Не треба ставити все на одну карту УПА”. І ми пішли обоє: я до дивізії, а брат – до юнаків, в УПА”.

Після рекрутського вишколу в Нойгаммері Петра Саварина було зараховано до сотні протитанкових гармат 30-го полку. Закінчив війну під Фельдбахом. У 1949 році дістався до Канади. За короткий час енергійний, тямущий українець зумів здобути юридичну університетську освіту й стати помітною фігурою тамтешнього суспільного життя.

За яку б справу не брався Петро Саварин, майже завжди він досягав максимальних результатів: у політиці – це крісло президента Консервативної партії Канади в провінції Альберта; в професійній кар’єрі – посада канцлера (схожа з нашим ректором) престижного Альбертського університету; в громадській – пост президента Світового конгресу вільних українців.

Його заслуги як ученого та управлінця вищої школи оцінено найвищою нагородою Країни Кленового Листя – орденом Канади та кількома медалями. Зрозуміло, що непересічний талант доктора Саварина передусім працював на прогрес держави, громадянином якої він став після війни. Однак, як стверджують очевидці, він ніколи не забував, якого роду-племені, пишався своїм українським походженням і для виживання рідної мови та культури в чужоземному середовищі, вочевидь, доклав не менше зусиль, ніж для розвитку канадської науки та освіти. Однією з вершин його проукраїнської діяльності стало співавторство у виданні п’ятитомної “Енциклопедії України” англійською мовою.

За рекомендацією пана Саварина двоє відомих українців – письменник Олесь Гончар та правозахисник Левко Лук’яненко – стали почесними докторами Альбертського університету.

Усе своє життя Петро Саварин присвятив благородній меті – відстоювання прав на вживання української мови в Канаді та в самій Україні. І не тільки відстоюванню прав, а й організаційному забезпеченню процесу навчання, зокрема виданню підручників, підготовці вчителів тощо. І те, що в школах провінції Альберта (а пізніше Саскачевану та Вінніпегу) тепер викладають українську мову, – його велика заслуга. Як і те, що програма з української мови, історії, фольклору в Альбертському університеті визнана однією з кращих в Канаді.

Прикметне, що ніколи, навіть перебуваючи в зеніті слави і на найвищих посадах, Петро Саварин не відхрещувався від участі в дивізії “Галичина”. Навпаки, він вважав що саме в ті грізні роки свідомо почав служити українській ідеї і не зрадив її жодного разу.